Відношення окупаційної влади до архітектурних пам’яток, як однієї зі складових формування національної пам’яті, іноді дарують дослідникам дивовижні сюрпризи, якщо абстрагуватися від жахливого контексту самої окупації та спиратися на задокументовані факти, а не вигадані міфи псевдонауковців, слова очевидців, а не наглу пропаганду. Взяти хоча б за приклад одну стародавню дерев’яну храмову перлину Свято-Микільського Вінниці.
Період московської окупації під червоними прапорами з 1923 по 1941 роки для святині відзначився перманентними переслідуваннями та утисками (бо саме в релігії червоні вбачали основного свого конкурента за уми і серця людей на новоокупованих земелях) з періодичним зачиненням дверей храму для парафіян та арештом її пароха, секретаря місцевої єпархії, протоєрея Хоми Мефодовського. Розв’язка ж і зовсім була жахливою: церкву остаточно зачинили, її дзвін — скинули, все більш-менш цінне начиння ради розграбували (прикривши все актом про згорілий іконостас з іконами в дорогоцінних шатах, який нібито став єдиною жертвою пожежі в цих дерев’яних стінах), приміщення віддали під склад, а її настоятеля московські карателі забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 року.
Всі військово-імперські замашки Московії, в тому числі останніх трьох десятиліть, значною мірою ґрунтуються на трьох основних видуманих в XVIII столітті міфах німецьких псевдоісториків, на запрошення прусачки Софії Ангальт-Цербст (знаної на Росії, як цариця Катерина ІІ) переписавших історію Московського золотоординського улусу в бік облагороджування.
Перший міф: «Москва — колиска слов’янського світу». Ось тільки в античних хроніках Геродота прабатьки українців, скіфи, як господарі землі в ареалі Ельба — Карпати — Дніпро — Дон, згадуються ще в V столітті до н.е. Їхня кров в асиміляції з сарматами з тією ж зоною господарювання породила на світанку нашої ери венедів, як називали слов’ян тогочасні хронографи Клавдій Птолемей, Пліній Старший, Тацит. Причому вже в IV столітті існував поділ на східних (українські пращури, склави і анти) та західних (прабатьки поляків, венеди) слов’ян. А два наступних століття «склавини» розселилися теренами сучасної Чехії та Словатчини. І Київ на високих кручах над Дніпром на той час вже існував не перше століття.
Безкраї простори Дикого Поля, окупаційна царська влада Романових і іже з ними на теренах якого діяла лише номінально, протягом століть залишалася надійним прихистком для всіх нескорених, вільних душею, сильних та вольових, що тікали від своїх московських рабовласників-господарів, разом утворюючи згуртовані громади задля виживання і процвітання без гніту. Чимало українських містечок і селищ починали так свою історію, Чистякове було в їхньому числі (офіційною датою утворення вважається 1778 рік).
Однак за чверть століття після знищення Запорізької Січи, коли розрізнені українські захисники осіли по різних містах і весях в очікуванні слушного часу для реваншу, московськи царьки почали щедрою рукою праворуч і ліворуч роздавати окуповані землі разом з їхніми мешканцями своїм поплічникам. Так вільне поселення при злитті Севастянівки та Орлової опинилося в руках генерал-лейтенанта Степана Леонова, і було ним найменоване на честь сина Олексія.
Московія = війна. Так було, і так буде у всі часи доки це злобне штучне утворення уражене імперським вірусом існує на планеті земля, бо агресія для його влади — це єдиний спосіб тримати купи своє малоосвічене та боягузливе, позбавлене будь-яких проявів гуманізму населення з рабською психологією. І перший етап війни з Грузією 1992 — 1993 років, яке московські пропагандисти досі сором’язливо називають «грузино-абхазьким конфліктом», не визнаючи ключової ролі Російської федерація, як агресора — зайвий тому доказ.
Це була друга після Придністров’я військова «проба пера» Москви на пострадянському просторі. Підбурювана, фінансована, озброєна та укомплектована Москвою Абхазія (чисельність грузинів якої на той час складала абсолютну більшість — 45,7% від загальної кількості громадян цього регіону) почала озброєне протистояння за відокремлення від суверенної стародавньої Іберії. При чому в «кращих» традиціях своїх російських кермачів абхазькі повстанці та кадрові російські військові, що діяли під їхнім прикриттям, не обмежувалися лише бойовими діями — нищилася вся інфраструктура (яка до сьогодні так і не відновлена), а мирні мешканці просто знищувалися за одну приналежність до грузинської національності.
Прізвище людини — це ототожнення родинного зв’язку з багатьма поколіннями її пращурів, як приналежності до певного соціально-культурного осередку суспільства з власними, століттями виплеканими сталими традиціями, що визначають місце та позиціювання особистості в цьому світі. Саме тому прізвище — це предмет особливої гордість людини, її тотемного духовного оберегу, який коштовною дорогоцінністю передають від батька до сина (родова спадковість), від чоловіка до дружини (як символ переходу офіційної приналежності жінки з одного роду в інший).
