Вся їхня надпотужна сила ховається у одній єдиній Чорній книзі, на сторінках якої ноликами і паличками закарбоване все зло світу та засоби керування ним за допомогою заклять, молитов, ритуалів та предметів-амулетів. Вважається, що ті бісові книги (їх ще в народі звуть Чортовими бібліями) з чорними сторінками та білими знаками замість літер прийшли в Україну з дрімучих північних земель Залісся, де людожери-андрофаги тисячоліттями поклонялися дияволу з людськими і тваринними жертвоприношенням.
Сучасним чорнокнижникам ці книги дістаються в спадок від їхніх духовних пращурів (адже природними вони бувають лише за народженнням в четвертому поколінні неодруженими жінками, а набутими — через річне служіння у вовчій подобі іншому чорному чаклуну або через отриману річ чи дотик на смертному одрі останнього, бо без передачі своїх знань він не зможе померти). Вони її бережуть, які зіницю ока, бо з втратою книги перетворяться на пересічних смертних з цілим мішком не невідмолених гріхів за плечима, який буде його тиснути долу кожного дня все сильніше, перетворюючи на горбатого розбитого немічами та хворобами старого попри його фізичний людській вік.
Двері року, він ділить рік навпіл, залишаючи за зачиненими всі накопичену за минулі місяці від’ємну енергетику з її негараздами, печалями, турботами, все лихе та недобре, чому нема місця в прийдешньому світанку майбутнього. Недарма його другим ім’ям було «Януаріус», адже в давні часи його опікуном та захисником виступав давньоримський дволикий Янус, головний бог-ключник обох світів та брами між ними.
Традиційно українською – Січень, бо «снігом щоки січе, морозом вуха пече» як середина зими виступає концентрованим ототожненням холоду («Січень січися, а сім’я до печі тісниться» чи «Січень січе та морозить, газда з лісу дрова возить»), хоч у порівнянні з Груднем сонце все частіше проглядає крізь димчасто-сірий муар небесного покривала. Тому українці його охрестили ще Василь-місяцем, Вогневиком, Льодовиком, Першим, Колядієм, Прозимецем, Скріпуном, Сніговиком, Сніженем, Царем морозів, Ясень-місяцем…
Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.
Ну чим ще можна побалувати дітлахів в піст чи на свята, прихопити з собою на вечорниці чи гостинці, при цьому не витрачаючи купу часу на приготування самої страви, як не солодощами? Українські господині давно винайшли універсальний рецепт — сластьони, або їхні різновиди, знані як горішки, вергунчики та ромбики. Фактично в українській традиційній кухні існує два основних різновиди сластьон: на вчиненому (дріжджовому) тісті та бездріжджовий варіант.
Перший варіант передбачає обжарювання (зрідка – запікання) у великій кількості олії до золотої скоринки форм з дріжджового тіста (в Америці цю страву зараз називають «пончиками»), а другий — те саме тільки без використання дріжджів (варіант тістових чипсів) з наступним поливанням, посипанням чи обмазуванням після охолодження солодким змащувачем для надання смаку.
Українська кров через покоління і покоління не дає в душі витравити ту шляхетність, мужність, вірність, гідність і честь, які тисячоліттями зрощували в своїх синах слов’яни. Навіть попри те, що якийсь час пращури жили серед андрофагів-людожерів серед мокшанських багнюк. Так, Роману Миротворцеву, непоталанило народитися на московії, так далеко від батьківщини своїх пращурів, але життя цю помилку виправило, крок за кроком наближаючи до рідної за духом і кров’ю України.
Нетрі замасковщини, село загублене десь на Тверщині. Багатодітна сім’я священика Сорогозького цвинтаря. Духовна семінарія. Пітерський філологічний зі спеціалізацією «давні мови». І перша робота за фахом в Воронезькій гімназії, куди двадцятишестирічним Роман був був призначений викладати латину 3 червня 1873 року.
Десь в часи існування Кальміуської паланки запорожців та їхньої фортеці Домаха на правому березі в гирлі Кальміусу на лівобережжі існувала сторожа Війська Донського (яке ще в XVI столітті присягнуло на вірність Московській орді та її цареві), адже саме ця річка споконвіку слугувала природною межею-вододілом між сферами козацького впливу. За століття існування дозорно-спостережного пункту навколо нього, на невеликій відстані одне від одного з’явилися великі та малі селища з відставних козаків (накшталт запорізьких зимників) та приваблених річково-морським багатством рибалок. Офіційно Лівий берег увійшов на правах міського району до складу Маріуполя лише в 1939-ому, хоч номінально їм вважався з 1926-ого.
Так, трохи північніше за течією (приблизно на рівні Маріїнська на Правобережжі) вже в XVIIІ столітті існувала Успенівка (північний бік Таганрозької траси навпроти 6-ої дільниці). Глибоко врослі в землю мури з вапняку, а також залізні артефакти військового та побутового призначення викопували при будівельних роботах місцеві жителі на ділянках між вулицями Гур’ївською та Таганрозькою ще на початку 2020-х. Тому більшою частиною збереженні на Успенівці саманні будинки — надбання минулих століть (на даху одного з них під час заміни даху з черепиці на шифер в 1980-х поміж сволоків була знайдена скляна пляшка з історичним підтвердженням, що дах на тій будівлі зі стайнями перед тим офіційно міняли в 1864-ому), а до московської окупації Маріуполя 2022-ого по Гур’ївській в багатьох будинках проживали нащадки козака Сухова різного ступеню родинності. Сама ж Успенівка зберегла свою назву в прилеглому старому кладовищі та неофіційній назві парку, що колись був Азовстальським, а з передачею на баланс міста став ім. Лепорського.
5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.