Радянський режим, як одне з багатьох перевтілень кривавої Московії, що століттями сіє кров і хаос по всій планеті, вже десятиліття як помер, а його достойний нащадок – путінська Росія – ще тільки зароджувалась, але справа червоної пропаганди жила в її годованцях, часом сильно впливаючи на світову політику для дискридитації України через призму брехні сто разово повтореної в намаганні перетворити її на правду. Тим гірше, якщо до цього підключається весь дипломатичний корпус іншої країни, причому країни, яка весь цей час сама бореться з сусідами за само право свого існування.
Однією з головних цілей московських режимів будь-яких толків у всі часи була і залишається спотворення правди про українську історію, українські стародавні культурні традиції, українську мову, українських героїв. Багато вихованців каральної школи КДБ (НКВС, ФСБ), які після розвалу союзу та відкриття кордонів розлетілися всією земною кулею та осіло в багатьох країнах (в тому числі Ізраїлі), продовжують робити свідомо чи ні за московитів їхню брудну пропагандиську справу (чого варто лише невизнання Іудейською державою штучного Голодомору українського народу, ідейними натхненниками та виконавцями якого, були в тому числі представники саме цієї національності (Лаврентій Берія, Лев Троцький, Мендель Хатаєвич, Лазарь Каганович, Абрам Слуцький, Олександр Хайт, Абрам Розенбрандт … – ім’я їм легіон, бо за статистикою 56% керівників радянських каральних органів того часу за національністю були євреями).
Ця історія почалася за кілька століть до того, як народилася, набрала сили і впала під ударом східняків, які і зараз не дають українцям мирно орати свої поля та ростити дітей, Велика Київська Русь, в ті давні часи, коли країна ще не прийняла християнство, а на цих теренах безроздільно панували праслов’янські племена VII – VIII століть. Як мить промайнуть роки і роки, що складуться в тисячоліття, і вона отримає своє продовження, коли українську землю вкотре окупує московська орда під червоними прапорами після двох найстрашніших світових війн сучасності, 9 червня 1961 року.
Кажуть: будь-який скарб відкривається тільки тому і в той час, що призначені долею. От як ще пояснити факт, що століттями оране, саджене та збиране поле в самому серці України на стику трьох історичних регіонів (село Глодоси) без будь-яких зусиль віддало незліченні коштовності в руки простого сільського парубка лише в другій половині ХХ століття? Та й обставини знахідки дещо віддають містикою.
Він тільки-но випустив свою абетку для українських недільних шкіл, вперше в житті купив собі на подарунок золотий годинник, в грандіозних планах мріяв продовжити свою меценатсько-освітню справу випуском за зразком лічби, географії та етнографії, повернутися в Україну, одружитися… Але доля-злодійка вирішила інакше, обірвав життя українського Пророка наступного дня після його сорокасемиріччя о пів на шосту ранку – ніч на 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зовсім не лягав, його сильно мучала задуха від водянки, що дісталася легенів (він міг лише сидіти на ліжку, впершись в нього руками), а на ранок, випивши склянку молока, віддавши наказ слузі прибрати та подати чаю, як завжди почав спускатися до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над початим портретом, але впав сходинками замертво.
Три дні труна з його тілом, над яким троьма мовами читали молитви, стояла в петербурзькій церкві Академії мистецтв, а в день поховання проводжати його на Смоленський цвинтар зібралася велика траурна процесія шанувальників. Тихо падав лапатий сніг, вкриваючи білою ковдрою все навкруги. Епітафії, промови… найбільш вражаючою польського студента Хорошевського: «Ти не любив нас, – мовив він, звертаючись до покійного, – і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».
Він став наріжним каменем, на якому і досі тримається весь здобуток української літератури та малярства за останні півтора століття, світочем свого таланту сорок сім років освітлюючи шлях для послідовників. Його люблять, його ненавидять, але лише одиниці залишаються байдужими до майстра сучасного українського слова Тараса Шевченка. Бо сама його творчість уходить коріннями не до азів епістолярних та художніх канонів, а проросла з народної мови та бачення навколишнього світу.
Можливо будь у Тараса якісна освіта окрім тих неповних двох класів церковно-парафіяльної школи, які він відвідував з благословіння батька в 1822 – 1823 роках, його літературний спадок був би геть іншим, і Шевченко не був би самим собою. Фактично його неповторний стиль сформувався з української народної говірки помноженої на самоосвіту через книжки та мандри (в тому числі закордонні) в якості кріпосного служки Павла Енгельгардта, в якості вікно у великий світ.
Все відбувалося так давно, що напевно вже ніхто і не скаже чи правда це, чи вигадка людська помножена на історію, яка проступає в хиткому місячному світлі нечіткими контурами привидів напівзруйнованих веж і відгомонами луни вітру в давно засипаних підземних ходах – два століття забуття та окупація зробили свою чорну справу, стерши всі факти про Пнівський замок з літописних сторінок.
Але іноді випадковим щасливим нещасливцям в мерехтінні надвечірньої примарності доводиться опинитися десь на тонкій межі між двох сутінкових світів, і тоді з небуття постають тіні забутих предків, які щось шепотять в намаганні нагадати живим свою історію, щоб марно застерегти від помилок майбутні покоління. Ціх привидів неоднаразово бачив та чув місцевий краєзнавець, нині покійний Михайло Федоришин, який намагався з’ясувати їхнє походження, але виявив лише чутки, перекази та легенди.
Чарівне місто, яке купається в променях світової слави від моменту своєї появи на документальних сторінках, як самобутній етнокультурний осередок та один з найбагатших українських чорноморських портів. Головна перлина, що вінчає подаровану Посейдоном корону високого пагорба над синім атласом морських хвиль – вершина творіння трьох земних стихій. Красуня-Одеса, історія якої ховається в імлі віків і лише найсміливіші науковці в світлі своїх факелов-знань намагаються розгледіти її примарні сілуети.
Широко відома дата 10 січня 1795 року, як День народження міста Одеса без пояснень походження назви, третє століття поспіль інтригує своєю неоднозначністю, народжуючи безліч теорій та легенд. При чому найстаріша з них пов’язувала походження назви ї давньогрецьких поселення Одесос (деякі спеціалісти з сторогрецької тлумачать як «Великий торгівельний шлях»), які існували десь в VI столітті до н.е. Правда за пізніше з’ясованими фактами одне з них знаходилося на місці нинішньої болгарської Варни, а інше – на березі Тилігульського лиману, який містиця не так вже і далеко від Одесси.