Здавалось би, тільки на світанку третього тисячоліття прогрес цивілізованого світу дійшов до рівноправ’я статей та феменізму, як нам розповідають офіційні глашатаї соціальних правил, норм та етикету. Але на прикладі однієї відомої сім’ї Косач-Драгомановіх цей міф розбивається вщент об сувору реальність історичних фактів другої половини ХІХ століття.
Цікавинки почалися одразу після народження Лариси – її молода матся Ольга (на момент народження їй було лише двадцять один), родом з дрібнопомісного полтавського дворянства, на півроку юркнула в Європу (офіційна причина – лікування від анемії та післяродової депресії), залишивши на руках чоловіка немовля разом із півторарічним сином Михайликом. Старшому за неї на вісім років Петрові, дійсному члену Київського відділу Географічного товариства та мировому посереднику у місті Луцьк, довелося брати на роботі декретну відпустку на час відсутності дружини, щоб вигодовувати малечу коров’ячим молоком та дивитися за господарством.
Радянський режим, як одне з багатьох перевтілень кривавої Московії, що століттями сіє кров і хаос по всій планеті, вже десятиліття як помер, а його достойний нащадок – путінська Росія – ще тільки зароджувалась, але справа червоної пропаганди жила в її годованцях, часом сильно впливаючи на світову політику для дискридитації України через призму брехні сто разово повтореної в намаганні перетворити її на правду. Тим гірше, якщо до цього підключається весь дипломатичний корпус іншої країни, причому країни, яка весь цей час сама бореться з сусідами за само право свого існування.
Однією з головних цілей московських режимів будь-яких толків у всі часи була і залишається спотворення правди про українську історію, українські стародавні культурні традиції, українську мову, українських героїв. Багато вихованців каральної школи КДБ (НКВС, ФСБ), які після розвалу союзу та відкриття кордонів розлетілися всією земною кулею та осіло в багатьох країнах (в тому числі Ізраїлі), продовжують робити свідомо чи ні за московитів їхню брудну пропагандиську справу (чого варто лише невизнання Іудейською державою штучного Голодомору українського народу, ідейними натхненниками та виконавцями якого, були в тому числі представники саме цієї національності (Лаврентій Берія, Лев Троцький, Мендель Хатаєвич, Лазарь Каганович, Абрам Слуцький, Олександр Хайт, Абрам Розенбрандт … – ім’я їм легіон, бо за статистикою 56% керівників радянських каральних органів того часу за національністю були євреями).
Бунтівний дух Творця волелюбний та непереборний. Він живе в одиницях тих, хто рухає цей світ вперед важким шляхом незрозумілого для більшості прогресу заради вищої мети. Їх вчинки – приклад відданості правій справі, їх спадок випереджає свій час, слава їхня живе в віках. Одним з яскравих зірок цієї обмеженої плеяди обраних Небесами був і Михайло Карлович – спадкоємець шляхетного роду Скибицьких гербу «Роля», нащадків славетних волинських русічив.
Його біографії вистачить на десть життів, але почалася і закінчилася вона в Україні – Михайло був сином Карла Скибицького, від якого у спадок йому дісталися українська душа та Веселий Кут під Києвом. Шляхетське коріння, достаток і вища освіта (військовий інженер 3-ого класу) мали б забезпечити молодику безбідне достойне життя, але народжений під московською окупацією він так і не став одним з привілейованих її мешканців, а до тридцятиріччя взагалі став ярим ненависником імперії та поборником свобод (мабуть кров пращурів далася в ознаки).
Золоті коси, витончені риси обличчя та залізний характер юної киянки полонили душу шістнадцятирічного парубка з далеких скандинавських берегів. Але на що він, лише напівкровний брат вбитого норвезького короля Олафа ІІ Святого, молодший з трьох рідних ще й у вигнанні, міг сподіватися, навіть якщо княжна відповідала взаємністю? Звичайно Ярослав Мудрий не міг віддати йому руку своєї п’ятнадцятирічної доньки Єлізавети.
Київський князь не відмовив Гаральду, який з невеликим загоном таких самих норвезьких вигнанців перебував у нього на службі, остаточно, а висунув умови: королівський трон та лицарська слава. Саме тому хлопець вірою та правдою служив йому, а потім подався шукати вище означене до Візантії, де дуже швидко здобув лаври героя на чолі місцевого спецназу, потім – національної гвардії. Здобуте золото він відправляв в Київ, як підтвердження серйозності своїх намірів.
Ця історія почалася за кілька століть до того, як народилася, набрала сили і впала під ударом східняків, які і зараз не дають українцям мирно орати свої поля та ростити дітей, Велика Київська Русь, в ті давні часи, коли країна ще не прийняла християнство, а на цих теренах безроздільно панували праслов’янські племена VII – VIII століть. Як мить промайнуть роки і роки, що складуться в тисячоліття, і вона отримає своє продовження, коли українську землю вкотре окупує московська орда під червоними прапорами після двох найстрашніших світових війн сучасності, 9 червня 1961 року.
Кажуть: будь-який скарб відкривається тільки тому і в той час, що призначені долею. От як ще пояснити факт, що століттями оране, саджене та збиране поле в самому серці України на стику трьох історичних регіонів (село Глодоси) без будь-яких зусиль віддало незліченні коштовності в руки простого сільського парубка лише в другій половині ХХ століття? Та й обставини знахідки дещо віддають містикою.
