Диво пізнання — чи не найбільший подарунок, зроблений великим Всесвітом людству? Тому з сивої давнини у пращурів покровитель творчого початку був в українському пантеоні богів на одному з найпочесніших місць в тілесному ототожненні мудрого старого Діда-Всевида чи писаного красеня Рода-Світовиду (його тотемне зображення ІХ століття, знане як Збруцький Світовид, знайдене на Тернопільщині в 1848 році, хоча його святилище доказано існувало на горі Богит ще з часів Скіфії).
Вшанування покровителя джерела творчого натхнення у всіх його проявах та захисника всіх людських чеснот від нечистого (знаного також під ім’ям Чорнобога) традиційно відбувалося в Україні 15 червня щорічно. В більш широкому сприйнятті він ототожнюється з безоднею таємничості зіркового неба, як і безкраїми просторами дива мудрості пізнання, де зорі — це ті крихти світу, які своїм світлом відсувають морок незнання.
Це зараз здебільшого квас вважається напоєм літа та найкращим втамовувачем спраги в спеку, а колись він був постійним супутником українського столу будь-якої пори року, урізноманітнюючи безалкогольну карту напоїв для всіх, від малого до старого (насправді незначний відсоток алкоголю в ному присутній, але занадто малий, щоб впливати на когнитивні функції навіть малечі). Адже квас в різних інтерпретаціях, як продукт живого бродіння був не тільки просто напоєм, а й найкращим допоміжним засобом для поліпшення травлення, особливо коли в меню було забагато жирної їжі завжди так поцінованої в Україні.
Причому для його приготування в давнину використовували не тільки традиційний нині хліб та солод, а й різноманітні фрукти (яблука, груші, порічки, аргус, бруква, горобина, буряк, терен) та трави (бузину, цвіт липи, м’яту, мед), том-то в українському побуті слово «квас» мало широке трактування, а поруч із загальною назвою також побутувало ім’я всіх цих різновидів – «оцт».
Вічна загадка історії: чому величезні скарби століттями ховаються недоторканими під самим носом у людства недоступні для добре оснащених та спеціально навчених команд археологів, які покладають на їхні пошуки цілі життя, а дрібні монетки з великої глибини століть раз-у-раз виринають до рук випадкових перехожих.
Срібна монета дирхем карбувалась та була у широкому вжитку мусульманського світу в період Аббасидського халіфату. У VIII–X століттях саме ці монети становили основу міжнародної торгівлі в Євразії, торговельні шляхи, що з’єднували Близький Схід із Північною Європою, якої проходили через степи, лісостепи та водні артерії Східної Європи, зокрема, через терени нинішньої України та Сіверщини з Миропіллям, на місці якого вже тоді існувало велике поселення.
Всесильний повелитель світу, який своєю милістю карає і милує, дарує та віднімає життя, радує та занурює в безпросвітну пітьму зневіри… Бог-Сонце, котрий править бал на українській землі півроку, а другу половину вона живе в його очікуванні. Не дивно, що на кожен місяць ярилиного цілковитого панування в українському народному календарі припадало мінімум одне свято, а то й більше. Не був виключенням і червень, 4 число якого було присвячене вшануванню літнього сонця чи Ярила Сильного, як його кликали в народі.
Традиція святкування Сонцева дня на самому початку літнього сезону, коли ярові сходи вже не тільки прокинулися, а й набрали достатньо сили, щоб господар зміг гідно оцінити свої перспективи на майбутнє, сягає сивої дохристиянської давнини.
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Сивина – в бороду, біс – в ребро, це не обов’язково про сучасність… Адже у всі часи коханню всі віки були підвладні, бо хтось у свої двадцять — старий, а в когось і в вісімдесят душа молода. Хоча людський осуд та церква за століття гарно зробили свою справу, перетворивши щирість почуттів різновікового кохання на достойне осуду збочення.
Так, він був майже на пів-століття старший за неї, та й за церковними канонами їхній шлюб був неможливий через те, що вона була похресницею, хоч і був вже два роки вільним вдівцем. Іван Мазепа навіть в свої шістдесят п’ять мав стільки чоловічої харизми, що причарував шістнадцятирічну красуню Мотрону, молодшу доньку свого кума Василя Кочубея. І хоча останнім часом між гетьманом та його генеральним суддею зберігалися професійні зв’язки, колишньої особливої теплоти — вже не було, в тому числі не без посередньої участі гонорової та сварливої Кочубеївої дружини, Любові Федіровни (в дівоцтві Жученко).
Хто в Україні не знає перші два рядки-мантри, заповідані своєму народові великим українським пророком, Тарасом Шевченком: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!». Однак мало мало хто замислювався, що ця універсальна формула виживання української нації ґрунтується на конкретному історичному досвіді, нехтування яким призвело країну до того катастрофічного положення, в якому мона опинилася станом на першу чверть ХХІ століття.
А починалося колись все для української нації доволі непогано… Золота князівська доба вибудувана на тисячолітній історії Тріпілля, Янщини, Скіфії, Сарматії.., які заклали ті монументальні підвалини традицій, культури, морально-етичних норм, які дозволили країні вже в середині І тисячоліття виступати на міжнародній арені на рівних з іншими країнами Європи, а подекуди і брати на себе роль флагману в формуванні демократичних засад існування суспільства.