Він зачинає останню гарячу пору для земних опікунів божих мух, коли після першого справжнього подиху холодів настають такі жадані і такі лагідні сонячні дні (званих в народі, як Чудо), щоб наостанок потішити душу всього на українській землі перед невідворотно насуваючих зимових днів безпросвітного мороку. Календарно цей період співпадає зі святкуванням іменин Зосима-бджоляра, що традиційно святкується в Україні 19 вересня.
Так цей день зпрадавна вважався першим в Божій десниці (зачінчується Осінньою пасікою), під час якої небесами на людину покладається велика місія — підготувати та облаштувати для свяченої комахи найкомфортніший прихисток на зиму. Для цього вулики ретельно готували на зиму, що було доволі кропіткою та відповідальною справою, бо від неї залежало збереження бджолиних родин та їхня чисельність на майбутній рік (відповідно — благополуччя родини самого пасічника).
Через сім десятиліть після скасування кріпосного права в Україні однією, тоді ще царською, московитською окупаційною владою, після нетривалого періоду волі нова, викуплена кров’ю українських борців за незалежність, червона знову вдягла на українців рабські кайдани. І це ті, що прийшли під гаслами «волю народу», «землю – селянам, заводи – робочим» та іншими популістськими народовладними гаслами…
Після остаточного встановлення диктатури пролетаріату (фактично поновлення окупації України московією під червоними прапорами та жорстоке придушення народного опору, адже в період Визвольної війни 1917 — 1922 на території України одночасно вирувало до 1 700 повстань проти більшовиків) під прикриттям «полегшення» сільськогосподарської діяльності через спільну працю та громадське (фактично державне) володіння знаряддями труда червоні почали впровадження колективізації та примусове зганяння селян в колгоспи з відйомом їхньої землі та пригноблення за допомогою Першого штучного Голодомору 1921 — 1923 років.
Вона приходить останніми теплими променями осіннього Бабиного літа в лінивому мареві ранкового туману під кришталевий дзвін крапель роси, щоб падають неквапливо зі срібного павутиння. Ім’я їй Друга Пречиста, і відстоїть вона на двадцять чотири дні від першого в тріаді світлого свята щасливої жіночої долі та виконання найвищого свого призначення. Її іменини святкуються за народним календарем 8 вересня.
Традиційно в Україні ті нетривалі три з половиною тижні між першими двома Рожаницями були сповнені хвилювань, веселого гоміну та лихоманливого поспіху. Адже традиційно вони вважалися найкращим часом для сватання («прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста») з майже стовідсотковою небесною гарантією заручин та щасливого шлюбу з чисельними розумними, здоровими та працьовитими нащадкам — то і квапляться парубки зробити пропозицію коханій з крилами благословення небесної покровительки за плечима («Благослови, Боже, Пречиста Госпоже»).
Вишуканий європейський Львів за свою багатовікову історію, звичайно ж, чимало разів на власні очі бачив пишні процесії ясновельможних правителів, що урочисто прямували його вулицями. Королі, королеви, князі, царі… але станом на початок практичного ХХ століття весь цей антураж величі поступово сходив нанівець, поступаючись місцем пусканню пилу в очі через демонстрацію більш скромних предметно-матеріальних речей накшталт розкішних автівок чи коштовних лахів.
Тим більшу ажитацію в місті Лева викликала пишна процесія іранського шаха Мозаффара ед-Дін-шаха Каджара, яка і без того наробила чимало галасу своєю появою власним потягом в ароматі східної екзотики в червні 1905-ого дорогою до столиці Австро-Угорщини. Адже постать східного правителя була доволі знана серед мешканців столиці Галичини, бо цей його візит був вже третім за останні чотири роки.
За прадавніми повір’ями прекрасні богині-Рожаниці ступають на українську землю 26 серпня, коли останній вівсяний колос зжатий, дбайливою господарською рукою обмолочений і надійно схований в затишній закоморі, очікуючи свого часу. Овес останнім із злакових залишався на українських полях, і завершення його збору означало закінчення всього сезону жнив. Це свято солодко-тепке на смак та густо-різнобарвне, як гарно вистояне вино, в якому перемішалися смуток за минулим літнім теплом, радість від закінчення виснажливого польового сезону.
Це було свято українського жіноцтва, адже починаючи ще з дня напередодні Рожаниць, які дарували людині її Долю, вся прекрасна стать перебувала в підготовчих турботах приготування обрядових калачів-бубліків та піднесеному настрої очікування святково-відпочивального дня сповненого містичним змістом єднання з силами, що породили всесвіт з його величезним різномаїттям сутностей і форм.
Радість закінчення другого етапу турбот сільськогосподарського періоду, коли позаду лишалися орання та сівба, виснажливе очікування сходів та лихоманкові жнива під палючим серпневим сонцем просто не могло лишатися в українському народному календарі пересічним, нічим не примітним днем – на самісеньку середину останнього місяця літньої радості в народі з давніх-давен в Україні святкували світле свято Лялі, закінчення жнив (дожинки).
Юна красуня, богиня Ляля, праукраїнський символ природної родючості — та, кому пращури дякували за допомогу в щасливому завершенні жнив, за зібрані врожаї, за духовну підтримку протягом клопіткого польового сезону. Том-то її свято було чи не найбільшим в літньому календарі зі своїми сталими традиціями плетіння спасової бороди та встановлення нового, прикрашеного стрічками і квітами дідуха в хаті на покутті.
Затишне серпневе українське сонце ледь-ледь ліниво перекотилося через свій зеніт, коли розморені жителі української Курилівки після протяжного гулу почули потужний звук трощі, прямо з неба почали сипатися металеві уламки та людські рештки. На дворі йшов 1979 рік. Україна знаходилася під радянською окупацією. На всю інформацію про ту трагедію в небі над Дніпром був накладений гриф суворої секретності.
Лише згодом на рівні чуток просочилася інформація про те, що 11 серпня об 13:35:38 над передмістям Кам’янського зіштовхнулися два пасажирські літаки Ту-134A за пізніше опрелюдненим деталями: борт №65816 Кишинівського авіазагону, що виконував рейс SU-7628 (Челябінськ — Вороніж — Мінськ) з 88 пасажирами на борту (з них 24 дитини), об 12:54 вилетів з Воронежу, набрав висоту 8 400м та прямував в свій кінцевий пункт; літак №65735 Мінського авіазагону здійснював рейс SU-7880 Ташкент — Гурїв — Мінськ з 77 пасажирами (з них 12 дітей), вилетів з Донецька в 11:13 та на висоті 5 700м взяв курс на захід.