Його життя — це про те, що рано чи пізно рожеві окуляри завжди б’ються склом всередину або про благі наміри, якими вистелений шлях до пекла. Він народився і виріс на українській Слобожанщині зразка кінця ХІХ століття, все життя боровся за справедливість для рідної землі, але в своєму ідеалістичному максималізмі обрав сторону, яка привела його улюблену Україну до катастрофи, а йому самому та його близьким приготувала смерть. Микола Скрипник — професійний революціонер, комуністичний мрійник-українофіл.
Він народився в Ясинуватій, початкову освіту отримав в Барвінково, середню — в Ізюмі, а за вищою поїхав аж до Петербурзького технологічного з висоти досвіду своїх двадцяти восьми, встигши познайомитися не тільки з творами Шевченка і Куліша, а й вступити до лав социал-демократичного руху. Можливо, втуп до інституту 1900-ого зі здачею екзаменів екстерном був лише кроком в пошуках організованої сили, яка розхитає фундамент ненависного йому гнобителя-царизму (хоча звідки б взятися цій пролетарській ненависті у бростку середньокласової інтелігенції — батько-білий комірець з посадою замначальника залізничної станції, а мати — акушерка земської лікарні).
Звичайні дітлахи безжально покарані за гріхи своїх батьків, вони прийшли в цей світ для радості, доброти і любові, але жорстокий світ стрів їх позбавленням найдорожчого та байдужістю чужого холодного погляду. В народі їх бояться, але кличуть на допомогу як месників покарання своїх кривдників. Пекуни — служителі пекла на землі, які відплачують людству за свої загублені життя.
Тепле українське сонце, люблячі батьківські обійми, довга дорога в прекрасне майбутнє.., яке для них, двічі зраджених, ніколи не настане. Прекрасну різнокольорову райдугу дитинства для них назавжди згасили ті, хто одним рухом напокару за якісь гріхи повісили їхніх батьків людським судом. І якщо не знайдеться на божому світі світла душа, що прихистить, відігріє та виростить сироту вісельника, за сім років душа її буде назавжди втрачена для добра.
Одне народження в сім’ї Івана Шершова, близького друга сталеливарного магната Григорія Олександровича Строганова (чоловіка великої княжни Марії Миколаївни) та управителя графських заводів, гарантувало старшому синові прекрасне та безбідне майбутнє під захистом чоловік царської доньки, що доводився йому хрещеним батьком. Але у примхливої пані-Долі були свої плани на немовля, що з’явилося на світ в блискучій царській столиці зразка 1865 року. Олександр Шершов увійде в аннали перш за все української історії, як талановитий архітектор, творча спадщина якого в тому числі створила самобутній образ сучасних Полтави, Краснограду, Миргороду.
Столично-новгородське дитинство та юність, всуп в двадцять один до Перербузької академії мистецтв, де колись патронесою булацарствена дружина його хрещеного. Після закінчення навчання сім років по тому Олександр з дипломом художника І ступеню та правом виконання архітекторських робіт вважав своїм моральним боргом відплатити, нехай і після смерті Григорія Строганова, своєму покровителю та благодетелю натхненною працею. Він повертається в Нижній та працює на заводі Строганових, створивши знаменитий проект-фурор для Всеросійської художньо-промислової виставки 1896 року (мережчатий чавунолитий павільйон).
Застиглі, немов за помахом чарівної палички якогось всемогутнього чаклуна, велетенські земляні хвилі, що промайнула віки заколисуючи вкрили м’якою ковдрою родючої землі та степових трав. Вони каскадом прорізують країну наскрізь багатьма лініями одному їхньому таємничому архітекторові зрозумілого напрямку та конфігурації — це чи не найбільша за своїми масштабами загадка сучасності України?
Фактично українські вали — це не унікальний витвір фортифікаційного мистецтва, вони зустрічаються по всій Європі від Польщі до Англії (через Германію, Румунію, Угорщину, Сербію). Але таємниця саме українських полягає в питанні: хто міг втілити в життя на стільки грандіозний за своїм розмахом проект, адже Римська Імперія, якій належать авторство більшості подібних європейських фортифікаційних споруд, до місцевих не має жодного відношення в силу своєї географії (занадто далеко розташовані від імперських володінь).
Спекотне українське літо, що іноді оселяється на українських просторах ще в квітні і панує аж до холодів жовтня-листопада — жорстоке випробовування для будь-якої живої істоти. Адже коли температурний стовпчик на градуснику майже не рухається, як і повітря навколо, залежно від часу доби і здається,що сили небесні намертво прикріпили відмітку десь на 30+, навіть народжений з генетичною пам’яттю предків-степовиків людський організм не витримує витівок природи і лише через пару тижнів оговтуєтеся-пристосовується до таких жорстоких умов існування. Їсти зовсім не хочеться, тим більше якусь ситну їжу. Тіло здатне приймати лише щось освіжуюче-легке, майже не відчутне.
