Мабуть недарма саме Харкову судилося стати другою столицею України, бо саме звідси почалося відродження української вищої освіти створенням місцевого університету в 1803-ому, і донині він залишається одним з флагманів національної культури та просвіти (чи не тому московити весь час намагаються приборкати саме це місто). Окрім чисельних досягнень на цій ниві саме йому належить честь бути батьком двох всесвітньо відомих гасел, що з’явилися на світ з різницею в століття.
Маловідомим є документально зафіксований факт, що саме в Харкові почали використовувати заклик «Слава Україні!», і сталося це ще наприкінці XIX – на самому початку ХХ століття в колах патріотичної молоді, а відгуком в той час було «По всій землі слава!» Воно дуже швидко поширилося теренами України, і на початку ХХ століття його вже використовували у всіх куточках від сходу до заходу, а також в закордонних колах українських громад.
Українська праісторія книгодрукування офіційно бере свій початок з часів княжиння Ізяслава сина Ярославича, коли в 1056 року побачило світ рукописне «Остромирове Євангеліє» з повсякденними релігійними читаннями авторства отця-диякона Григорія. Хоча багатостолітні старання московських окупантів по знищенню документальних свідків славного українського минулого ставить і цю дату під сумнів (можливо книжки писалися в Київській Русі і раніше).
До речі, саме намаганнями московитів, які просто вкрали руками свого малоосвіченого царя Петра І стародавню назву іншої країни в намаганнях позбутися свого рабського золотоординського минулого, офіційною датою виникнення книгодрукування в Україні став 1574 рік, коли у Львові побачив світ «Апостол» (тираж тисячу примірників) московського вигнанця Івана Федоровича (змінив прізвище ховаючись від переслідувань царської влади).
Сім років будівництва – радянський довгобуд в глибинному серці сивого Києва. Відкриття станції метро «Золоті Ворота» було заплановане на кінець 1989-ого із запізненням на чотири роки з-за глобальних фінансово-економічними проблемами «процвітаючої» країни рад, яка вже стояла однією ногою в своїй могили. Декор нової станції мав стати класичним для того часу будівництва – масивні пілони в стилі «сталінського ампіру», які в своїй беликості спотворили чимало архітектурних об’єктів.
Мабуть, все йшло б за планом, якщо б не втручання головного на той час архітектора будівництва Миколи Жарікова, на думку якого проект не розкривав глибинний історичний зміст Золотих Воріт, як головної брами стародавнього стольного княжого граду. Його рішення про зупинку реалізації проекту та залучення Вадима та Бориса Жежеріних подарувало Київу те, що невдовзі буде визнане пам’яткою архітектури України та увійде до переліку найкращих метростанцій Європи (за версією «The Daily Telegraph» від 2013 року) та світу – туристичного видання BootsnAll 2011-ого.
Вишиванка – код української нації, в який надійно зашита генетична пам’ять про допомогу друзів та зраду ворогів. Вона і на зараз залишається актуальною надсучасною частиною гардеробу, ані на один маленький хрестик не загубивши свого сакрального змісту національного оберегу – адже з давнини вважалося, що вишивка захищає від злих сил, саме тому нею прикрашали горловину, поділ та манжети сорочки, як головних місц проникнення нечистого до людської душі.
До речі останні (вишивка хрестиком) з’явилися у Україні лише в XIX столітті і прийшли до нас з Європи, хоча праісторія української вишивки сягає сивої старовини і починається з V століття до нашої ери з вишитого національного вбрання скіфів, яким так захоплювався давньогрецький історик Геродот. Хоча в ті часи техніка носила інший характер (виконувалася гладдю та іншими декоративними швами), зате малюнок, як і зараз, був геометричним або рослинно-тваринним; причому з часом закріпилася традиція перший використовувати для вишиванок чоловіків (окрім дубового листя – символу сили та мужності), а другий – жінок.
Одна з сімнадцяти тисяч курганних пам’яток Дніпровщини, яку дбайливо зберегла під своїм м’яким пологом матінка-земля, схованний праукраїнцями задля захисту від нищівних ударів бешкетника-часу. В квітні 2021-ого на околиці Новоолександрівки науковці-археологи почали розкопки пагорбу, під яким мало знаходитися давнє поховання.
Але знахідка перебільшила всілякі очікування шукачів – з-під землі на світ з’явилися обриси кругу з великих кам’яних брил двометрової висоти, порівняного за контуром та віком з всесвітньо відомим британським Стоунхенджем. Як пізніше з’ясувалося за дві тисячі років до Різдва Христового хтось з індо-арійських племен вирішив зберегти для нащадків під шаром землі сакральне місце поховання прадавніх господарів безкраїх степів, представників ямної культури (3600 – 2300 роки до н.е.), бо вже на той час кілька брил було вилучено з кремлеху, а інші стояли похилені в намаганнях їх вирити, не дивлячись на вагу кожної в понад тону.
