Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Сивина – в бороду, біс – в ребро, це не обов’язково про сучасність… Адже у всі часи коханню всі віки були підвладні, бо хтось у свої двадцять — старий, а в когось і в вісімдесят душа молода. Хоча людський осуд та церква за століття гарно зробили свою справу, перетворивши щирість почуттів різновікового кохання на достойне осуду збочення.
Так, він був майже на пів-століття старший за неї, та й за церковними канонами їхній шлюб був неможливий через те, що вона була похресницею, хоч і був вже два роки вільним вдівцем. Іван Мазепа навіть в свої шістдесят п’ять мав стільки чоловічої харизми, що причарував шістнадцятирічну красуню Мотрону, молодшу доньку свого кума Василя Кочубея. І хоча останнім часом між гетьманом та його генеральним суддею зберігалися професійні зв’язки, колишньої особливої теплоти — вже не було, в тому числі не без посередньої участі гонорової та сварливої Кочубеївої дружини, Любові Федіровни (в дівоцтві Жученко).
Хто в Україні не знає перші два рядки-мантри, заповідані своєму народові великим українським пророком, Тарасом Шевченком: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!». Однак мало мало хто замислювався, що ця універсальна формула виживання української нації ґрунтується на конкретному історичному досвіді, нехтування яким призвело країну до того катастрофічного положення, в якому мона опинилася станом на першу чверть ХХІ століття.
А починалося колись все для української нації доволі непогано… Золота князівська доба вибудувана на тисячолітній історії Тріпілля, Янщини, Скіфії, Сарматії.., які заклали ті монументальні підвалини традицій, культури, морально-етичних норм, які дозволили країні вже в середині І тисячоліття виступати на міжнародній арені на рівних з іншими країнами Європи, а подекуди і брати на себе роль флагману в формуванні демократичних засад існування суспільства.
Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.
У козака була не тільки воля, а й будь-якої миті його могла спіткати лиха доля. Тому і панували з давніх-давен в Україні рівноправні стосунки та розподіл обов’язків без огляду на стать, щоб в разі чого жінка могла впоратися з усіма життєвими викликами сама. Та й за відсутність чоловіків в селі-зимнику протягом більшої частини року, за виключенням старих та малих (адже на Січі діяла сувора заборона на присутність жіночої статі без будь-яких виключень) газдині волей-неволей опановували всі види наявних господарчих робіт. Недарма ж історики торочать, що легендарні амазонки були родом з цих місць (за свідченнями істориків жили «в Скитії (Скіфії) біля Дніпра»).
Поки дівчатка знаходилися під опікою самої лише матері в той час, як батько козакував на Січі (в якості найманого військового чи організованих Гетьманатом походах проти москалів, турків чи поляків), вони змалку вчилися господарювати, допомагаючи матері у її справах по віку та сезону: прибирання, прання, прасування, догляд за худобою, обробка та заготівля харчів, куховарство, зоління тканини, а в період зимових холодів, за зниження активності, переліку клопотів на обійсті, ще й прядіння, шиття та вишивання.
Таких найвищих почестей від червоних кремлівців заслужили лише три особи: їхній вождь, жертва і її вбивця. Хоча та «жертва» була гідна двох інших, адже крові українців на поганих руках червоноармійського ватажка було не набагато менше, ніж загублених життів в реєстрі московських диктаторів, Леніна – Сталіна. Народжений в українській Бессарабії Григорій Котовський ніколи українцем так і не став, втім як і справжнім аристократом по духу, хоч і був спадкоємцем дворянського роду.
На момент падіння царизму Котовський вже мав за плечима довгий шлейф кримінальних справ за розбій, грабунок, дезертирство, вбивство… Не дивно, що з меркантильних міркувань він пристав зі своєю бандою до лав таких самих безпринципних катів-відщепенців, які рвалися до влади та чужого багатства на омитих кров’ю штиках, щоб конвертувати свої злочини у владу — вже в березні 1918-ого він очолює Тираспольський загін «Одеської радянської республіки».
Пересічний день, яких так багато в народному українському календарі. День як день, та не такий вже пересічний, бо, як здавна відомо з давнини, є у нього свій небесний покровитель, і неабиякий, а сам цар граду, блискавок та дощу, Мокій. Посвяченим в таємницю пращурової мудрості, що збереглася в епосі у вигляді прикмет та повір’їв, він підкаже підкаже прогноз погоди на майбутнє, разом з яким подарує можливість вправно керувати господарством так, щоб досягти максимального врожаю, а разом з ним забезпечити добробут своїй родини на майбутнє.
Мокій приходить на українську землю, як вісник закінчення першої декади останнього весняного місяця (11 травня), щоб нагадати всім вправним господарям, що до закінчення посівного сезону, а значить і не марно вкладень зусиль для отримання гарного майбутнього врожаю, залишилось не так вже і багато часу (адже «прийде іюнь, господарю, хоч плюнь, все одно нічого не виросте, тому варто поспішати»).
щоб до сонця тягся та насінням вдався
І недарма в народі йому дали прізвисько «Мокрий», бо небесний покровитель за допомогою дощу чи мгички підказував людям майбутні примхи природи: впала 11 травня дощова крапля була не тільки показником наступного сорокаденного дощового періоду («дощ на Мокія, іще сорок разів після Мокія»), а й вісником мокрих жнив (кінець липня — початок серпня), знання про що за бажання та деяких зусиль можна було повною мірою використати на свою користь.