Він з’явився на світ так давно, що ніхто і не пригадає хто був його засновником і кому б мала належати честь назвати його своїм ім’ям. Плутанина з назвою затишного узвозу в самому серці старого Маріуполя, який веде відлік свого існування з часів будівництва перших пристаней вздовж морської берегової лінії (можливо навіть козацької фортеці Домаха), мала у своєму підґрунті дві причини – давність часу та спалення міського архіву підчас Другої світової війни.
Забудову південного схилу маріупольського Правобережжя починали заїжджі комерсанти та моряки, як найбільш наближеного до морської брами з її складами, базарної площі (одним кварталом північніше) та адміністративного центру. Фактично узвіз був найшвидшим шляхом дістатися порту, тому вважався привілейованим районом забудови, де дозволити розкіш будівництва могли собі лише заможні містяне. Хоча то було в ті часи, коли впорядкуванню вулиць приділяли ще так мало уваги, що первинна назва не збереглася бо не була офіційно закріплена.
Чорний список злочинів Московії починається задовго до заснування самого каганату під владою Золотої орди – вже в той час як з’явилося Суздальське князівство (один з майбутніх наріжних каменів існування імперії) київський літопис «Временник» в 1093-ому ідентифікував його як значно більшу небезпечність, ніж одвічні вороги русинів-українців – половці.
Жахливе попередження втілилося в життя вже в 1061 році, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (пізніше канонізований московською церквою) захопив та пограбував столицю Київської Русі, причому руйнування були на стільки сильними, що місцеві літописці зазначали: «татаро-монгольській орді Батия мало що лишилося в 1240-ому». За два дні величне місто з його чотирма сотнями церков, яке було на той час більш заможним ніж Лондон та Париж, суздальці перетворили на ніщо, вкравши в тому числі з Вишгородського монастиря під Києвом привезену з Візантії чудотворну ікону Богородиці, яку вони і зараз видають за «Владимискую Богоматерь». Фактично то була перша війна Московії проти України.
Як абстрактний місток між німецькими колоністами зі сходу та цивілізацією на заході Вінниця кінця ХІХ – початку ХХ століття була набагато більше європейським містом ніж зараз., чисельні комерсанти з усіх куточків Старого Світу жили і працювали на її теренах. Головних конкуруючих неофіційних партій визначилось дві – про-германська та про-французька, які бачили майбутній розвиток міста крізь призму фінансово-політичних моделей цих развитих країн, хоча кожна з них мала свої принади та недоліки з урахуванням українських реалій.
Безкровні баталії між франко- та германофілів точилися майже на всіх соціально-побутових фронтах Вінниці. Причому партія останніх мала набагато більшу вагу завдяки негласному поручительству самої московської імператриці, уродженої принцеси Гессенської, та величезним інвестиціям бюргерів у вітчизняний агросектор, що забезпечувало їм підтримку чисельної місцевої єврейської громади, але й ряди прихильників республіки були щільні.
Починалось все дуже добре: ейфорія від перемоги диктатури пролетаріату під гаслами «Свобода, рівність, братерство», майбутнє в райдужних перспективах всесвітнього блага, життя на широку ногу на статки відняті у всіх верств населення під красивим словом «експропріація»… У кіноіндустрії ж взагалі мала бути щаслива доля, адже швейцарський відпочивальник Ленін назвав її головною серед інших видів мистецтва.
Так на базі реквізованих приватних кіностудій з’явилися Одеський та Київський знімальні майданчики під головуванням Всеукраїнського фотокіноуправління, але їхня обмеженість спонукала відомство шукати можливості для розширення свого впливу – так на світ з’явився договір від 31 грудня 1921 року з Кримським Наркомосом про оренду колишнього ялтинського ательє Єрмольєва та Ханжонкова.
До тієї знакової подорожі в 1928-ому громадянина новоявленої країни «робітників і селян» Леоніда Утьосова до Парижу, де він вперше почув американський джаз у виконанні оркестру Теда Льюиса пройде тридцять три роки, більша частина з яких у якості Лазаря Йосифовича Вайсбейна, вихідця з багатодітної одеської родини, який навчався в комерційному училищі Файга та грав на кількох музичних інструментах… Щасливе дитинство єврейського хлопця в Одесі.
Але мріям стати пожежником чи-то капітаном корабля не судилося бути – в чотирнадцять за неуспішність та прогули його відрахували, і хлопчина подався до пересувного цирку Бороданова, щоб побачити Україну. Нове ім’я, Кременчуцький театр мініатюр, зустріч на запорізьких гастролях із майбутньою дружиною Оленою Йосипівною Ленською, з якою одружився в 1914-ому… і Перша світова війна у лавах царської армії. Правда служити йому довелося в тиловій частині під Одесою, де він швидко прилаштувався отримувати бажане через цілування ручок прекрасній, статній, фігурній, чорнобровій Оксані, дружині його фельдфебеля Назаренко.