Причому фактично прізвища у українців з’явилися з легкої руки Київського митрополита Петра Могили в 1632 році, наказом якого священикам всіх церков країни приписувалося вести метричні книги своїх парафіян з обліком дат їхнього народження, одруження та смерті. Так для більш точної ідентифікації парафіян від народних прізвиськ (використання яких документально зафіксоване в Україні ще княжої доби) були офіційно утворені прізвища, часто трансформовані просто з по батькові: Борисюк, Василенко, Іваненко, Петренко, Панасюк, Матвієнко, Юденко.
Все що колись було, повториться знов. При цьому часовий спіральний виток стає дедалі меншим — всього сім десятиліть, і чергова повномасштабна війна збирає свої криваві жнива в самому серці Європи. А все тому, що з двох країн-агресоріві була покарана лише одна (Московія не тільки отримала репарації після Другої світової, а ще й цивілізація дозволила поділити світ на сфери впливу, залишивши під її окупацією десятки-сотні народів).
Так якщо взяти початок Другої світової війни та поточний напад Московії на Україну, то можна чітко провести паралелі та методом екстраполяції (з поправкою на сучасні досягнення військових техніки та технологій) передбачити можливий подальший розвиток подій.
Для український військової спільноти християнське свято Покрови Богородиці оповите своїм сакральним змістом — символ чудесного порятунку столиці Візантійського світу, Константинополя, від знищення сарацинами-магометянами в 910 році завдяки заступництву Діви Марії (взяття під свій покров), недарма ж на Січи головна церква завжди була освячена на його честь. В якості данини спадковості поколінь зараз 1 жовтня в країні офіційно відзначаються одразу три військових свята: День захисників і захисниць України, День українського козацтва та День створення Української повстанської армії (УПА).
Однак традиції святкування Покрови в Україні не обмежувалися лише релігійно-військовим спрямуванням, їхні глибинні основи торкалися тією чи іншою мірою всіх сфер українського життя, знаходячи своє втілення через народні прикмети, вірування та обряди.
Буревії Часу, які своїм бешкетом розкидали світом чи в сліпій люті до людства перетворили на порох більшість документальних свідчень минулого, завдали чимало клопоту історикам-науковцям, які в своїх невпинних намаганнях докопатися до істини проводять години, що складаються в роки, в курних підвалах архівних сховищ в часом марних сподіваннях серед тон пожовклих паперів знайти маленький діамант підтвердженого історичного факту, але більшість з них так і залишаються похованими там назавжди.
Так, і від минулого дерев’яної перлини подільської храмової архітектури на високому пагорбі над Богом, що колись була найвідданішим соратником замка-охоронця Вінниці, майже нічого не лишилося окрім легенд, які покоління і покоління містян передають з уст в уста.
Ключова історична постать, з якою на чолі Україна зараз була б геть іншою державою, але українці з своєї волі зверхньо повернули Долі щедро дарований їм шанс не скориставшись, щоб через десятиліття сплатити кров’ю за зраду національної ідеї і того, хто з відкритою душею проніс її крізь радянські переслідування та катування. Очільник українського визвольного руку, політичний бранець Кремля, батько сина-патріота, В’ячеслав Чорновіл.
Хто б міг розгледіти в звичайному українському хлопчині, народженому в найстрашніший рік московських репресій проти України і українства (1937) в сім’ї пересічних сільських вчителів (хоч рід вони свій вели від славних козаків Чорноволів за батьковим родоводом і цукрозоводчиків Терещенків — матінки), посланця Долі. Радянська школа одразу з другого класу та золотій медаллю наприкінці у рідній Вільхівці, філологічний Київського державного ім. Шевченка, річна академвідпустка в 1958-ому, як наслідок незламної націоналістичної позиції, і робота на Маріупольському металургійному заводі, ступень спеціаліста з «червоним» дипломом «Публіцистика Бориса Грінченка».
Вважається, що перший місяць української осені (вересень), розфарбований в бузково-рожевий отримав свою назву саме від цієї невибагливої, але витончено-чарівної, ароматної та медоносної квітки, яка єдиною з царства Флори за легендою згодилася скласти компанію самотнім безкрайнім скелястим та піщаним пусткам-долинам, а ще сосновим лісам, яких вдосталь відміряла матінка-природа українській землі.
Мабуть саме тому на мові квітів він — символ самотності, безнадії та розлуки. В українській обрядовості на знак останнього прощання дівчина плела саме з вересу вінок своєму коханому (коли розставання сталося не з її вини), щоб сказати останнє «прощавай» і відпустити того, хто був так милий серцю, а самій жити далі. Витоки цього обряду ховаються десь в багатонаціональному язичницькому минулому української землі, адже з грецької назва куща «Calluna» перекладається, як «чиста» або «очищення».