Чому доля іноді так жорстока до тих, хто навіть не встиг побачити яскраве світло сонця, здихнути солодке повітря на повні легені, зробити бодай один ковток матусіного молока, або тільки перші дні почав пізнавати цей світ… Смерть дитини – це завжди величезна трагедія, а довгоочікуваного немовляти – взагалі подвійна. В народі кажуть, що души цих нехрещених діточок перетворюються на міфічних потерчат від «потеря» (страдчат – «страждати»), які застрягли між небом і землею, прикуті до матеріального світу відсутністю імені та вразливі до нечистого.
Вони ховаються в пошуках порятунку десь поміж тихих теплих плавнів річок, озер і ставів, бо чорти завжди десь поруч, полюють на безнівинні дитячі души. Тому зазвичай вони з’являються тільки в хиткій тиші сутінкової ночі і тільки з мерехтливим вогником в руках, щоб відлякати нечисть. Але для випадкового подорожнього те світло – небезпечний знак, бо прямуючи на нього можна потрапити у випадкову пастку затягнутої ряскою трясовини, наштрикнутися на вигнуту гілку чи впасти у прихований яр.
Він тільки-но випустив свою абетку для українських недільних шкіл, вперше в житті купив собі на подарунок золотий годинник, в грандіозних планах мріяв продовжити свою меценатсько-освітню справу випуском за зразком лічби, географії та етнографії, повернутися в Україну, одружитися… Але доля-злодійка вирішила інакше, обірвав життя українського Пророка наступного дня після його сорокасемиріччя о пів на шосту ранку – ніч на 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зовсім не лягав, його сильно мучала задуха від водянки, що дісталася легенів (він міг лише сидіти на ліжку, впершись в нього руками), а на ранок, випивши склянку молока, віддавши наказ слузі прибрати та подати чаю, як завжди почав спускатися до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над початим портретом, але впав сходинками замертво.
Три дні труна з його тілом, над яким троьма мовами читали молитви, стояла в петербурзькій церкві Академії мистецтв, а в день поховання проводжати його на Смоленський цвинтар зібралася велика траурна процесія шанувальників. Тихо падав лапатий сніг, вкриваючи білою ковдрою все навкруги. Епітафії, промови… найбільш вражаючою польського студента Хорошевського: «Ти не любив нас, – мовив він, звертаючись до покійного, – і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».
Він став наріжним каменем, на якому і досі тримається весь здобуток української літератури та малярства за останні півтора століття, світочем свого таланту сорок сім років освітлюючи шлях для послідовників. Його люблять, його ненавидять, але лише одиниці залишаються байдужими до майстра сучасного українського слова Тараса Шевченка. Бо сама його творчість уходить коріннями не до азів епістолярних та художніх канонів, а проросла з народної мови та бачення навколишнього світу.
Можливо будь у Тараса якісна освіта окрім тих неповних двох класів церковно-парафіяльної школи, які він відвідував з благословіння батька в 1822 – 1823 роках, його літературний спадок був би геть іншим, і Шевченко не був би самим собою. Фактично його неповторний стиль сформувався з української народної говірки помноженої на самоосвіту через книжки та мандри (в тому числі закордонні) в якості кріпосного служки Павла Енгельгардта, в якості вікно у великий світ.
Все відбувалося так давно, що напевно вже ніхто і не скаже чи правда це, чи вигадка людська помножена на історію, яка проступає в хиткому місячному світлі нечіткими контурами привидів напівзруйнованих веж і відгомонами луни вітру в давно засипаних підземних ходах – два століття забуття та окупація зробили свою чорну справу, стерши всі факти про Пнівський замок з літописних сторінок.
Але іноді випадковим щасливим нещасливцям в мерехтінні надвечірньої примарності доводиться опинитися десь на тонкій межі між двох сутінкових світів, і тоді з небуття постають тіні забутих предків, які щось шепотять в намаганні нагадати живим свою історію, щоб марно застерегти від помилок майбутні покоління. Ціх привидів неоднаразово бачив та чув місцевий краєзнавець, нині покійний Михайло Федоришин, який намагався з’ясувати їхнє походження, але виявив лише чутки, перекази та легенди.
Чарівне місто, яке купається в променях світової слави від моменту своєї появи на документальних сторінках, як самобутній етнокультурний осередок та один з найбагатших українських чорноморських портів. Головна перлина, що вінчає подаровану Посейдоном корону високого пагорба над синім атласом морських хвиль – вершина творіння трьох земних стихій. Красуня-Одеса, історія якої ховається в імлі віків і лише найсміливіші науковці в світлі своїх факелов-знань намагаються розгледіти її примарні сілуети.
Широко відома дата 10 січня 1795 року, як День народження міста Одеса без пояснень походження назви, третє століття поспіль інтригує своєю неоднозначністю, народжуючи безліч теорій та легенд. При чому найстаріша з них пов’язувала походження назви ї давньогрецьких поселення Одесос (деякі спеціалісти з сторогрецької тлумачать як «Великий торгівельний шлях»), які існували десь в VI столітті до н.е. Правда за пізніше з’ясованими фактами одне з них знаходилося на місці нинішньої болгарської Варни, а інше – на березі Тилігульського лиману, який містиця не так вже і далеко від Одесси.