Це зараз здебільшого квас вважається напоєм літа та найкращим втамовувачем спраги в спеку, а колись він був постійним супутником українського столу будь-якої пори року, урізноманітнюючи безалкогольну карту напоїв для всіх, від малого до старого (насправді незначний відсоток алкоголю в ному присутній, але занадто малий, щоб впливати на когнитивні функції навіть малечі). Адже квас в різних інтерпретаціях, як продукт живого бродіння був не тільки просто напоєм, а й найкращим допоміжним засобом для поліпшення травлення, особливо коли в меню було забагато жирної їжі завжди так поцінованої в Україні.
Причому для його приготування в давнину використовували не тільки традиційний нині хліб та солод, а й різноманітні фрукти (яблука, груші, порічки, аргус, бруква, горобина, буряк, терен) та трави (бузину, цвіт липи, м’яту, мед), том-то в українському побуті слово «квас» мало широке трактування, а поруч із загальною назвою також побутувало ім’я всіх цих різновидів – «оцт».
Вічна загадка історії: чому величезні скарби століттями ховаються недоторканими під самим носом у людства недоступні для добре оснащених та спеціально навчених команд археологів, які покладають на їхні пошуки цілі життя, а дрібні монетки з великої глибини століть раз-у-раз виринають до рук випадкових перехожих.
Срібна монета дирхем карбувалась та була у широкому вжитку мусульманського світу в період Аббасидського халіфату. У VIII–X століттях саме ці монети становили основу міжнародної торгівлі в Євразії, торговельні шляхи, що з’єднували Близький Схід із Північною Європою, якої проходили через степи, лісостепи та водні артерії Східної Європи, зокрема, через терени нинішньої України та Сіверщини з Миропіллям, на місці якого вже тоді існувало велике поселення.
Всесильний повелитель світу, який своєю милістю карає і милує, дарує та віднімає життя, радує та занурює в безпросвітну пітьму зневіри… Бог-Сонце, котрий править бал на українській землі півроку, а другу половину вона живе в його очікуванні. Не дивно, що на кожен місяць ярилиного цілковитого панування в українському народному календарі припадало мінімум одне свято, а то й більше. Не був виключенням і червень, 4 число якого було присвячене вшануванню літнього сонця чи Ярила Сильного, як його кликали в народі.
Традиція святкування Сонцева дня на самому початку літнього сезону, коли ярові сходи вже не тільки прокинулися, а й набрали достатньо сили, щоб господар зміг гідно оцінити свої перспективи на майбутнє, сягає сивої дохристиянської давнини.
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Сивина – в бороду, біс – в ребро, це не обов’язково про сучасність… Адже у всі часи коханню всі віки були підвладні, бо хтось у свої двадцять — старий, а в когось і в вісімдесят душа молода. Хоча людський осуд та церква за століття гарно зробили свою справу, перетворивши щирість почуттів різновікового кохання на достойне осуду збочення.
Так, він був майже на пів-століття старший за неї, та й за церковними канонами їхній шлюб був неможливий через те, що вона була похресницею, хоч і був вже два роки вільним вдівцем. Іван Мазепа навіть в свої шістдесят п’ять мав стільки чоловічої харизми, що причарував шістнадцятирічну красуню Мотрону, молодшу доньку свого кума Василя Кочубея. І хоча останнім часом між гетьманом та його генеральним суддею зберігалися професійні зв’язки, колишньої особливої теплоти — вже не було, в тому числі не без посередньої участі гонорової та сварливої Кочубеївої дружини, Любові Федіровни (в дівоцтві Жученко).
Хто в Україні не знає перші два рядки-мантри, заповідані своєму народові великим українським пророком, Тарасом Шевченком: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!». Однак мало мало хто замислювався, що ця універсальна формула виживання української нації ґрунтується на конкретному історичному досвіді, нехтування яким призвело країну до того катастрофічного положення, в якому мона опинилася станом на першу чверть ХХІ століття.
А починалося колись все для української нації доволі непогано… Золота князівська доба вибудувана на тисячолітній історії Тріпілля, Янщини, Скіфії, Сарматії.., які заклали ті монументальні підвалини традицій, культури, морально-етичних норм, які дозволили країні вже в середині І тисячоліття виступати на міжнародній арені на рівних з іншими країнами Європи, а подекуди і брати на себе роль флагману в формуванні демократичних засад існування суспільства.
Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.