Всі осінні землеробські справи нарешті закінчені, сіно-солома сховані на токах, озимка посіяна, льохи повні овочів-фруктів, закомори — борошна та всіляких солінь-мочінь і варень-джемів… Фактично українське село переходить в фазу від заготовлення різноманітних наїдків на сезон холодів, коли земля завмира на довгі місяці, до активного споживання накопиченого. Ця зміна життєвих ритмів, згідно традиційної часової прив’язки до небесних світил, отримала назву на честь Осіннього Місяця-Молодика.
При чому свято було жорстко прив’язане до 26 жовтня, і фактична фізична фаза самого місяця на дату аж ніяк не впливала. Метафорично его роль сформульована приказкою: «нічний володар землю до весни замикає і ключі від неї півроку, до Ярили Вишнего, міцно тримає». З цього дня худобу більше не ганяли на пасовище, бо вовки геть скаженіли і спокою їй вже не давали.
Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Два століття в межах вічності — краплина в морі, здається цей гіркуватий на присмак овоч з глянцевими боками був на українських грядках завжди. Він прийшов до української кухні, промандрувавши пів-світу з далекого Китаю через Південну Європу, щоб швидко відвоювати свою частку літньо-зимового столу. І якщо літні страви з баклажанів українцями були здебільшого запозичені з інших культур, заготівля на майбутні холоди та їхні чисельні свята — винахід суто місцевий.
Найдивовижніші властивості синіх баклажанів, як їх називали ще століття тому (під тим ж ім’ям, але з прикметником «червоні» виступали помідори) – значне покращення смакових властивостей при мінімальній термічній обробці та тривале зберігання без додаткових умов після періоду перекисання. До того ж окрім елементарних спецій вони не потребують обов’язкових додаткових супутників.
В світі є чимало країн, в фольклорі яких з прадавніх часів живе повір’я: хто забуде звичаї предків своїх, не матиме щастя щастя на землі, а душа його після смерті приречена на вічні поневіряння між світів, не знаходячи ані притулку, ані спокою, їх каратимуть і люди, і боги. Людина без коріння, як перекотиполе – серце розгублене, душа заблукала, бо чужа вона і своїм, і не своїм. Тому в Україні культ вшанування пращурів та їхнього покровителя Діда – одна з фундаментальних традицій, на якій тисячоліттями зиджиться українство.
В прадавні слов’янські часи цей день також кликали Сварожинами-Зворожинами, як цілісне прийняття коловороту життя і усвідомлення скорого невідворотнього наближення часу відправлення кожного на Луки Сварожі. Традиційно в цей день без огляду на примхи природи українці родинним колом готували обрядову кулешу обов’язково на багатті, щоб пара з її казанку сягала самих небес і дісталася кожного з пращурів. Члени ж родини, отримавши свою порцію, розсаджувалися колом навколо багаття простоземлю і в мовчазній злагоді насолоджувалися смачнючою кашею за себе і за тих, кого вже ніколи не буде поруч.
Він народився полтавчанином, а помер уродженцем Луцька, проживши двадцять років після своєї фактичної смерті — людина майбутнього, людина загадка, історія життя якої – гримучий коктейль із заплутаних фактів та вигадок. Такі неординарно-обдаровані особистості, вперто крокуючи попереду свого часу, самі по собі перетворюються на блискавичну легенду, а присмак таємниці перетворює їх на наднову, що стає центром тяжіння маленького всесвіту. І хоча на надгробку стоїть ім’я Юрій Кондратюк, народився він Олександром Шаргеєм — український вчений, винахідник, основоположник теорії космонавтики та ракетобудування.
Студентське дитя, що в Полтавських єпархіальних відомостях означене як син Гната Бенедиктовича Шаргея та його законної дружини Людмили Львівни в дівоцтві баронеси Шліпенбах, народжений 9 липня 1897-ого та хрещений Олександром 28 липня того ж року. Долю рано осиротілого хлопчини (мати померла в лікарні для душевнохворих, коли він був ще зовсім малюком, батько — в 1910-ому) фактично визначили дві жінки та нерідний дід: полтавська бабуся Катерина Кирилівна, її другий чоловік Яким Микитович Даценко та мачуха, Олена Кареєва.
Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.