Життя сповнене пригод на межі фолу завдяки чисельним літературним шедеврам в сприйнятті більшості оповите стійким фльором романтики та омріяного відчуття гостроти відчуттів, на яке так скупа повсякденність. От тільки реальність — не кольорове кіно і не цікава книжка зі щасливим кінцем… все має ціну, і авантюристичне життя занадто часто стає всього лише розмінною монетою. Причому саме страшне, що разом з свідомо ризикуючим на кін ставляться життя і долі тих, кому просто не пощастило опинитися поруч. Так, набула широкої відомості завдяки книжці Івана Ольбрахта постать Миколи Шугая і досі викликає запеклі суперечки, бо для когось він — народний месник та Робін Гуд українського розливу, а для когось — простий розбійник.
Маленьке, загублене десь серед карпатських гір під Мукачеве село Колочава зразка самого кінця ХІХ століття і не підозрювало, що коли в сім’ї Сюгаїв народився первісток хрещений Миколою – то з’явилася на світ легенда, яка прославить його ім’я в віках. Ріс хлопчина в сім’ї не єдиною дитиною і не сильно відрізнявся від своїх братів та однолітків.
Стоячи на порозі міжсезоння вона фактично відчиняє двері для майбутнього тепла, хоча холодний подих зими за її плечима ще клубами накриває українську землю, як помста від свого безсилля перед вже відчутною невпинною ходою весни. Служителька Чорнобога, донька Мари та дружина домовика, Кікімора, святкує свої іменини 16 лютого, до святкування яких з великою шаною здавна ставляться в народі представниці слабкої статі.
Щоб не погнівити сварливу духовну господиню хати цього дня україночки від малку до старку не виконували жодної суто жіночої роботи, даючи кікіморці змогу відпочити, а не стояти весь час у них за плечима, контролюючи правильність виконання роботи. Тому прядіння та ткацтво, шиття і вишивання… та, навіть, випікання хлібу були під суворою забороною. До того ж сама робота мала бути добре схованою по шухлядках та скринях, бо всі нитки та прядиво вона на помсту попплутає, що потім і не розбереш. Та й просто лиха може наробити в хаті: то посуд поб’є, то речі поховає, то дірку в бочці проколупає…
Вона живе поруч і в той самий час так далеко, що не побачиш, аж на тому боці потойбіччя життя, десь між реальністю та країною сновидінь. Народжена в царстві мертвих, шляхом з землі до пекла, вона – одна з чисельних доньок чоронобогині Мари, але при цьому не найгірша з маренят, то і живе ближче до людей, навіть ділить з ними один дах (хоча за іншою версією, кікіморки — викрадені нехрещеними немовлятами та взрощені чортами дівчатка, що втекли назад до своїх, от тільки вирватися з потойбіччя так і не змогли). Кажуть, через те у них такий поганий і сварливий характер.
Бліда худа (бо недогодована) чи-то онука, чи дружина домовика, що разом з ним живе в коморі, комині або в запічку, всюдисуща кікімора знає всі людські гріхи та родинні таємниці, але тримає їх при собі, чинячи в хаті справедливість на свій лад: допомагаючи добрим господиням та караючи ледачих. Може тому і не гонять її люди, а задобрюють, щоб злагода в хаті трималася.
Справжній культ, адепти різних течій якого ось вже котре століття воюють за право називати саме свій рецепт приготування сала найканонічнішим. І недарма, адже сало поряд із борщем вважається головною національною українською стравою. Адже його поживність століттями допомагала нації виживати в надскладних природньо-соціальних умовах, а смакові якості були відшліфовані до ідеалу тисячоліттями експериментів та секретами приготування, що передавалися від покоління до покоління.
На перший погляд доволі простий рецепт приготування страви (що може бути простіше, ніж взяти шмат сала посолити та покласти на деякий час для просолювання?) насправді починає своє втілення в життя за багато-багато місяців до того, як страва потрапить на український стіл, фактично від народження поросяти.
Наступний день після галасливого та метушливого Стрітення, коли весна за українським народним календарем починає свою нестримну ходу землею, з кожним днем відвойовуючи у зими своє царство, разом із великою радістю повернення тепла приходив легкий смуток від насування лихоманкового господарського сезону.
Вже з 3 лютого, під заступництвом небесного покровителя Симеона, починалася підготовка до майбутніх польово-городніх робіт. Цього пересічного дня навіть за відсутності жорстких правил на роботи чи проведення дозвілля (крім суворої заборони для всіх на сварки та недобрі думки-справи) за традиційними українським канонами господареві треба хоч ритуально трохи попоратися з конячою збруєю, боронами та плугами. А ще його цьогоденною турботою було проведення обряду поховання тарганів, бліх, клопів.., щоб ця нечисть не псувала худобу протягом всього наступного господарського року.
«Добру людину корчма-горілка не зіпсують, погану — церква не виправить» – ось так українська народна мудрість, як завжди, парою влучних фраз зі своєю всьогдашньою дотепністю повністю окреслює всю об’ємну сутність предмету, людини чи явища. Проблема не в алкоголі чи його відсутності як такого, а в людині його споживаючій.
Традиційно у горілки в народі було кілька імен-прізвиськ лояльних так і з негативним підтекстом до свого об’єкту. «Горивка», «пальонка», «зорівка», «гірка», «димка», «спотикач», «шумівка», «гострогляд», «першак» (перший збір при перегонці міцністю шістдесят градусів), «старка» (витримана), «сивуха» (поганої якості)… Але не залежно до особистого ставлення вона завжди була присутня в житті українців, супроводжуючи їх в найсвітліші та найтемніші миті їхнього життя. Її пили на народжені, всіх більш-менш великих світах народного обрядового циклу, на заручинах, весіллі, хрестинах, похованні та залишали чарку на могилках померлих, а також скриплячою договір запорукою (могарич, якій навіть мав законну силу правочину) та символом примирення.
Він береже від лукавого українську землю в ту темну пору, коли сили зла під акомпанемент вию голодних вітрів, мороку білих заметілів правлять бал смерті, і все живе завмирає в летаргічному сні в надії на прийдешнє тепло і відродження життя. Саме тоді з прадавніх часів, сховавшись за саманними стінами своїх хатинок, ближче до вогню, українські пращури молили про порятунок та захист небесного Трифона-Перезимника.
Саме ім’ям цього небесного заступника чинили закляття від панівної волі вселенського зла, яке записане ще в старовиних «Чинів на нивах»: «Заклинаю вас, — отидіте на дивії гори, на неплодная древеса. Заклинаю вас, — ізидіте от міст наших на міста, яже предрік вам, непроходимая, і безводная, і неплодная». Читали ж молитву на Перезимника (як ще називали в народі цей день) тричі: в ніч на 1 лютого, опівдні та наступної опівночі на Сільвестра.