Мудрість поколінь пращурів і тут винайшла чимало поживних і разом з тим легких рецептів, серед яких король українського столу, борщ, на жарку пору року міняв свої червоні обладунки на зелені з поваги до літніх щедрот матінки-Природи із збереженням легкого кислонного освіжаючого присмаку.
Вона увійшла в історію як перша офіційна дружина-муза великого Пікассо, яка хоч і тимчасово змогла перетворити натхненного творця кубізму на шанувальника неокласики, народила йому сина та на десятиліття змогла вгамувати внутрішніх іспанських бісів. Але тінь видатного художника майже поглинула самостійну вишукано-аристократичну натхненно-талановиту особистість Ольги Хохлової.
Побожна патріархальна ніжинська сім’я військового офіцера-медика п’ятьох своїх дітей виховувала за суворими традиційними канонами з належним рівнем освіти для хлопчиків та роллю берегині сімейного вогнища — для доньок. Важко собі уявити шок рідні від вибору аристократичною Ольгою після пансіону благородних дівчат кар’єрного шляху балетної танцівниці, нехай і в трупі всесвітньо відомого Дягелева.
Професійні міські жебраки — окрема каста європейського суспільства, яка існувала у усі часи. Одні держави намагалися зарегулювати їхню діяльність, другі їх переслідували, а більшість — просто змирившись махнули на них рукою, але від всього того вони не зникли з чистеньких вулиць чи вишуканих кварталів цивілізованого світу. Жебрацтво — це взагалі скоріше склад души і своєрідний вид мистецтва, як сублімована демонстрація-спекуляція на найнепрезентабільнішому боці життя.
Вичурно-культурній цесарській Австрії, яка отримала під контроль Буковину внаслідок Першого поділу Польщі та капітуляції Московії в 1774-ому, знадобилося десятиліття, щоб у столичного магістрату дійшли руки до врегулювання питання чернівецьких жебраків, яким не тільки належало носити «на серці» (ліворуч на одязі) відмітку встановленого зразка, а й просити милостиню лише у суворо встановлених місцях. От тільки і вісім років по тому справа не зрушила з місця — цілі зграї «наволочі» та «ледацюг», як сарана, періодично налітала на буковинську столицю. Задля запобігання їхнім злочинам чернівецький суд зобов’язав сили правопорядку депортувати жебраків за крайові кордони, а в разі самовільного повернення їм загрожували два десятки батогів та висилка в солдати.
На його честь названі горні перевали, Тянь-Шанських хребет і українське засноване ним місто. Його внесок в розбудову Донбасу, як одного з першовідкривачів вугільного басейну, годі й переоцінити. Географія його діяльності охоплювало майже все українське Правобережжя, а опис досягнень плідної та сумлінної праці займає чимало сторінок в українських літописах. Петро Горлов — той, хто зміг потоваришувати з хранителем підземного царства Дикого поля, Добрим Шубіним.
Він народився і помер на Московії, хоч левову частку свого свідомого життя поклав на дослідження та розбудову українського сходу. Малятство в Іркутську, дитинство в Ізмайлово, московське школярство, студентство в Петербурзькому корпусі гірничих інженерів закінченому з відзнакою в 1859-ому, і двадцятирічний новоспечений інженер Петро Горлов готовий був приступити до своїх обов’язків.
Безкрає від краю до краю глибоке українське небо з безкінечним Чумацьким Шляхом у Вирій (який пращури ще звали «Шляхом до Києва») в розсипу зоряних діамантів із загадковим абрисом місяця, що своїм холодним поглядом проникає в найпотаємніші куточки людської душі — що може бути більш магнитично-лякаючим і маняче-завороджуючим одночасно?
Але безодня всесвіту для українців була не лише предметом милування та медитації, це був надійний і точний часово-годинниковий інструмент, мудрість користування яким передавалась з покоління в покоління від пращурів до нащадків, щоб ті жили усвідомлено в просторі і часі, як це належить цивілізованій людині.
Доля — боротьба з одним коханням на все життя, ім’я якому було Україна. І місто в петлі Південного Бугу, що виплекало справжній, вписаний золотими літерами в українські літописи ХХ століття талант, майже позабутий сучасниками внаслідок жорстокого табу московських окупантів за націоналістичну позицію та любов до рідної землі. Валентин Отамановський – професор історичних наук, перший вінницький хронограф, український патріот.
Мабуть, це гени діда привели його в на берега Вишні, щоб стати біографом рідної домівки лікаря-легенди Кримської війни, яким так захоплювався старий. А як би ще хлопчина з пересічного черкаського села зразка кінця ХІХ століття, де батько великого сімейства Отамановських працював на дрібній посаді цукроварні Бобринських, опинився в Вінниці в свої двадцять сім.