Той центр тяжіння строкатого львівського суспільства, о стіни якого раз-у-раз розбивалися хвилі релігійних, національних, соціальних… суперечок, щоб нарешті схлинути назавжди. «Львівська опера» стала тією досконалою у всіх сенсах архітектурною перлиною, заради якої цілу річку сховали під землю, змінивши образ центра середньовічного міста на той, визнаний всесвітньою культурною спадщиною, знаний і поцінований зараз не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Кажуть, опікунська комісія будівництва театру була настільки прискіплива до кожної деталі не тільки втілення в життя архітектурного проекту, а й кожної дрібниці внутрішнього начиння, що така основоположна деталь інтер’єру, як головна сценічна завіса, стала предметом багатомісячних палких дискусій і суперечок. Адже саме вона фактично виступала візитівкою театральної містерії, як головний фасад — екстерьєрною для самої будівлі.
Народження в Харкові, українській столиці освіти та прогресивної соціально-громадської думки, мабуть, зіграло в долі Левка Ковальова не останню роль. Він зі студентської лави Київського комерційного являв собою ту постать, яку Іван Майстренко, пізніше охарактеризує, як професійного революціонера-боротьбиста, а пізніше завзятого науковця-експерементатора.
При наявності вроджених різнобічних талантів: математичних, логічних, художніх… саме ораторський помножений на активну громадянську позицію зіграли в житті Левка ключову роль, коли він в свої дев’ятнадцять стає одним з фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), а вже за чотири роки — членом її Центрального комітету, що забезпечило двадцятичотирирічному молодику місце в українській Центральній Раді. Пізніше він долучився до радикального крила УПСР, знаного як «боротьбисти». Однак тяжіння до лівацтва, як показала його подальша доля, зіграло з Ковалівим поганий жарт.
За минулі тисячоліття українські пращури дали цьому, одному з чотирьох найзначніших астрономічних явищ року, чимало імен: Світовід, Сонцестій, Осінній Рівнодень, Іони, Фоки, Федіра-Федори намочи хвоста… це містичний час, коли старі язичницькі боги вступають у свої права, щоб повернути людські душі до природних витоків всього сущого. 23 вересня – день рівнодення, коли світло і темрява рівноважні, мить істини, повної гармонії души та тіла зі всесвітом.
За українськими легендами, колись давно Троян, брат великого Даджьбога, покровитель неба (майбутнього), землі (теперішнього) та підземного царства (минулого), наказав царевичу-Світовиду захистити світ у день осіннього рівнодення і впродовж усього зимового сутінкового періоду, коли балом на землі править темрява, берегти його і боротися за місце під Небесами. Саме тому в перший день панування, на Сонцестій, сила Божича особливо потужна, відчутна майже фізично, адже вона приносить світові очищення, а серця людей налаштовує на шлях істини. На вістрі спису могутній витязь на білому коні приносить на землю світанок нового дня, а разом з тим – і нове життя. Тому традиційно в Україні всі городньо-ланові клопоти мали закінчитися до Осіннього рівнодення, щоб розчистити поле для боротьби світла з пітьмою.
Мона Ліза в віночку з волошок, ромашок і маків та вишиванці білим по білому, замислено-загадковий погляд якої торкається найпотаємніших струн душі, наче сама українська Доля дивиться на тебе крізь тисячоліття. Вона надихала покоління і покоління тих, хто не своїм бажанням був змушений назавжди покинути рідну домівку в пошуках порятунку за кордоном. Загублений і лише дивом не втрачений назавжди портрет Єлизавети Скоропадської.
Він був написаний в 1922-ому близькою подругою сімейства останнього українського Гетьмана, художницею Ольгою Мордвиновою, вже в берлінській еміграції. Чи залишився він в домі Скоропадських, чи був презентований комусь з друзів чи близьких — таємниця покрита мороком, хоча з великою долею вірогідності — перше (з огляду на подальші події). Тим часом сама модель, гідна донька свого татка, активно підтримувала та продовжувала справу всього його життя спочатку в якості секретаря Гетьмана, під час влаштованого москвою штучного Голодомору 1932 — 1933 років – членкині Комітету допомоги голодуючим, а після смерті своєї старшої сестри — очільниці Гетьманського руху за батьківським заповітом згідно «Актів про дідичність Гетьманської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства».
Прощання з птахами та сонячним світлом, прощання з теплом – так настає свято Вирію, свято Осені. Здвиження, Воздвиження, 14 вересня – час, коли сама природа, здається, починає свої приготування до довгого зимового сну, все починає «рухатися» до приходу холодів: хліб переходить з поля на тік, сіно збирається в стодоли, люди готуються до осені, а птахи, відчувши поклик далекого краю, летять у вирій. Їх проводжають з молитвами в надії, що вони донесуть звістку від живих пращурам, які з нетерпінням чекають її за межами Яви, в інших світах.
Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього, обретіння його святою рівноапостольною Оленою та перемога римського імператора Костянтина над правителем Максенцієм – це не просто день в християнському календарі, коли хрести в церквах прикрашали волошками, це межа, за якою літо зникає остаточно, поступаючись місцем осені. Господарі домолочували хліб, закінчували свої польові роботи, бо знали: хто не завершить їх до цього дня, той опиниться перед суворою зимою з порожніми закоморами і бездонними очима лютого голоду, який як звісно – «не тітка, пиріжків не піднесе».
Здавалось б, народження в попівській сім’ї, закінчення Чернігівської духовної семінарії… йому сама дорога до вершин церковної ієрархії, які йому пророчили викладачі. Але ж — ні, Олександр Кістяківський обрав для себе геть інший шлях, сповнений, за його ж власним твердженням, великої «праці, неприємностей і хвороб», який не був ані легким, ані в безпечним з огляду на московсько-царську окупацію України.
Юриспруденція, тим паче захист прав українців у всі часи було клопіткою, небезпечною та геть невдячною справою. Але Олександр знав на що йшов — Київський університет і вдало подоланий курс практичних наук в двадцять чотири роки відкрили перед ним шлях до столиці окупаційного режиму, де він з однодумцями, Шевченком, Кулішом, Костомаровим.., яких царизм тимчасово реабілітував задля власної безпеки, очолив український рух, в тому числі виконуючи функції заступника редактора українського журналу «Основа».
Мудрість українських пращурів, що попри всі століття випробувань долі та невпинних намагань ворогів назавжди стерти цей народ з обличчя землі, недарма обрала саме 9 вересня за головне жіноче свято закінчення збору врожаю та вдячності Матінці-Землі (Рожаниці чи Діванни, Мокоши), яка дев’ять місяців своїми невсипущими турботами піклувалася про майбутнє своїх дітей, щоб забезпечити їх на цілу зиму безбідного ситого існування.
Дев’яте число дев’ятого місяця подвійно нумерологічно співпадає з природнім циклом вагітності, як основного природного призначення жінки-продовжувачки роду. Тому Рожаниці в глобальному сенсі традиційно в Україні сприймалися як суто жіноче свято, які відмічалося у вузькому колі: на світанку всі покоління жіночої статі громади йшли разом на берег водойми, щоб вознести на схід сонця молитву Землі: «Жертву Тобі правим – вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою!», спускаючи на воду спечені з вечора, прибрани квітами обрядові бублики чи калачі (кожна по одному), а по поверненні домів на порозі старша жінка роду мала вмити через поріг молодшу, щоб була жива, здорова та щаслива весь наступний рік.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
Вона приходить з повним кошиком щедрих дарів світанковим прохолодним подихом, срібним павутинням з крапелькою роси на гіллі, лінощами сивих туманів, зміною забарвлення листочок за листочком дерев, квітів, трав… Жадають її приходу, як мани небесної, спекотними літніми польовими днями, щоб нарешті відпочити від праведної праці, що триває від світанку до захід-сонця день за днем, місяць за місяцем. Вдягнена у синє чарівниця-Осінь, найщедріша та найулюбленіша з чотирьох українських сезонів.
Рука в руці з Світовидом (Овсеяня), богом осіннього рівнодення, опікуном Сонця-Даждьбога, яблучним ароматом вона вітає українців з стародавнім Новим роком (традиційно святкувався з 1492-ого, і зараз починає літочислення нового шкільного та церковного циклів) повними закоморами багатого врожаю, який мав забезпечити добробут родині на наступні дванадцять місяців, адже його має вистачити не тільки на тривалий сезон холодів, а й на посадку та період визрівання нового врожаю. Недарма ж традиційне українське побажання звучало: «Щоб був(-ла) сита, як осінь, а багата, як земля!».
За доби Київської Русі Новий рік наставав на українській землі 1 вересня разом із княжичем-сонцем, що приходить на світанку немовлям і іде в вечорі старим дідом, якого пришле християнство перехрестило на Семена-Стовпника чи Симеона-Стовиника (прізвисько отримане саме за віху (стовп), яка відлічує повне річне коло). Церква і зараз вважає його початком року за грецько-візантійським стилем.
В українському Пізньому Середньовіччі ті давні слов’янські традиції були офіційно закріплені календарно указом митрополита Феогностія разом із встановленням офіційного святкування Нового 1342 року і діяли впритул до 1699-ого. Яскравим нагадуванням про те є свято шкільного Першого дзвоника і відлік шкільного року саме з 1 вересня і сьогодні.