Недарма українська народна мудрість каже: «Кров — не водиця», адже дуже часто, щоб бути просто щасливим спів падінням, талант батьків багато разів помножений розкривається в їхніх дітях чи онуках. Микола Пимоненко в цьому сенсі — був в цьому сенсі плоть від плоті свій талановитий батько, Корній Данилович, різьбяр та маляр від Бога, реєстр творчої спадщини якого налічував чимало церковних вівтарів.
Змалечку народжений на київській Приорці Микола в якості підмайстра допомагав татові в його храмових розпису, стіни деяких храмів Київщини берегли відбиток його одинадцятирічного. Тому не дивно, що за два роки його відправили навчатися до іконописної майстерні при Києво-Печерській Лаврі у художника Іванова.
Вона приходить в останні теплі дні стрімко згасаючого року, щоб знаменувати закінчення такого довгого та виснажливого періоду вівцевого нагулу, коли українське безкрає небо єдине слугує вівчарам дахом над головою, ліжком — запашні трави лук та полонин, а ковдрою — єдиний власний плащ. І сон в пів-ока, щоб, не дай Боже, не проґавити ласого до легкої здобичі хижака, який під покровом ночі може зненацька з’явитися просто нізвідки. Тепер нарешті втомлені отарі зможуть досхочу спати в мареннях-передчутті наступної весни.
А поки 29 жовтня, в день Анастасії-Ввчарниці, пастухи цілком заслужено приймають подяку і шанування на свою честь від вдячних господарів своїх овець, яких вони після піврічної відсутності повернули до рідного обійстя не тільки цілими та неушкодженими, а й значно роздобрілими за рахунок набраної ваги та розкішного хутряного покрову, залогу забезпечення господині роботою, а всієї родини теплими речами на весь наступний сезон холодів.
Метушливий, сповнений своїх маленьких радостей і печалей, турбот та лінощів день українських дітлахів хилився до свого завершення. Сонечко, на останок поцілувавши їхні золоті маківки, вже сховалося за обрієм, щоб зручно вмостившись в своєму ліжечку під мелодійні співи цвіркунів дивитися солодки сні. Час і малечі пити тепленьке молоко з ложечкою золотого меду та слухати заколисувану казочку.
І вже наливне яблучко котиться по тарілочці на лляній скатертині, чарувальними колами привідкриваючи фіранку в дивний світ українських казок… Де курочка-ряба знесла золоте яєчко, а мишка хвостиком його змахнула, щоб воно дивним чином перетворилось на колобка на носі у хитрої лисички. І Котигорошко зі своєю булавою вистрибує з горохового стручка, перетворюючись на величезну ріпу, яку тягнуть-потягнуть бабка за дідка, внучка за бабку, собачка за внучку, кішка за собачку, мишка за кішку. А там та ріпа стає летючим шаром з махаючим рукою Незнайком на обкладинці книжки під назвою «Вечірня казка».
День, коли богиня Макоша вже з піднятими гори руками (що знаменувало закінчення важкого плодородного сезону, коли її персти буле звернуті до вемлі) перший раз після всіх піврічних турбот кидала свій погляд на підвладне їй українське царство, хоч і був той перший після клопіткого літа погляд швидкий та мінливий, кинутий так, мимохідь. Адже, щоб відпочити, причепуритися та показати себе у свій красі цій прискіпливій поважній пані знадобиться ще два тижні (її зірковий час — 28 жовтня).
Тому і був день Преподобниці в українському народному календарі не зовсім святковим, скоріше жінки та дівчата навпаки намагалися показати своїй небесній покровительці свою працьовитість та старанність. І хоча всі жіночі справи цього дня були в пошані (недарма ж Макоша вважалася покровителькою будь-якого жіночого виду діяльності, і «З Богом, Параню!» досі є духовним напуття перед важкою роботою), але миття та тертя та тріпання льону — то було «святе» (матеріальними символами присутності богині на землі були прядка та веретено). Вважалося тканині з нього зносу не буде, і сама вона буде м’якенька, тоненька та біленька.
Ох, і не проста ця справа, парувати людських істот. Так не просто єднати, а так, щоб пара жила довго і щасливо в мирі і злагоді, щоб діточок народила собі і Україні на радість, щоб разом пройшла життєвий шлях до самісенького кінця та й не примусом, за покликом душі. Недарма ж в тій чи іншій мірі майже весь пантеон прадавніх українських богів опікувався цією справою, але головними по сердечних справах був Трохим з помічниками Устиною та Купріяном, свято яких традиційно святкувалося в Україні 2 жовтня.
Устина та Куприян згідно прадавніх вірувань першими цього дня приходили на українську землю, кожен до своїх підопічних (перша — до дівчат, другий — до парубків), щоб підготувати та надихнути-налаштувати на правильний лад перед доленосним вечором. Адже разом з останніми променями сонця, коли сам духовний вершитель доль Трохим ступав на землю, мала вирішитися їхня подальша життєва стежка: йти шляхом самотності чи мати поруч надійного супутника життя (або — ні, це як пощастить).
Радісний та одночасно печальний день 27 вересня в традиційному народному календарі українських бджолярів, адже позаду сповнений турбот та переймань піврічний літній медоносний сезон, а але й попереду зимова невідомість, яку із завмиранням серця чекає кожна людина, а що вже казати за пасічників, на кону яких стоїть життя їхнього обожнюваного рою та їхньої власної сім’ї.
Саватія-бджоляра вважався останнім днем святої десниці початої на Зосима, до якого пасіка має бути підготована на зимівлю: бджілки нагодовані до відвалу, вулики утеплені та прибрані до льоху чи іншого зимника, пасіка прибрана, при її вході сплетена «Спасова (її ще звали «Савиною) борода… Не дивно, що після закінчення всіх цих турбот у пасічників був святковий настрій.
Хто зі справжніх православних вірян Сполучених Штатів не чув про найбільшу українську святиню імені Андрія Першозваного в Саут-Баунд-Бруці? Адже окрім як мати честь носити звання кафедрального собору, вона ще є серцем найвеличнішого в Америці меморіального комплексу пам’яті жертвам влаштованого московськими окупантами штучного Голодомору українців 1932 — 1933 років.
І хоча він знаходиться геть на іншому континенті, був споруджений на честь подій, які напряму Штатів не стосуються, в пам’ять про тих, хто аж ніяк не був пов’язаний з Америкою, через багато років від означених подій… від того велич меморіального комплексу в Саут-Баунд-Бруці лише більша, як символу голосу крові та пам’яті, яку нездатна стерти жодна людська зла воля така суєтна і тлінна перед обличчям вічності.