Здається вона була тут завжди, незримим духом оберігаючи столицю Галичини століття за століттям від всіх посланих Небом випробувань, як незгасний промінь надії, що єдиним живить душу в темні часи. Слава на Львівській опері — творіння майже божественне, хоч і створене з жіночої подоби людською рукою, якою точно водило вище натхнення, в той час як за кожним плечем майстра стояло по музі.
Звичайно ж що підвищена увага містян до такої виразної та сильної центральної фігури скульптурної композиції на фронтоні нової театральної споруди в лічені місяці огорнуло її муаром домислів, байок та припущень. Частина з них з часом зникала, інша перетворювалася на легенди, що пережили свій час. Найменша деталь Слави від лаврового вінку до останньої складинки роздуваного вітром хітону була прискіпливо розглянута та подостоїнству оцінена. Кількість листочків пальмової гілки та пір’їнок крил ретельно перерахована і перекладена на язик передбачень завзятими львівськими нумерологами.
Приймаючи духовний сан вони зрікаються свого земного життя з його тілесними та душевними пристрастями, обіцяючи перед ликом Господнім жити лише його завітами, дотримання яких мало б принести їхній душі вічне блаженство в райських садах… Але церковні обітниці — це одне, а реальне життя — геть інше: людське тіло і дух слабкі, а доля весь час ставить перед важким вибором, в якому немає гарних альтернатив.
Як наприклад війна. Де пролягає межа між обіцянками Богові дотримуватися хоча б семи його заповідей та виживанням тих, хто ці обітниці давав? Люди — є люди, тому лише одиниці стоїків в можуть пожертвувати собою в ім’я своїх переконань (за два тисячоліття існування християнства, як світової релігії, кількість канонізованих ним мучеників за свою віру не така вже і велика — всього-то 9 900 осіб).
За народним календарем 16 серпня в давнину вважалося останнім днем українського літа, коли брати-боги Спаси поверталися до Виру разом з гостилими у рідні душами пращурів, залишивши по собі на землі дорогу вислану природними щедротами та повними закоморами, клунями, льохами. Разом із собою вони забирали всі заборони на споживання дарів нового врожаю. Третій, Горіховий, Хлібний Спас, Післяуспіння, Треті стріни осені, свято Лісовика.
Свято Горіхового спасу, що традиційно відзначається в Україні 16 серпня, знаменує собою фактичне завершення гарячої пори збору врожаю, як вінець важкої багатомісячної праці весняно-літнього садово-польового сезону. Цей довгоочікуваний в будь-якому селищі день був великою радістю з легким муаром смутку про минаюче літо з його теплом, радістю різнобарв’я та фруктово-овочевим різномаїттям. Хоч і в цьому муарі були свої перлинки накшталт зникнення найненависніших комах сезону, комарів («як прийде Другий спас – комарям урветься бас, а як прийде Пречиста (15 серпня) — забере їх нечиста»).
Другий та найшанованіший із всіх дішовший з глибин віків тридцяти братів-богів Спасів, яким люди завдячували за кожен вид врожаю дарованих ними українцям-господарям в поточному сільськогосподарському році. Час царства небесного на землі. Третє після Страсного четверга та Зелених свят гостювання духів пращурів пришестя на землю з Виру. Другі стріни осені, Яблучний, Великий чи Спас на горі.
Головні приготуванням до свята складалися з ретельного збирання «снопу-Раю» чи просто «Спасу», який в’язався з найкращих колосків вийнятих з кожної своєї копи дбайливою рукою ґаздинь, щоб освяченим 6 серпня зберігатися в коморі чи на горищі до Святвечіра, коли господар встановлював його на покутті «на гарний врожай» в наступному році, та випікання святкового короваю з зерна нового врожаю, бо цього дня «сам Бог тісто місить».
Останній місяць справжнього тепла, та господар-літо вже на порозі прощається з українською землею до наступного року. Ну, коли ж ще буде така нагода дякувати богам-Спасам за їхню милість, за щедрі врожайні дари та допомогу під час важкого польового сезону? Час обжинків та багатого столу оповитого дурманним ароматом свіжих ягід, фруктів, овочів, хлібу та золота меду… Гедзень, годувальник, густинь, ильовиць, илевій, елевей, жнивець, зарень, зорянчик, кивень, кивень, копень, припасень, спасівець, травник, хлібосол, хлібочол.., хоча офіційно в Україні він знаний під іменем Серпень.
Цікаво, але сама назва місяця в українському народному календарі передбачає наявність в ньому серпа, але природні умови в Україні таки, що сезон жнив вже закінчується до його початку, а останній сніп зжатий та належним чином вшанований (чи як казали в народі, «косу залиши в червні, а серп — в липні»). Ймовірно, своє ім’я останній місяць літа отримав на знак пошани та вдячності головному знаряддю-годувальнику, коли його з почестями проводжали «з ниви» після гідного виконання своєї важкої роботи в поточному році.
Він — син самого Перуна, брат Іллі-Громовика та Вогневій Марії. Він — надійний вартовий святкових днів та українських традицій з батьківською зброєю в руках та стараний помічник господиням в їхніх капустяних клопотах. У нього багато імен в різних регіонах України, хоч одна духовна сутність та небесний обов’язок. Паликопа, Палій, Чур / Нур (давньослов’янською – палити), Пращур, Балій, Капустяник, в православ’ї перехрещений на Пантелія, Пантелеймона, свято якого відмічається 27 липня.
Головною місією Паликопа, яку делегував йому батько-Перун, навіть для цих цілей довіривши свою зброю, було пильнування дотримання українцями родових канонів, які тисячоліттями трималися з покоління в покоління їхніми пращурами; і святкових традицій зокрема з їхнім неробством, чисельними ритуалами, забобонами та заборонами, недарма ж кажуть: «Палій — вартовий святкових днів».
Найжаданіший, найочікуваніший, найплідніший день року, який годує хлібом всю родину всі наступні дванадцять місців. І разом з тим – один з найважчих фізично з усього польового сезону, але ж того варті запашні паляниці, булочки, вареники, млинці, мандрики… один духм’яний запах яких — неодмінний атрибут будь-якої української домівки в будні і звичайно ж свята. Хлібів день, що рік зачинає.
І хоча зажинки вже місяць, як відсвятковані, а перше жито зняли з ниви ще на Прокопа, саме 24 липня (день урочистого початку жнив пшениці) здавна в Україні вважалося Хлібовим святом. Пришле значно пізніше на ці землі християнство перехрестило його на честь своїх святих Бориса та Гліба, але попри всі намагання церковників викорінити слов’янські традиції, пластична народна мудрість просто об’єднала ці два свята, зберігши прадавні ритуали та вірування, але додавши до назви ім’я першого з тандему призначених святих — так з’явився Борис-Хлібник.