Українська праісторія книгодрукування офіційно бере свій початок з часів княжиння Ізяслава сина Ярославича, коли в 1056 року побачило світ рукописне «Остромирове Євангеліє» з повсякденними релігійними читаннями авторства отця-диякона Григорія. Хоча багатостолітні старання московських окупантів по знищенню документальних свідків славного українського минулого ставить і цю дату під сумнів (можливо книжки писалися в Київській Русі і раніше).
До речі, саме намаганнями московитів, які просто вкрали руками свого малоосвіченого царя Петра І стародавню назву іншої країни в намаганнях позбутися свого рабського золотоординського минулого, офіційною датою виникнення книгодрукування в Україні став 1574 рік, коли у Львові побачив світ «Апостол» (тираж тисячу примірників) московського вигнанця Івана Федоровича (змінив прізвище ховаючись від переслідувань царської влади).
Сім років будівництва – радянський довгобуд в глибинному серці сивого Києва. Відкриття станції метро «Золоті Ворота» було заплановане на кінець 1989-ого із запізненням на чотири роки з-за глобальних фінансово-економічними проблемами «процвітаючої» країни рад, яка вже стояла однією ногою в своїй могили. Декор нової станції мав стати класичним для того часу будівництва – масивні пілони в стилі «сталінського ампіру», які в своїй беликості спотворили чимало архітектурних об’єктів.
Мабуть, все йшло б за планом, якщо б не втручання головного на той час архітектора будівництва Миколи Жарікова, на думку якого проект не розкривав глибинний історичний зміст Золотих Воріт, як головної брами стародавнього стольного княжого граду. Його рішення про зупинку реалізації проекту та залучення Вадима та Бориса Жежеріних подарувало Київу те, що невдовзі буде визнане пам’яткою архітектури України та увійде до переліку найкращих метростанцій Європи (за версією «The Daily Telegraph» від 2013 року) та світу – туристичного видання BootsnAll 2011-ого.
Одна з сімнадцяти тисяч курганних пам’яток Дніпровщини, яку дбайливо зберегла під своїм м’яким пологом матінка-земля, схованний праукраїнцями задля захисту від нищівних ударів бешкетника-часу. В квітні 2021-ого на околиці Новоолександрівки науковці-археологи почали розкопки пагорбу, під яким мало знаходитися давнє поховання.
Але знахідка перебільшила всілякі очікування шукачів – з-під землі на світ з’явилися обриси кругу з великих кам’яних брил двометрової висоти, порівняного за контуром та віком з всесвітньо відомим британським Стоунхенджем. Як пізніше з’ясувалося за дві тисячі років до Різдва Христового хтось з індо-арійських племен вирішив зберегти для нащадків під шаром землі сакральне місце поховання прадавніх господарів безкраїх степів, представників ямної культури (3600 – 2300 роки до н.е.), бо вже на той час кілька брил було вилучено з кремлеху, а інші стояли похилені в намаганнях їх вирити, не дивлячись на вагу кожної в понад тону.
Найпростіший та один з найдешевших смаколиків, який не зникав з прилавків продуктових крамниць Московії навіть в найскрутніші роки пострадянської руїни, коли нащадки Золотої Орди не померли з голоду лише завдяки милості Сполучених штатів Америки та їхній гуманітарній допомозі у вигляді курячих «ніжок Буша» – пряники з начинкою та без, глазуровані та ні, різних форм та розмірів лишаються чи не єдиною традиційною солодкою стравою росіян, яку вони не вкрали-запозичили у інших народів.
Ось тільки і тут не обійшлося без так «гарячолюбимих» ними українців, з якими північний сусід веде війну вже котре століття поспіль за кожний найменьший шматочок української історії-культури-традицій, починаючи від переінакшеної назви країни до останньої тарілки борщу, хоча готувати його так і не навчились. Правда факт, що коріння їхнього пряника лежать на просторах Київської Русі, московити сором’язливо замовчують і ось чому.
Московія дуже любить вихвалятися, що один з її попередників, царський режим Романових, добровільно відмінив кріпосне право в 1861 році, сором’язливо замовчуючи, що це сталося не зовсім добровільно (народ чинив шалений тиск при послаблених позиціях влади в наслідок поразки в Кримській війні), до того ж країна останньою в Європі за часом скасування рабства. Хоча перший час це мало позначилося на долі селян, які без власного наділу все одно не могли прогодувати свої сім’ї, а разом з волею земля не надавалася.
Після більшовицького перевороту 1917 року та озброєної окупації українських теренів за голосного декларування радянських принципів «землю – селянам, заводи – робітникам» положення трудового народу знов почало повертатися до фактичного кріпосництва. Так нова влада «від народу» почала із введення в 1918 році так званих «трудових книжок» замість посвідчення особи керуючись обов’язком (а не бажанням) своїх громадян на працю, які поруч із наданням пільг у вигляді «продуктових карток» закріплювали робітника за підприємством, не даючи змогу самому обирати свою долю. Її відсутність загрожувала штрафом в тисячу карбованців або півроком за гратами.