У тихому селі Довжанка, що гніздиться на правому березі однойменної річки за десять кілометрів від Тернополя, де вечірній вітер колише гілля яблунь, а церковні дзвони кличуть до всесвітнього умиротворення, народився передостанній син у родині Адама-Данила — Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський. І сталася така знаменна подія в середині XIX століття, коли Галичина, як тодішня частина Австро-Угорської імперії, ще дихала старими традиціями, але в повітрі вже витав легкий бриз прийдешнього шторму фундаментальних світових соціально-економічних змін.
У 1860 році юний Атанас закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію і прийняв душпастирський сан. Напевно, це було покликання… адже вже через п’ять років під його опіку було довірено цілу парафію церкви Святого Іоанна Богослова в Довжанці Теребовельського повіту. Село, де він правив, було хоч і не дуже великим, але з тими особливими галицькими мальовничими краєвидами, що причаровують душу назавжди. Ще за два роки отець Атанасій перебрався до Садків неподалік Заліщик, де продовжив своє душпастирське служіння. Там, у тіні церковного саду, він не лише молився за парафіян, а й ніс у їхні хати слово просвіти, надію та віру.
Але доля — пані норовлива, і часом її виверти наджорстокі. У 1870-ому доля завдала йому нищівного удару — передчасна смерть зовсім ще молодої коханої дружини, Кароліни Дмитрівни з Лучаківських, залишивши його вдівцем із п’ятирічною донькою Софійкою на руках. Ця втрата перевернула світ Атанаса, з чим впорається попервах він був майже не в силах… Тому виховання його маленької Зося, як ласкаво звали дівчинку в родині, взяла на себе сестра Панаса, Теофілія, дружина греко-католицького священика, віце-маршалка Снятинського повіту Івана Озаркевича. Тітка була взірцевою попадянкою, лагідною матір’ю п’яти дітей, сумною хранителькою пам’яті про своїх ще шістьох, дочасно померлих крихіток. У її домі, де шанували русинські традиції та старожитні чесноти, маленька Софія зростала в любові до рідної культури, слова і милосердя.
Біль втрати гнав отця Афанасія геть звідти, де він був такий щасливий, де кожна дрібниця нагадувала про ту, якої більше не було. У 1878 році, отримавши дозвіл львівського митрополита, він зробив крок, що здавався нечуваним у тодішньому галицькому суспільстві: зрікся священницького сану та вирушив до Віденського університету, щоб стати лікарем. Сестра Теофілія, вірна традиціям, дорікала братові: «Пароху належить душі лікувати, а не шмарклі!» Не схвалювала вона й іншого його рішення — не одружуватися вдруге, не створювати нову родину, а віддати себе науці та служінню людям. Ось тільки Атанасу було байдуже на її докори та осуд патріархального суспільства. Його душа горіла прагненням допомагати не лише словом, а й ділом, не лише молитвою, а й знаннями.
У 1881 році він отримав диплом доктора медицини у Відні, місті, де в той час концентрувалася і вирувала прогресивна наукова думка. Звідти його шлях проліг до буковинського містечка Сторожинець, де він трудився повітовим лікарем, а згодом — до шеститисячного Кімполунгу, там ж на Буковині. У цих краях, де змішувалися культури й долі, Атанас Окуневський ніс світло милосердного фізичного і духовного зцілення всім стражденним. Робота знов надала його життю сенс. Тата в тому далекому Кімполунгу на правому березі річки Молдави батечка часто навідувала юна Софійка. Запах ліків, змішаний із теплом татової турботи, назавжди вкарбувався в серце, ставши тим зерном, з якого зросла її власна мрія — стати першою жінкою-лікаркою Австро-Угорщині.
Саме батьківські віра в силу освіти і суспільного служіння, наочний приклад його вольового рішення залишити сан і сите парафіяльне життя заради медицини, його наполегливість у навчанні в доволі зрілому віці стали для доньки Софії натхненням та стимулом руху на обраному надскладному, як для жінки ХІХ століття, життєвому шляху. Вона не тільки всупереч усьому вступила до Цюріхського університету, а й стала першою українкою, яка здобула ступінь доктора медицини. «Русинка-доктор пані Софія Морачевська, дочка повітового лікаря в Сторожинцях Атанасія Окуневського, зістала промована на доктора медицини в Цюріхському університеті», — писали тодішні газети, і в цих словах звучала гордість за батька і доньку, які разом прокладали шлях до нового світу.
Життя Атанаса Окуневського було сповнене тихої, але непохитної боротьби. Він не шукав слави, але його спадщина жевріє в історії української медицини, у історичних здобутках його доньки Софії та в життях нащадків тих, кого він лікував. Його серце, що билося для людей, залишило по собі слід, який не зітреться з плином часу — слід милосердя, знання і безмежної любові до рідної землі.