Шлях від дарувальника простих радощів буття до командного центру грози Приазовських степів лише на мить відстрочити прихід червоних катів на благодатні українські землі.
Витончений представник маріупольської архітектури в чудовому ароматі солодощів і кави, який крізь століття проніс пам’ять про минулий добробут міста для відродження через всі перепони і бурі непростих часів.
Сумний слід багатої єврейської громади на землі українського Приазов’я, в якому колишна велич архітектурного шедевра поєднується з трагізмом байдужості нинішніх часів.
Дивом вцілілий остов величного лебедя іудейської храмової архітектури, на руїнах якого вічним сном спочиває душа щасливого Маріуполя, щоб не бачити міста не вивчених історичних уроків.
Надійний стовп маріупольського суспільства, що під різними іменами продовжує утримувати місто в сфері цивілізованого світу крізь бурі падіння імперій і світових війн, які нещадно намагалися знищити порт на березі Азова протягом століття.
Дивом збережений витвір фінансової архітектури в гідності скромної величі намагаючись злитися з навколишнім ландшафтом, щоб скромно виконувати свою значну місію.
Світоч знань загублений десь між морем і землею тихого міського передмістя, з якого безпосередньо починалося зародження порту і сучасне життя в гирлі Кальміусу.
Величний особняк, як наочний доказ щедрості української душі, коли можновладці вважали своїм обов’язком піклується про своє місто і його жителів, змінюючи їх на краще заради світлого майбутнього, яке так і не настало.
Середньовічний замок серед химерною буденності міської забудови кінця XIX століття, як доказ існування неординарних особистостей – будівельників міста на Азові в усі часи.
Величний особняк, що ширяє над безкрайніми азовськими просторами, як головний захисник і якір стабільності серед буревіїв людського життя.
Забута історія в обіймах фасадів, що давно не бачили реставрації, як пам’ять про те прекрасне минуле, де не було мороку кровожерного люмпена і кумачевих прапорів, а нове століття обіцяло лише прогрес і віру в світле майбутнє.
Типовий представник торгового братства Маріуполю унікальний в своїх витонченості та історії, від якої досі віє дурманяче-солодким ароматом свіжої здоби в гостро-пряній атмосфері натхненної пекарської праці.
Мабуть єдиний представник маріупольської міської архітектури, який сміливо може претендувати на високе звання палацу з усіма властивими йому атрибутами, за винятком гідного господаря і офіційного статусу.
Загублена в часі перлина, яку рік за роком вбивали меркантильні інтереси під сумні погляди маскаронов і байдужість місцевої влади, коли душа його творця відлетіла в супровід грифонів-охоронців в кращий світ.
Унікальний для суворого промислового міста архітектурний об’єкт, де ліс був дорим, а тому дерев’яне зодчество не було в честі.
Світоч знань, що перетворився з волі шаленого люмпена на просте вирішення нагальних проблем, коли принцип “відняти і поділити” переважив творчий фактор освідченого майбутнього.
Результат урбанізації портового Маріуполя і перетворення його на майбутнього металургійного гіганта, за якого на протязі ось вже другого століття ламають списи сильні світу цього.
Одне з багатьох в ряду лінійки навчальних будівель міської забудови з відмінними ознаками згідно свого рангу і неповторним романським декором, що виділяють його серед інших.
Перші паростки середньої маріупольської освіти виплекані невсипущими працями однієї безмежно відданої своїм місту і справі людини, яка заради цього пожертвувала своїм комфортом європейської Варшави і почала все з нуля.
Величний цегляний особняк, створений за останнім словом науки і техніки початку ХХ століття для багатьох поколінь маріупольських творців від науки, які уславили ім’я рідного міста.