Человечество, сострадание, толерантность… которые не смогли убить в душе великого украинского гуманиста ни исключение из Московской земледельческой и лесной академии и высылка под надзор царской охранки в Кронштадт за участие в студенческом протесте против администрации ВУЗа, ни заключение в одиночной камере Тобольской военно-каторжной тюрьмы за демонстративный отказ принести присягу на верность императору Александру III, ни голодание из-за отказа от «казенной субсидии» царской, белой, красной власти. Владимир Короленко так и остался в украинской истории достойным последователем украинского пророка Шевченко, не изменив своим убеждениям, несмотря на все испытания судьбы и коварство злой человеческой воли.
Он родился в семье сорока трехлетнего житомирского коллежского асессора Галактиона Короленко и его двадцатилетней супруги-польки, Эвелины. Почтенный возраст, судейская должность, рассудительный характер отца оказали немалое влияние на формирование мировоззрения, жизненных ориентиров и характера маленького Владимира, что вместе с взрослением в трехъязычной культурной среде (украинская, польская, русская) и естественных художественных способностях позволило парнишке проявить себя еще при получении начального и среднего образования.
Весна почала вступати в свої права, може поки лише календарно, але її хода вже ледь відчутна подихом огрійливого вітерця налетілим нізвідки, поцілунком сонячного промінчика, краплями лагідного дощу, які своїми теплими сльозами змивають весь смуток-печаль минулих місяців, чи дзвінкою тріллю пташиного співу, що зненацька розірве затишок погожого дня. Одними з перших пернатих вісників повернення тепла в Україну з давніх часів служили граки, зграї яких за повір’ями 4 березня прижинає з далекого Виру на рідну землю Герасим, сина Хара-Ярила, за що і отримав в народі прізвисько Граківника.
Разом з сином Арія в цей, буцімто зовсім пересічний за прадавнім народним календарем, день на українських теренах з’являються разом граками-шпаками й лелеки, які повертаються на рідну землю, та не з «порожніми руками», а несучи під своїми крилами українських «дитинчат». І хоча це — лише народна метафорична алегорія, насправді воно уособлює зачин нового кола життя як в людському царстві, так і в природному середовищі цвітінням дерев, народженням пташино-звірячого потомства, сходами засіяної ниви…
Останній зимовий бал під акомпанемент холодного подиху північних вітрів, який закриває сезон панування злих чар на українській землі аж до осені, за українським народним календарем традиційно припадає на 29 лютого (в деяких місцинах в невисокосний рік святкують в останній день зими) – час, коли з кожним днем Ярило-сонце все більше відвойовує доби у ночі, і тепло вже все помітніше відчувається в повітрі.
Господарем та упорядником цього свята темряви, за українськими канонами, виступає святий-несвятий Касіян (Кас’ян, Касян, Кась). Як його тільки не кличуть в народі: і Завидником, і Немилостивим, і Злопам’ятним, і Скупим, і Злостивий… хоч буває він на український землі всього-то один раз на чотири роки, але погана слава біжить поперед свого власника.
Життя сповнене пригод на межі фолу завдяки чисельним літературним шедеврам в сприйнятті більшості оповите стійким фльором романтики та омріяного відчуття гостроти відчуттів, на яке так скупа повсякденність. От тільки реальність — не кольорове кіно і не цікава книжка зі щасливим кінцем… все має ціну, і авантюристичне життя занадто часто стає всього лише розмінною монетою. Причому саме страшне, що разом з свідомо ризикуючим на кін ставляться життя і долі тих, кому просто не пощастило опинитися поруч. Так, набула широкої відомості завдяки книжці Івана Ольбрахта постать Миколи Шугая і досі викликає запеклі суперечки, бо для когось він — народний месник та Робін Гуд українського розливу, а для когось — простий розбійник.
Маленьке, загублене десь серед карпатських гір під Мукачеве село Колочава зразка самого кінця ХІХ століття і не підозрювало, що коли в сім’ї Сюгаїв народився первісток хрещений Миколою – то з’явилася на світ легенда, яка прославить його ім’я в віках. Ріс хлопчина в сім’ї не єдиною дитиною і не сильно відрізнявся від своїх братів та однолітків.
Коли ще сніги стелять під ноги крижану доріжку, а вітри женуть по небі хмари кольору сталі, і, здається, не буде кінця-краю цій лютій зимі, але в в повітрі десь між двох світів вже зароджується передчуття повернення тепла, коли за Стрітенням настає тиждень Комоєдиці. Це не просто свято млинців та гулянь, а ціла епоха, у якій зійшлися давні солярні культи, дохристиянські звичаї, сільськогосподарські ритми, глибока філософія примирення та передпочаток весни.
Традиційно центрам масляного святкування виступає Колодій, давнє сонячне божество, яке щовесни «воскресає» природу з зимового небуття. Саме його іменини, що традиційно святкуються в Україні після десяти обертів Сонця навколо себе та дев’ятого омолодження Місяця, вважається найсприятливішим для початку нового життя. З глибини сивих віків за цим богом в народі закріпилася слава головного миротворця та покровителя шлюбу, саме завдяки йому у природи та людини з’являються сили для для відродження самого себе і світу навколо себе після довгого-довгого зимового летаргічного сну, а разом з ним і нові надія, здоров’я, добробут, лад, врожай.
Коли найдовша ніч року поволі вмирає в перших променях нового світанку ледь жевріючої зарі — то народжується не просто новий день, то народжується новий Світ. З прадавніх часів в Україні глибоко вшановували 25 грудня, коли після довгих піврічного вмирання великого світла настає нарешті день Різдва нового божича-Сонця. І хоча прийшле християнство тисячоліттями намагалося його підмінити своїми символами, але народні традиції святкування Коляди так і залишилися з часів трипільщини майже незмінними, зберігши в строфах колядок, атрибутах та сценаріях самого дійства головну ідею — радість нового життєвого циклу одвічного Кола Сварожого, який сучасники звуть «роком».
Українські пращури, які за тисячоліття до приходу християнства мали надскладну пантеїстичну систему вірувань, відзначали подолання бар’єру зимового сонцестою з перемогою сонця над ніччю як свято Коляди, свято народження нового Світла, нового Сонця-Божича, нового Року і, зрештою, нового Життя. У гуцульських оповідях Юрія Федьковича про це так і написано: «Божеством наших праотец було світле Сонечко. Звали його Лад, і святкували йому тогди, коли день починав рости…»
Стоячи на порозі міжсезоння вона фактично відчиняє двері для майбутнього тепла, хоча холодний подих зими за її плечима ще клубами накриває українську землю, як помста від свого безсилля перед вже відчутною невпинною ходою весни. Служителька Чорнобога, донька Мари та дружина домовика, Кікімора, святкує свої іменини 16 лютого, до святкування яких з великою шаною здавна ставляться в народі представниці слабкої статі.
Щоб не погнівити сварливу духовну господиню хати цього дня україночки від малку до старку не виконували жодної суто жіночої роботи, даючи кікіморці змогу відпочити, а не стояти весь час у них за плечима, контролюючи правильність виконання роботи. Тому прядіння та ткацтво, шиття і вишивання… та, навіть, випікання хлібу були під суворою забороною. До того ж сама робота мала бути добре схованою по шухлядках та скринях, бо всі нитки та прядиво вона на помсту попплутає, що потім і не розбереш. Та й просто лиха може наробити в хаті: то посуд поб’є, то речі поховає, то дірку в бочці проколупає…