Красномовство та літературний талант, вони або даровані від природи, або ні. І нічого з цім не попишеш. Ось тільки, людина, на те і наділена розумом та душею, щоб самій вирішувати во благо використовувати свій дар, обравши складний і важкий шлях правди попри все, чи служити злу в його земному матеріальному втіленні. Другий шлях завжди на перший погляд значно простіше та вигідніше, і Андрій Бабюк, більш знаний під літературним псевдонімом Мирослав Ірчан, обрав саме його.
Народження в буковинській Коломиї австро-угорського зразка 1896-ого, закінчення Львівської духовній семінарії, військова служба в хорунжому званні в лавах Січових Стрільців, редакторство газети «Стрілець» і… в лютому 1920-ого зрада України та перехід на бік московських окупантів з їхніми червоними прапорами.
Витоки традицій свята, яке в Україні відзначається 25 березня і за канонами називається Благовіщенням, лежать за багато тисячоліть до виникнення самої християнської релігії, в скіфському праслав’янстві з його культом вогню (до нього також відносяться Різдво та Купали) та не має жодного відношення до Богородиці в її християнському значенні.
Адже з давніх-давен Благовіщення — це остаточна перемога весняного тепла над зимовими холодами смерті, і пов’язане воно було з богинею землі та покровителькою літніх дощів Ладою, тому свято ще мало неофіційну назву «Громовиця». Згідно прадавнім українськими народними віруваннями богиня відпочиває на алтирь-камені, що знаходиться на острові Буяні (за іншою версією замість каменя — береза, яка росте там ж догори дригом: корені вгорі, гілля — під землею), прокидається 25 березня, щоб разом з Ярилом-Сонцем повернутися на землю та обдарувати людей дощами-врожаями — бог веде золотий плуг, а Лада засіває. Та й ластівки-птиці щастя повертаються з Вирію їм на допомогу саме цього дня («Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. З Благовіщенням світла Дажбожого!»).
Коли день дорівнює ночі, і тепло вже не тільки відчувається в повітрі, воно перечікує останні нічні морозні подихи вмираючої зими по затишних закутках, щоб з першим променем сонця знов вступити в свої права, женучи холоди геть. Тріумф життя та кохання. Нічого з таким нетерпінням українці так не чекали, як настання 22 березня під прапором бога сонця Ярила (християнський варіант — Василя Сонячника чи Парника), «день і ніч міряються» (весняне рівнодення).
В цей день Морозу киселем дорогу на вихід мостили: «Мороз, Мороз, іди їсти кисіль! Не бий жито, бий кукіль!» Тому варили кисіль в неймовірній кількості всіх видів, консистенції та смаків. До нього пекли млинці-символи сонця (зрідка короваї, до борошна минулого врожаю залишалося на той час не так вже і багато). А також заготовлювали багацько ритуальних печивок в формі рівнобічних хрестиків знаних на українських теренах з періоду Тріпілля, за три тисячі років до появи християнства. По одному захисному «хрестику» в слов’янський Великдень з’їдав кожен член родини, частину кришили до зерна і брали із собою в поле для підживлення сил у перший день сіву ярих, залишок по одному згодовували худобі на першому весняному вигоні.
Вони — прямий матеріальний зв’язок між двох світів через Матінку-Землю, яка дарує життя і вічний спокій після нього. Саме тому кожна частина коноплі від стеблини до останнього зернятка в українській культурі знайшла своє використання, адже традиційно духовна захисна сила цієї рослини найбільша від усіх існуючих на землі; недарма ж за легендою Кирило Кожум’яка, йдучи на двобій зі змієм, обмотався саме коноплями.
Сама рослина з давніх-давен в Україні слугувала невечерпним джерелом сировини для виготовлення нитки для тканини, а також в якості клоччя, в тому числі для набивання очіпків. Причому традиційно її висівають двічі за сезон: раніше на пагорбах «на пряжу» на 5 — 7 тижні Великого посту минаючи Вербну, пізніше — в низинах «на насіння» в травні-червні разом із гречкою. Сівали із спеціальних «замашних» штанів, що набивали до крайців та несли на плечах; їх після посіву вішали в хаті на сволоку, щоб конопель до стелі було.
Вона — найзнаніша в світі українська обрядова випічка, адже це — головний символ найбільшого українського Великодня (Воскресіння бога-сонця, Ярила, коли сонце довго не сідає, Великий день), в християнському світі переродженого на Воскресіння Христа (Пасха від давньоєврейського «песах» — жертовне ягня чи з грецької «паска» — перехід, визволення). Магічний зміст від початку підготовки приготування страви до останньої кріхти супроводжує великодню Бабу (сучасна назва – паска) чисельними забобонами, прикметами та віруваннями, які українці від пращурів спадкували за тисячоліття, адже «Не кожен день Великдень, а хліб – не паска».
Причому попри найчорніші часи заборони константинопольського патріарха Єремія ІІ в 1591-ому та панівного атеїзму московських окупантів ХХ століття звичай святити паски в церквах на Великдень до схід сонця українці тримають і донині. При чому сам обряд причащання пастви жрецями плоттю та кров’ю вмираючого та воскресаючого бога існував за багато тисячоліть до появи християнства як такого.
Офіційне пробудження Матінки-Природи від зимового сну українці традиційно святкують 9 березня під офіційною назвою Сорочини, що пов’язано з прадавніми віруваннями, що цього дня в країну з теплих країв повертаються сорок різних видів птахів — тому-то його ще кличуть Пташиним святом, і якщо жайворонки не встигли прилетіти домів до цієї дати, їх своїм співом підміняють посмітюхи.Також вважається що саме цього дня сорока кладе перші сорок гілочок свого гнізда.
Християнська ж церква перехрестила веселе свято зустрічі тепла праслов’янського народного календаря на печальні помини Сорок мучеників, що загинули за свою віру в Севастії часи Лікінія, соправителя імператора Костянтина (320 рік).
У нього так багато офіційних та неофіційних звань і регалій зі словом «перший», що й годі рахувати… перший місяць українського року, перший син-місяць Матінки-Весни, перший вісник тепла, перелітних птахів, польових робіт… Не дарма ж за прадавніми віруваннями саме в березні серед величного простору вирію Ора зародився з вогняного Яйця-райця всесвіт з його Деревом життя та прабатьками всього сущого, богом-творцем Ладо та дружиною його, богинею-берегинею Ладою, які породили першу людину.
Березень з легким першим юнацьким пушком на щоках — хлопчина хоч куди, бо сам крізь встигає, та іншим братам-місяцям роботи на рік вперед задає. Саме тому його тотемні дерева-обереги (перша декада — верба, друга — липа, третя — дуб) є одним з найшанованіших в українській культурі. За довгі тисячоліття у нього з’явилося чимало народних прізвиськ: Березоль, Сухій, Зимобор, Крапельник, Марець, Протальник, Свистун, Весновій, Новачок, Красовик, Первісток…