У козака була не тільки воля, а й будь-якої миті його могла спіткати лиха доля. Тому і панували з давніх-давен в Україні рівноправні стосунки та розподіл обов’язків без огляду на стать, щоб в разі чого жінка могла впоратися з усіма життєвими викликами сама. Та й за відсутність чоловіків в селі-зимнику протягом більшої частини року, за виключенням старих та малих (адже на Січі діяла сувора заборона на присутність жіночої статі без будь-яких виключень) газдині волей-неволей опановували всі види наявних господарчих робіт. Недарма ж історики торочать, що легендарні амазонки були родом з цих місць (за свідченнями істориків жили «в Скитії (Скіфії) біля Дніпра»).
Поки дівчатка знаходилися під опікою самої лише матері в той час, як батько козакував на Січі (в якості найманого військового чи організованих Гетьманатом походах проти москалів, турків чи поляків), вони змалку вчилися господарювати, допомагаючи матері у її справах по віку та сезону: прибирання, прання, прасування, догляд за худобою, обробка та заготівля харчів, куховарство, зоління тканини, а в період зимових холодів, за зниження активності, переліку клопотів на обійсті, ще й прядіння, шиття та вишивання.
Таких найвищих почестей від червоних кремлівців заслужили лише три особи: їхній вождь, жертва і її вбивця. Хоча та «жертва» була гідна двох інших, адже крові українців на поганих руках червоноармійського ватажка було не набагато менше, ніж загублених життів в реєстрі московських диктаторів, Леніна – Сталіна. Народжений в українській Бессарабії Григорій Котовський ніколи українцем так і не став, втім як і справжнім аристократом по духу, хоч і був спадкоємцем дворянського роду.
На момент падіння царизму Котовський вже мав за плечима довгий шлейф кримінальних справ за розбій, грабунок, дезертирство, вбивство… Не дивно, що з меркантильних міркувань він пристав зі своєю бандою до лав таких самих безпринципних катів-відщепенців, які рвалися до влади та чужого багатства на омитих кров’ю штиках, щоб конвертувати свої злочини у владу — вже в березні 1918-ого він очолює Тираспольський загін «Одеської радянської республіки».
Пересічний день, яких так багато в народному українському календарі. День як день, та не такий вже пересічний, бо, як здавна відомо з давнини, є у нього свій небесний покровитель, і неабиякий, а сам цар граду, блискавок та дощу, Мокій. Посвяченим в таємницю пращурової мудрості, що збереглася в епосі у вигляді прикмет та повір’їв, він підкаже підкаже прогноз погоди на майбутнє, разом з яким подарує можливість вправно керувати господарством так, щоб досягти максимального врожаю, а разом з ним забезпечити добробут своїй родини на майбутнє.
Мокій приходить на українську землю, як вісник закінчення першої декади останнього весняного місяця (11 травня), щоб нагадати всім вправним господарям, що до закінчення посівного сезону, а значить і не марно вкладень зусиль для отримання гарного майбутнього врожаю, залишилось не так вже і багато часу (адже «прийде іюнь, господарю, хоч плюнь, все одно нічого не виросте, тому варто поспішати»).
щоб до сонця тягся та насінням вдався
І недарма в народі йому дали прізвисько «Мокрий», бо небесний покровитель за допомогою дощу чи мгички підказував людям майбутні примхи природи: впала 11 травня дощова крапля була не тільки показником наступного сорокаденного дощового періоду («дощ на Мокія, іще сорок разів після Мокія»), а й вісником мокрих жнив (кінець липня — початок серпня), знання про що за бажання та деяких зусиль можна було повною мірою використати на свою користь.
