Освітня колиска всієї української культурно-політичної еліти XVII — XVIII століть, козацької старшини (Військо Запорізьке століттями підтримувало грошима, протекцією та захистом єдиний на той час вищий навчальний заклад країни) та православного духівництва. Могилянка завдяки дотриманню найвищих стандартів та відданості своєму історичному корінню за час свого перманентного існування, зумовленого намаганням чергової московської окупаційної влади знищити її українську генетичну ідентичність, перетворилася на справжню легенду та символ головного зберігача освітньо-культурної спадщини нації.
Цікаво, що в зеніті своєї слави, що припала на першу половину XVIII століття, втім як і зараз, Києво-Могилянська академія мала більш гуманітарний нахил освіти, що було зумовлено перш за все заснуванням її на базі духовного братерства, а також вільним (згідно існуючих споконвічних канонів демократичного укладу існування українського суспільства) прийомом для всіх верств суспільства, для вступу достатньо було всього лише скласти вступні іспити.
Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.
І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.
У тихому селі Довжанка, що гніздиться на правому березі однойменної річки за десять кілометрів від Тернополя, де вечірній вітер колише гілля яблунь, а церковні дзвони кличуть до всесвітнього умиротворення, народився передостанній син у родині Адама-Данила — Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський. І сталася така знаменна подія в середині XIX століття, коли Галичина, як тодішня частина Австро-Угорської імперії, ще дихала старими традиціями, але в повітрі вже витав легкий бриз прийдешнього шторму фундаментальних світових соціально-економічних змін.
У 1860 році юний Атанас закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію і прийняв душпастирський сан. Напевно, це було покликання… адже вже через п’ять років під його опіку було довірено цілу парафію церкви Святого Іоанна Богослова в Довжанці Теребовельського повіту. Село, де він правив, було хоч і не дуже великим, але з тими особливими галицькими мальовничими краєвидами, що причаровують душу назавжди. Ще за два роки отець Атанасій перебрався до Садків неподалік Заліщик, де продовжив своє душпастирське служіння. Там, у тіні церковного саду, він не лише молився за парафіян, а й ніс у їхні хати слово просвіти, надію та віру.
Веселий гомін яскравих ярмарків, дерев’яні столи щільно-щільно заставлені різними місцевими та заморськими смаколиками, запаморочливий запах яких сягає самих небес… і духм’яно-золотавий, наче квітневе сонце, напій у глиняних чарах. Той хмільний напій — медовуха, стародавнє «питво українських богів», що супроводжувало всі урочистості та свята від княжих бенкетів до найменшого селянського свята. Мед в Україні з прадавніх часів вважався символом достатку, сили й радості, а медовуха (хоча ще на початку ХХ напій носила ім’я свого основного інгредієнту) — його рідким втіленням.
Колись її готували довго, майже урочисто. Найцінніший напій витримували не тижнями, не місяця, і навіть не роками, а цілими десятиліття! У дубових бочках, у прохолодних погребах медовуха «дозрівала» по сорок років, поцілована Часом набуваючи свого унікального смаку, гідного князівського столу. Сучасні рецепти дозволяють насолоджуватися медовухою вже за пару-трійку тижнів днів, але сила традиції нагадує: колись лише тривалий час був головним інгредієнтом та запорукою створення унікального смаку.
Мабуть так виглядає застиглий час, від руйнівного впливу котрого комплекс загублений в самісенькому центрі Харкова ось вже століття надійно бережуть високий паркан, колючий дріт та пильна охорона… От тільки ті, кого так ретельно берегла радянська влада від зовнішнього світу прихопивши із собою свій геній давно пішли в світ тіней, і тут лишилися лише їхні примари та старе, давно вийшле з використання приладдя, що зараз годиться бодай для музею в якості експоната. І хоча це був цілком надсекретний об’єкт, все одно цікаві факти факти в якості легенд та переказів все одно дійшли до сьогодні.
Так відкритий в нетривалу епоху цукерко-букетного періоду закріплення червоних на окупованих українських землях, комплекс Український фізико-технічний інститут (УФТІ) був побудований для молодої парості фізичної науки. При цьому він не тільки був оснащений за останнім словом науки і техніки зразка другої половини 1920-х, а й на чотирьох з половиною гектарах для науковців був влаштований справжній рай на землі з парком екзотів, затишними хатинками, дивовижною в той час повною електрифікацією будівель та прилеглої території, веселим дозвіллям під акомпанемент фортепіано в теордоміку (затишний будинок «теоретиків» з величезною заскленою лоджією, що раніше слугував домівкою керівництву інституту).
Липень хилиться до другої половини, і небо дедалі частіше розтинають вогненні стріли. Це гостре нагадування: осінні холоди вже десь зовсім близенько, зовсім поруч з обрієм. 22 липня праукраїнці справляли особливе свято — Перуницю, або Блискавицю, прекрасну половинку Перуна-громовержця. Вона — не просто відблиск на небі, а жива сила, покровителька дощових спалахів, вогненна сестра бурі.
У цей день українці не виходили працювати в поле, не бралися за коси чи сапи, щоб не гнівити грізну богиню. Не дай Боже працювати в полі чи на городі, «бо Перун розсердиться!»— застерігали старі люди, особливо Перуного тижня, коли Громовик раз-у-раз крає небо блискавицями, полюючи на темні сили в хмарах. Його удари гримлять щосили, розбиваючи кудлаті громовиці, і хоч дощу буває небагато, вогняні спалахи нагадують про міць небесного закону — тоді-то в давнину і з’явилася приказка: «З великої хмари — малий дощ».
У глибинах української міфології, де небо зливається з землею, а стихії говорять мовою богів, він є величний владика вітрів, бурі, грози та холоду. На його імені, що звучить як відлуння всемогутності та неприборканої сили, стоїть печатка чи-то батька Всесвіту (від «стий» — батьківський) чи батькового брату («стрий» – брата батька), а може руйнівника («стрити» – знищувати). Але хто він по суті, цей таємничий Стрибог, що тримає у своїх руках силу вітрів і допомагає громовику Перуну в його одвічних битвах з всесвітнім злом?
За українськими віруваннями, за ним закріпилася не лише слава небесного повелителя бур і вітрів, а й батька численного сімейства повітряних духів-вітрованців — шістьох синів, шістьох дочок і безлічі онуків, кожен з яких несе у світ його волю. І того, чия сила в єдиноборстві-змаганні в цю мить сильніша, з того боку й дме на землі вітер: Північ — з холодних північних просторів, Вітрило — з теплих південних широт, Стрига — зі східних, сонячних. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… їхні імена звучать, як закляття з природного словника, і в кожному з них відчувається подих неба, шелест листя, нестримний гірський рокіт або лагідне дихання вечора над рікою. Вони — його рід і сила, військо Стрибоже в боротьбі з демонами.