Війна, холод, окупація. Зима 1941 – 1942. Німецькі війська в Криму. Прекрасна перлина Воронцовського палацу кинута напризволяще – картини вийняті з рам і упаковані в ящики, мармурові бюсти стоять на голій підлозі, в приміщеннях температура значно нижче нуля, до того ж на весь великий комплекс залишилися лише кілька наглядачів на чолі з директором музею Степаном Григоровичем Щеколдіним.
Маленькій групі добровільних працівників музею довелося пристосовуватися до умов воєнного часу. Але війна війною, а цінніші експонати наполегливо кричали про допомогу, адже низька температура і вологість могли зробити те, що ще не спромоглася зробити війна – повністю їх знищити. Тому картини були вийнято зі своїх дерев’яних темниць і складено в бібліотеці, а мармурові шедеври знову зайняли свої місця на п’єдесталах (хоч і не без допомоги німецьких солдатів, бо з чоловіків був присутній лише Степан Григорович).
Фортечні стіни, високе плато, мужність захисників – хороший засіб протистояти будь-якому ворогові. Але бувають обставини, коли перевірені засоби не допомагають і залишається сподівається лише на Бога, який дасть віру, і людей, що поруч, які підставлять своє плече.
У нелегкий час стіни Чуфут-Кале не раз рятували своїх жителів від ворогів: хто з низ відступав відразу, боячись облагородженої людською рукою неприступності фортеці; хто не витримував сам багатоденної облоги під градом каміння, киплячої води і стріл, що сипалися з вершини, а інші і зовсім обходили стороною, навіть не намагаючись наблизиться до гірського плато.
І відкрилися небеса. І опустився на землю вогненний стовп. І з’явилася у вогні тому Божа матір. Голову її вінчала золота корона, а права рука тримала скіпетр – саме так згідно легенди було явлено знамення святості Почаївської гори.
А починалося все з жаху і страху, що накрили Русь-Україну воронячими крилами, коли незліченні орди Батия в ході Західного походу 1237 – 1242 років захопили стольний град Київ, а народ православний поставили на коліна. Розгром, сльози, безчестя, зганьблені святині – данина заплачена невблаганному ворогові, який налітав, немов ураганний вітер, на своїх конях з кривою шаблею в руці.
Міський колодязь з нестерпно соленою водою, кількості якої не вистачить на забезпечення і однієї сім’ї – чи це не надтаємнича загадка? Вирішення її хвилює уми, розбурхує уяву навіть сотні століть після його спорудження.
Хто? Навіщо? Чому? Невисокий восьмигранник, що займає одне з найпочесніших місць Кам’янця на площі Польського ринку біля міської Ратуші і є предмет цих багатостолітніх суперечок і припущень.
Один з основоположних документів по ранньому періоду історії слов’ян – «Слово о полку Ігоревім» – суцільна загадка для сучасних дослідників. Сам факт, що послужив відправною точкою для створення цього шедевра давньоруської літератури – поразка військ князя Ігоря Святославовича 1185 року в поході проти половців – досі викликає запеклі суперечки. Вірніше не сам факт битви новгрод-сіверського князя з ханом Кончаком, а її географічне місце, про яке відомо «…тут поламати списів, тут притупитися шаблям об шоломи половецькі, на річці Каялі, у великого Дона…» та «…ось вітри, онуки Стрибога, віють з моря на хоробрі полки Ігоря».
Ще з кінця XIX століття на підставі висновків М.Арістова в офіційних джерелах було прийнято ототожнювати річку Каялу з Кальміусом, а морем – Азовське, отже місцем знаменитої битви була територія нинішнього міста Маріуполь. Ця версія вважалася настільки незаперечною, що відповідні уточнюючі пояснення до тексту рукопису були поміщені в хрестоматії «Російська література». складеної М.Л.Бродським, І.М.Кубіковим.
Чарівне зростання перлини Чорного моря, коли за пару десятків років місто стало одним з найбільших у Російській імперії – зовсім не казка і не загадка. Всьому є своє цілком матеріальне і цілком банальне пояснення. Як в стародавніх міфах і переказах це чудове явище грунтувалося на трьох китах імена яких: порто-франко, мідний п’ятак і хліб.
Головною рушійною силою, яка спонукала купців влаштуватися серед безкраїх степів практично на порожньому місці, була безмитна торгівля (порто-франко), дарована Найвищим указом стараннями генерал-губернатора Новоросійського краю порту Одеса від 1817 року.
Висока політика – це завжди величезна відповідальність за долю світу, де кожне рішення може обернуться фатальним результатом ціною в сотні тисяч безневинних життів або зникненням цілих країн з лиця планети. Але політику на найвищому міжнародному рівні роблять теж люди зі своїми слабкостями і страхами, почуттям гумору і упередженістю.
Чини офіційної делегації, безліч представників служби безпеки в цивільному, суєта і нервозність – супутники вершителів доль, які на Ялтинській конференції лютого 1945 накреслили нові кордони Європи, коли результат Другої світової був вже вирішений наперед, але ще не виплачена вся ціна Великої перемоги.