Так приємно влаштувати посиденьки за чашечкою гарячого чаю солодкого чи ні з тим, хто серцю дорогий, щоб потеревенити по душах неспішно насолоджуючись спокоєм, коли весь світ чекає десь за межами цього відкресленого муаром запашного аромату інтимного простору затишку та безтурботності. Правда чаєм той напій, якій споживала більшість українців ще на початку ХХ століття, назвати можна лише умовно, бо чайного листя як такого в ньому не було, бо в той час екзотичний продукт коштував занадто дорого для кишені пересічного, дозволити щоденне чаювання собі могли лише заможні пани та середній клас по багатше…
Фактично традиційно під чаєм зазвичай мався будь-який гарячий заварений в чайнику напій з гілля, листя, квітів чи ягід, який для надання солодкого присмаку подавався на стіл разом з медом, цукром, солодкою випічкою чи цукерками. Споживали його зазвичай гарячим, інколи з додаванням для розбавлення краплини холодної кип’яченої води.
В її добрих знайомцях та друзях — сама лише нечесть («баба з чортом, як пес з хортом»), і навіть сам господар пекла трошки її побоюється, бо спробуй такій під «гарячу» руку трапитися — незнам, чи втечеш живим, а що вже казати про простих смертних… Без потребу навіть відьмину (від давньослов’янського «відати», «провідити») хату оминали десятою дорогою, щоб без потреби навіть на очі їй не траплятися, адже хто зна, що спаде їй на думку з бешкету чи по злобі вчинити: молоко у корови прокиснути чи сало у свині відібрати, мор обійстя наслати чи нічниць на дитину.
Зовні їх геть не відрізниш від пересічної україночки: така ж хазяйновита та гарно вбрана балакуча красуня, і в хаті ті ж рушники над образами та щедро накритий стіл. От тільки подейкують люди, що лад той для неї бісята наводять, вроду – вона у інших краде, вбрання їй мавки шиють, страви — з навротом, а рушники прикривають перевернені хрести. Та й вночі її, перетворену на стару каргу з довгим сивим волоссям, вдома на застанеш, може лише в велику негоду, коли мітла не летить.
Коли весняне тепло остаточно виграє двобій з небуттям, щоб хоч на пів року земля могла перепочити від кайданів лютих холодів, на землю з небес спускається прекрасна богиня Жива, праматінка всього живого існуючого на землі, володарка Виру; здавна в народі вважали, що квіти — то її ніжні поцілунки, дощики — сльози радості, а сонце — грайлива посмішка. Том-то і стрічали українські пращури її сходження 2 травня з великою повагою.
Вважається, що радісну звістку про її пришестя людям приносить солодкоголосий соловейко, от і кличуть ще цей день Солов’їним Великоднем. Існує повір’я, що своїм співом цей сакральний для кожного українця птах відспівує души померлих, щоб вони навіть грішними могли повернутися до Виру. А бояк виводить він свої чарівні трелі зовсім недовго, лише зі свого свята і допоки ячмінь колоса не викине («з’явився колос, соловейко втратив голос»). Заважати йому в жодному випадку не можна було, ба більше — піднімати руку.
Українська земля завжди була надщедрою на солодкі дари всім бажаючим готовим хоч трошки докласти зусиль для їхнього збору. Золоті абрикоси і жерделі, соковиті різнокольорові сливи, червоні наче кров вишні, ароматні смородини, малини, суниці, ожини, чорниці, терен… вигодоване жаркими променями українського літа різномаїття їхніх смаків і форм таке величезне, що й не перелічити. Для господинь період плодоносіння — це одночасно щастя і велика турбота, адже на збирання цього дарунку матінка-Природа відводить зовсім небагато часу трохи «зазівався», і вся ця розкіш втрачена назавжди…
У кожної української ґаздині в запасі було чимало рецептів швидкого перероблення великого об’єму фрукти дарованої цьогоріч, щоб отримати максимум користі від всього врожаю на зараз та зберегти того неповторного літнього аромату на довгі холодні місяці. Варення та сушка, компоти та маринади… Але найвідповідальніше було виготовлення елітного еліксиру щастя для панянської душі, солодко-тягучих наливочок.