В своїх жалюгідних потугах зазіхань на ототожнення з великою Руссю-Україною царі з мокшанських боліт зробили все можливе: і країну перейменували на співзвучну Росію, і правку стародавніх літописів німцям оплатили, і територію окупували, і заборону на українську мову вводили, і намагалися спаплюжити традиційну українську вишиванку через примусове вдягання в нього повій, і церкву підпорядкували світські владі, і геноцид українського народу влаштували через штучний голодомор та масове вбивство у концтаборах… – не допомогло. Гнила сутність московитів так і не здобула шляхетних українських рис, колективна народна пам’ять надійно зберігає код нації в своїх надрах.
Однією із основоположних складових будівництва московського міфу «про один народ» була православна церква. Не дарма ж навіть в часи жорсткого радянського атеїзму неканонічний московський патріархат продовжував свою діяльність на українських теренах (правда всі його попи мали світські офіцерські звання в каральних органах КДБ). Саме тому після неочікуваної української незалежності 1991-ого першим, що зробила російська влада – наклала свої лапи на головну українську святиню, Києво-Печерську лавру як власну, хоча вісімсот років не мала до неї жодного відношення.
В давні часи, коли сучасний світ ще не пізнав все жахіття двох світових воєн, місто Лева було майже таким самим – дурманячий голову аромат кави змішаний із солодкої ваніллю свіжою випічки огортав кам’яниці, пронизуючи їх до самого серця, веселий щебет коліжанок при зустрічі, шурхіт коліс по бруківці… Може лише плаття панянок були трохи довшими, а колеса належали екіпажам. Місто пристрасті, яке через призму часу відбиває минуле на сучасності. Але таке життя на піку емоцій часом доводить слабких духом до останньої межі -так було, і так є.
Хоча століття тому чи-то душевна організація львів’ян була тендітнішою, чи церковно-соціальні закони суворішими, випадки спроб самогубства через нещасливе кохання рахувалися десятками: пари які не могли бути разом (заборона батьків, один з закоханих був у шлюбі, нестача коштів на спільне життя), відсутність взаємності, сварки… Звичайно ж більш цим грішили представниці слабкої статі від гімназисток, до поважних домогосподинь. Наприклад якось дружина голови Галицького сейму випила отруту, але мабуть погано розрахувала дозу, доволі тривалий час лишаючись живою. Тому виникла суперечка з бійкою між викликаними ксьондзом та лікарем за право першому підійти до неї і тривала так довго, що в решті-решт вирішила все доля – бідна пані померла, тому переміг священник.
Цікаво, що Московія, яка не дала Максиміліану Волошину нічого, а в одній із своїх іпостасі довела до гробової дошки, весь час позиціює його як «російського» художника. В той час як він народився на Київщині, а більшу частину свого свідомого життя прожив в Криму.
Він народився 28 травня 1877 року в сім’ї члена Київської палати уголовного та громадянського суду Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина з запорізького козацького роду та німкені Олени Оттобальдівни в дівоцтві Глазер в ті щасливі часи, коли українські землі нарешті зазнали нетривалої передишки в своїй буремній історії. За своєї дитячі та юнацькі роки з частими переїздами він побачив чимало прекрасних міст завдяки активності своєї високоосвідченої матері (батько помер, коли хлопцеві виповнилося лише чотири), але серце його назавжди лишилося в Криму, де він в двадцять років нарешті закінчив феодесійську гімназію.
Їх не кликають, вони самі приходять чи їх підкидають злі люди, щоб позбутися або зробити капості тим, кого люто ненавидять. Вони приносять із собою бідність, нудження, хвороби, тугу та Лихо (не дарма ж вони його піддані) – заздрощі та злидні. Народжуються вони зі сліз та прокльонів господарів поцуплених речей, тому як шлейф супроводжують крадені речі, а потім оселяються лише в хаті, яку покинув домовик.
Виглядають вони як маленькі замурзані, нечесані, обдерті діди, які весь час скиглять та жаліються. Ці маленькі створіння потойбічного світу, які можуть вміститися навіть в глечику, одягнені в неохайне рване лахміття є підданими його величності Лиха, який тримає їх в чорному тілі спонукаючи на одвічні сварки та злість жалюгідні в своїй нікчемності. Зазвичай в помешканні вони обирають для себе затишні темні куточки – під столом, за пічкою, під лавкою.
Вона була заборонена як не відповідна радянському реалізму з вето від «головного критика» країни рад товариша Сталіна. Її зреклися власні творці, намагаючись назавжди забути як страшний сон в білому мареві тіней. Вона стала символом творчого генію, назавжди лишивши за собою титул найекзистенціалістичнішої стрічки невибагливої радянської кыноындустрії.
Сценарій п’єси під назвою «Діскобол» вийшов з-під пера Юрія Олеши ще на початку 1930-х, а втілювати його в життя на київський кіностудії Українфільм взявся талановитий режисер Абрам Роом. Художній фільм про любовний трикутник з двох чоловікыв (студент, спортсмен Гріша Фокін та талановитий хірург, професор Юліан Степанов) та однієї жінки (дружина Степанова – Маша) мав стати екранізованими роздумами про радянське майбутнє стосунків через усунення перешкод у вигляді нерівностей.