Найпростіший та один з найдешевших смаколиків, який не зникав з прилавків продуктових крамниць Московії навіть в найскрутніші роки пострадянської руїни, коли нащадки Золотої Орди не померли з голоду лише завдяки милості Сполучених штатів Америки та їхній гуманітарній допомозі у вигляді курячих «ніжок Буша» – пряники з начинкою та без, глазуровані та ні, різних форм та розмірів лишаються чи не єдиною традиційною солодкою стравою росіян, яку вони не вкрали-запозичили у інших народів.
Ось тільки і тут не обійшлося без так «гарячолюбимих» ними українців, з якими північний сусід веде війну вже котре століття поспіль за кожний найменьший шматочок української історії-культури-традицій, починаючи від переінакшеної назви країни до останньої тарілки борщу, хоча готувати його так і не навчились. Правда факт, що коріння їхнього пряника лежать на просторах Київської Русі, московити сором’язливо замовчують і ось чому.
Московія дуже любить вихвалятися, що один з її попередників, царський режим Романових, добровільно відмінив кріпосне право в 1861 році, сором’язливо замовчуючи, що це сталося не зовсім добровільно (народ чинив шалений тиск при послаблених позиціях влади в наслідок поразки в Кримській війні), до того ж країна останньою в Європі за часом скасування рабства. Хоча перший час це мало позначилося на долі селян, які без власного наділу все одно не могли прогодувати свої сім’ї, а разом з волею земля не надавалася.
Після більшовицького перевороту 1917 року та озброєної окупації українських теренів за голосного декларування радянських принципів «землю – селянам, заводи – робітникам» положення трудового народу знов почало повертатися до фактичного кріпосництва. Так нова влада «від народу» почала із введення в 1918 році так званих «трудових книжок» замість посвідчення особи керуючись обов’язком (а не бажанням) своїх громадян на працю, які поруч із наданням пільг у вигляді «продуктових карток» закріплювали робітника за підприємством, не даючи змогу самому обирати свою долю. Її відсутність загрожувала штрафом в тисячу карбованців або півроком за гратами.
Мальовниче молоде селище Ірпень початку ХХ століття, все потопаюче в квітах на березі річки з мереживом лісу на периферії – місце його щасливого дитинства на Першій лінії, поруч із Квітковою, де згодом оселяться його всесвітньо відомі герої, друзі-коротунчики, а згодом переїдуть до Сонячного мегаполісу, за прототип якого буде взято Київ. Він, названий на честь батька, став другим плодом несамовитого кохання подружжя Миколи (актор сцени та кіно) та Варвари (натхненна рукодільниця та співуха) Носових.
Гімназичні роки юнака, на час яких багатодітне сімейство знов перебралося до столиці (вони були одними з перших ірпенських поселенців, придбавши ділянку в 1911-ому, коли Миколі-молодшому було три рочки), припали на важкий період Першої світової та україно-московської війни 1917-1921 років з їхніми тіснотою, злиднями, хворобами та вічним холодом. Потім будуть повернення до Ірпеню на дачу Кріньова, робота на місцевих бетонному, згодом відновленому цегляному (колишній Сагатовського) заводах з паралельним навчанням у вечірній робітничій школі Києва, захоплення хімією з мріями про Київський політех… і вступ до столичного Художнього інституту, опанування фотографії та кінозйомки.
Він став одним з трьох батьків-засновників Пласту, як військово-політичної організації для виховання патріотичної молоді, в передчутті неминучих жорстоких випробувань України в тільки-то насталому ХХ столітті. Хоча ані народження в поважній сім’ї австрійського судді Симеона Чмоли та німецької купецької доньки Кароліни Бунцлів, ані навчання в гімназіях Бережан та Перемишля, ані вступ на філософський до Львівського університету не віщували Івану Чмолі такої блискучої української військово-патріотичної кар’єри.
Ні, організаторські та ораторські здібності почали у хлопця проявлятися ще в старших класах гімназії. Перша проба пера відбулася ще в сьомому класі перемиської гімназії – восени 1909-ого він організував таємний гурток військової підготовки «Мазепинський курс мілітарний» (підготований за участі В. Кучабського та Ф. Черника), який фактично став прототипом для організації Пласту. А через рік, як учень восьмого класу, – брав участь у Крайовому з’їзді середньошкільних гуртків.
Цікаво, що два сучасних символи Великодня, крашенки та заєць (або кріль), почали супроводжувати це велике християнське свято лише з XVII століття з подачі німецької культури (до Пізнього Середньовіччя жоден з них не зустрічається в цьому контексті на чисельних збережених сюжетних зображеннях). Хоча в прадавні, дохристиянські часи обидва цих символи вже існували як самостійні втілення зародження нового життя, а пізнє християнство просто вписало їх у своє вчення.
Так яйця, крашені, різблені, писані зустрічаються у майже всіх релігіях світу в тому чи іншому вигляді. Їх і зараз час від часу знаходять у всіх куточках світу під час археологічних досліджень. Адже вони – уособлення чистоти (білий колір) та пробудження життя з її середині. Саме цей символізм дуже доречно співпав з догматами віри во Хресті, тому яйця і фарбували в червоний колір на Великдень, як символ чистоти воскресіння (нового життя) через кров та муки Спасителя.