Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.
Особливий день в українському народному календарі, що припадає на час, коли в криштализована боротьба літа з зимою наближається до свого апогею і тепло відчутно починає здавати свої позиції. 4 жовтня з давніх-давен називали Лісогоном, бо перед довгою зимовою сплячкою господар лісу наостанок влаштовує справжні ігрища-забавки, який майже ілюзорно відчуваються в завмерлому передчутті недобрих часів.
Важкі вздихи та пронизливий свист, нізвідки закрути опалого листя та трескіт ламаного гілля, раптовий гін звірини та скрежит схожий на регіт.., які луна розносить на всю округу серед абсолютної тиші глухих хащів змушують холоти в жилах кров та завмирати серце. Не дивно, що зустріч з лісовиком віч-на-віч, ба більше — прямий погляд очі-в-очі, як кажуть, зводить людину з розуму.
Той центр тяжіння строкатого львівського суспільства, о стіни якого раз-у-раз розбивалися хвилі релігійних, національних, соціальних… суперечок, щоб нарешті схлинути назавжди. «Львівська опера» стала тією досконалою у всіх сенсах архітектурною перлиною, заради якої цілу річку сховали під землю, змінивши образ центра середньовічного міста на той, визнаний всесвітньою культурною спадщиною, знаний і поцінований зараз не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Кажуть, опікунська комісія будівництва театру була настільки прискіплива до кожної деталі не тільки втілення в життя архітектурного проекту, а й кожної дрібниці внутрішнього начиння, що така основоположна деталь інтер’єру, як головна сценічна завіса, стала предметом багатомісячних палких дискусій і суперечок. Адже саме вона фактично виступала візитівкою театральної містерії, як головний фасад — екстерьєрною для самої будівлі.
Народження в Харкові, українській столиці освіти та прогресивної соціально-громадської думки, мабуть, зіграло в долі Левка Ковальова не останню роль. Він зі студентської лави Київського комерційного являв собою ту постать, яку Іван Майстренко, пізніше охарактеризує, як професійного революціонера-боротьбиста, а пізніше завзятого науковця-експерементатора.
При наявності вроджених різнобічних талантів: математичних, логічних, художніх… саме ораторський помножений на активну громадянську позицію зіграли в житті Левка ключову роль, коли він в свої дев’ятнадцять стає одним з фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), а вже за чотири роки — членом її Центрального комітету, що забезпечило двадцятичотирирічному молодику місце в українській Центральній Раді. Пізніше він долучився до радикального крила УПСР, знаного як «боротьбисти». Однак тяжіння до лівацтва, як показала його подальша доля, зіграло з Ковалівим поганий жарт.
За минулі тисячоліття українські пращури дали цьому, одному з чотирьох найзначніших астрономічних явищ року, чимало імен: Світовід, Сонцестій, Осінній Рівнодень, Іони, Фоки, Федіра-Федори намочи хвоста… це містичний час, коли старі язичницькі боги вступають у свої права, щоб повернути людські душі до природних витоків всього сущого. 23 вересня – день рівнодення, коли світло і темрява рівноважні, мить істини, повної гармонії души та тіла зі всесвітом.
За українськими легендами, колись давно Троян, брат великого Даджьбога, покровитель неба (майбутнього), землі (теперішнього) та підземного царства (минулого), наказав царевичу-Світовиду захистити світ у день осіннього рівнодення і впродовж усього зимового сутінкового періоду, коли балом на землі править темрява, берегти його і боротися за місце під Небесами. Саме тому в перший день панування, на Сонцестій, сила Божича особливо потужна, відчутна майже фізично, адже вона приносить світові очищення, а серця людей налаштовує на шлях істини. На вістрі спису могутній витязь на білому коні приносить на землю світанок нового дня, а разом з тим – і нове життя. Тому традиційно в Україні всі городньо-ланові клопоти мали закінчитися до Осіннього рівнодення, щоб розчистити поле для боротьби світла з пітьмою.
Мона Ліза в віночку з волошок, ромашок і маків та вишиванці білим по білому, замислено-загадковий погляд якої торкається найпотаємніших струн душі, наче сама українська Доля дивиться на тебе крізь тисячоліття. Вона надихала покоління і покоління тих, хто не своїм бажанням був змушений назавжди покинути рідну домівку в пошуках порятунку за кордоном. Загублений і лише дивом не втрачений назавжди портрет Єлизавети Скоропадської.
Він був написаний в 1922-ому близькою подругою сімейства останнього українського Гетьмана, художницею Ольгою Мордвиновою, вже в берлінській еміграції. Чи залишився він в домі Скоропадських, чи був презентований комусь з друзів чи близьких — таємниця покрита мороком, хоча з великою долею вірогідності — перше (з огляду на подальші події). Тим часом сама модель, гідна донька свого татка, активно підтримувала та продовжувала справу всього його життя спочатку в якості секретаря Гетьмана, під час влаштованого москвою штучного Голодомору 1932 — 1933 років – членкині Комітету допомоги голодуючим, а після смерті своєї старшої сестри — очільниці Гетьманського руху за батьківським заповітом згідно «Актів про дідичність Гетьманської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства».
Прощання з птахами та сонячним світлом, прощання з теплом – так настає свято Вирію, свято Осені. Здвиження, Воздвиження, 14 вересня – час, коли сама природа, здається, починає свої приготування до довгого зимового сну, все починає «рухатися» до приходу холодів: хліб переходить з поля на тік, сіно збирається в стодоли, люди готуються до осені, а птахи, відчувши поклик далекого краю, летять у вирій. Їх проводжають з молитвами в надії, що вони донесуть звістку від живих пращурам, які з нетерпінням чекають її за межами Яви, в інших світах.
Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього, обретіння його святою рівноапостольною Оленою та перемога римського імператора Костянтина над правителем Максенцієм – це не просто день в християнському календарі, коли хрести в церквах прикрашали волошками, це межа, за якою літо зникає остаточно, поступаючись місцем осені. Господарі домолочували хліб, закінчували свої польові роботи, бо знали: хто не завершить їх до цього дня, той опиниться перед суворою зимою з порожніми закоморами і бездонними очима лютого голоду, який як звісно – «не тітка, пиріжків не піднесе».