Найдорожчий український фільм, яким країна стріла тридцять другу річницю своєї незалежності, став тим каменем спотикання, через який пересперечалося між собою чимало театрально-кінематографічних критиків та й пересічних українців. Адже реалізація настільки коштовного проекту (загальна вартість — 120 000 000 гривень), більше ніж наполовину профінансованого з державного бюджету воюючої України, коли кожна копійчина згодилась б на фронті, та ще й підняття мулу історичних польсько-українських суперечок з огляду на стратегічну важливість підтримки західного сусіда — більше схоже на диверсію ворога, ніж на продуману стратегію вітчизняної культури.
Хоча з огляду на те, що його зйомки розпочалися, хоч і під час війни, але у відносно стабільному серпні 2018-ого (локалізована московська агресія обмежувалася частиною Донбасу, і переважна частина українців про неї навіть не згадували), та й до повномасштабного вторгнення було ще три з половиною роки, тому апелювати сумою витрат – не зовсім коректно.
В ту сиву старовину, яку не пам’ятають навіть прадавні українські літописи, а лише людський поголос, кажуть, жив десь на просторах від Сяну до Дону красень-велетень, котрий ратними подвигами увічнив себе в літах, богатир Лиман. І було у славного козака було двоє улюблених діточок від небесної богині, обидвоє білявенькі: старшенька красуня Десна та молодшенький Дніпро.
Дітки росли здоровими і сильними. Швидко летіли рік за роком. Став старим воїн, давно вже його обладунки мирно покоїлися на горищі хати. Аж одного дня, гріючи свої старі кістки під лагідними промінчиками українського літнього сонця, думав він свою стариківську думу… і, як не краялося батьківське серце, не сковувала льодяними обіймами душу туга, вирішив він, що настав час відпустити свою кровиночку жити своє життя — нема чого молодість кайданками сивини біля себе тримати.
Суворий статний красень на білому, як сніг, коні… він сходить з небес на грішну землю, і велична хода його потріскуваннями перших паморозків, шурхотом останнього опалого листя, виттям вітрів, пронизливим воронячим криками чутна у всіх найвіддаленіших куточках української землі – це на землю прямо з небес 8 листопада сходить сам Миха, величний янгол-переможець Сатаніїла, головний покровитель-захисник Русі-України (недарма ж на столичному гербі він зображений в момент своєї вищої слави).
Та не сам чільник небесного воїнства їде на чатування ввіреної території цього дня, разом з ним вірні супутники: божий посланець Гаврило та цілитель Рафаїл. Бо нечисті на українській землі — без ліку, і допоки Перун спить, небесне воїнство має добре пильнувати порядок на землі. Саме для цього у них є все необхідне: вогняні мечі, сила та рішучість в боротьбі зі вселенським злом, любов до української землі (недарма Михайлівський Золотоверхий зведений в Києві на його честь ще в ХІІ столітті зараз вважається кафедральним).
Сім, десять, ба більше — дванадцять п’ятниць на тиждень… хто ж в Україні не чув цього крилатого виразу, який зазвичай трактується в народі двояко: з одного боку мінливість обставин та вітряність особи, з іншого — всепоглинальні лінощі та неробство, які розповсюджуються ледь не на всі сфери традиційної жіночої діяльності. Недарма ж головною фігуранткою та уособленням глибинної сутності цієї фрази-легенди виступає сакральна для всіх україночок від Сяну до Дону з прадавніх часів свята п’ятниця.
Знання, забобони та прикмети про самий непростий п’ятий день тижня передаються з покоління в покоління від бабці до онуки ось вже не перше тисячоліття, і народилося воно на світ ще за Тріпільщини, коли до появи християнства з його Параскевою П’ятницею попереду були ще віки і віки. Покровителькою цього дня вважалася богиня Мокоша, праматінка всього існуючого на світі, матінка води і самої землі, покровителька народження життя, дружина Великого Велеса.
Осіннє вмирання природи… хтось бачить в ньому кінець життєвого циклу, а хтось — новий початок. Недарма ж на 1 листопада випадає свято Сварога, творця всесвіту та покровителя коловороту буття. В українську давнину вважалося, що саме цього дня Великий небесний коваль починає кувати для українців Золотий плуг, символ відродження життя та майбутнього врожаю, який скине на землю на Різдво, як сигнал селянам до початку підготовки до нового польового сезону.
Золота обручка, шлюбна вірність, хліборобство та млинарство — теж дарунки Праотця всіх богів, том-то в його свято українці підносили йому щирі молитви накшталт: «Хвалимо Сварога, який цьому Роду Божеському є началом, і всенькому роду криниця вічна, яка витікає влітку від джерела свого, і взимку ніколи не замерзає».
Бунтівним характером він вдався в свого батька, який змінив священницьку шлях багатьох поколінь своїх пращурів на просвітницьку кар’єру. Гени по материнській лінії теж були з церковників, тому дивно — звідки у Євгена Коновальця був такий потяг до військової справи та настільки тверда активна войовничо-громадянська націоналістична позиція.
Три класи народної школи під пильним батьківським наглядом в рідних Зашках (батько — директор, мати — викладачка гігієни, основ медицини та шиття), чотирирічка при учительській семінарії, Львівська духовня — це були лише сходинки до правничого факультету Львівського універу, де його палкий молодецький організаторський талант, адже йому було лише вісімнадцять, підживлений повним курсом історії України Михайла Грушевського, зміг розгорнутися у всю міць вже без штучних обмежень надмірно сімейного піклування.
Вона, слов’янська праматінка сонця і води – «віща пряля», що тисячоліттями старанно пряде нитку життя кожної живої істоти на цій землі і опікується душами тих, хто покинув цей тлінний світ. Мокоша, дружина всесильного Громовика, кожної п’ятниці сходить з небес на землю, щоб в одній з п’ятдесяти двох личин пильнувати дотримання жінками своїх заповітів та вищого призначення. Дванадцять з тих П’ятниць – особливі, а дві з тої дюжини — святі, а головна з поміж них – День народження богині, 28 жовтня або Мокошина п’ятниця.
Мокоша — то юна сміхотлива красуня, що з легкої руки «накидає прялі 100 веретен прясти» , іноді — статна худорлява жінка-помічниця з розпущеними косами до п’ят, яка крутить веретено, коки втомлена пряля спить («З Богом, Параню!»), а то обертається на кістляву стару зі покрученими пальцями, як треба за чиїмсь життям на землю (тому часом в українському фольклорі ототожнюють з маскою самої смерті). На своє ж головне свято небесна богиня відвідує землю у вигляді страшно посвердленої веретенами пряль, порізаної ножицями та поколотої голками швачок, що не дотримувались її заборони на роботу по п’ятницях протягом року.