Час лине, як нестримний гірський потік, і тільки люди, попри всі відкриття та досягнення сучасної науки і техніки, геть не змінюються на українській землі. Адже будь який мало-мальський чинуша вважає себе рівним самому Богу і зневажливо принижує всіх тих, за рахунок кого він фактично існує – українців, що своєю роботою та податками забезпечують йому та його сім’ї сите життя. Фактично цю практику на завжди вільні українські землі приніс із собою чобіт московського окупанта після ліквідації Січи. І єдиною зброєю боротьби з чиновницьким свавіллям і тоді, і зараз залишався суспільний розголос через засоби масової інформації.
Так на пожовклих сторінках «Нариси провінційного життя» зберігається гнівне звернення до редакції «Приазовського краю», як останній надії на справедливість, чермалицього дяка Симеона Юр’їва, що жалівся на безчинства правника Вольнера по відношенню до свого сина, Федіра, учня третього класу Катеринославської духовної семінарії.
Зима у всій своїй красі вже ступила на землю, перевірила свої володіння та випустила на волю своїх вірних охоронців, зграї сірих господарів українських лісів. Перша декада вже майже позаду, а з нею і Калета майнула, то і до кінця холодів вже рукою подати: встановити ялинку, відсвятквати чисельні свята від Святвечора до Водохрещі, а там і до Масляної рукою подати — майже весна.
В народі 9 грудня так і звали Вовчим святом, коли вовки збиралися зграями на свій Майдан, щоб обрати з-поміж себе найсильнішого, найвідважнішого та найбезстрашнішого. Саме новому вожаку вони довіряли виживання всієї зграї на довгий період холодів. В народі після цього дня і аж до іменин покровительки води-Дани намагалися худобу не залишати «без ока», та й ретельніше перевіряли запори-замки в хлівах та курниках.
Друге тріади-зачинательки зимових свят, разом з холодами та негодами приводить на українську землю пору веселощів та відносного робітничого сну (Варвара замосте, Сава загостре, а Микола пригвозде!). Адже останні річні лихоманкові городньо-польові клопоти лишалися позаду, і до весни можна було неквапливо займатися рукоділлям та байдикувати (хоч і додавався клопіт по топці пічки, але ж вогники в ній танцюють так бадьоро, а жар зігріває тіло і душу, плюс смаколики просто самі просилися до готівлі — не пропадати ж теплу дарма).
В народі вважалося, що саме з 5 грудня починалася справжня зима із сніжними заметілями-хуртовинами, тріскучими морозами та льодяним настом, що сковують все живе і неживе навкруги. Недарма в народі казали: «Сама під вузди коней матінки-Зими веде, дорогу білим їм мостить» чи «Савва на білих конях їде». Цікаво, що саме цей день в особливій пошані був у молодят новопошлюблених, бо вважалося – небесний покровитель власноруч їм стеле під ноги білий шовк в щасливе подружене майбутнє.
В давнину, коли останні турботи господарського сезону залишились позаду, останній найпізніші овочі та фрукти були ретельно зібрані і надійно сховані від насуваючихся морозних днів, і лише останні бутони троянд та хризантем наполегливо тримали свої голівки гори в надії на диво, українські дітлахи нарешті отримували вільний час… от тільки і його треба було використовувати з розумом, бо не так вже й багато було до весни-Красни, а тут ще й ціла купа зимових свят, що чергою вишукувалися одне за одним аж до самої М’ясницької.
В перший день зими традиційно в українських селищах діти бралися до навчання побутових знань та ремесел, адже 1 грудня – іменини Наума, покровителя розуму та знань («прийшов Наум – час братися за розум»). Причому в давнину шкільний рік в сільських класах тривав саме з цього дня і допоки «земля спочиває», майстри теж саме тоді набирали собі учнів («поки Наум та колотун — наставляй дітей на ум, бо наука піде в розум»).
Ось вже і день відвойовує собі ледь-ледь третину доби, і сонечко коли-ніколи на мить пробиває собі дорогу крізь суцільну щільну ковдру сірих хмар. Денні сутінки та холодні ночі перетікають одне в одне без кінця, і, здається, не буде кінця цьому мороку, бо земля десь загубилася лабіринтах небуття між світів. Традиційно цієї найтемнішої пори року в Україні молодь гуртувалася разом, щоб пройти її в веселих посиденьках за підготовкою та веселим відмічанням швидко наближених зимових свят.
Офіційним початком сезону вечірніх посиденьок традиційно вважалися Заговини (Косьми та Даміана були передпрем’єрою), що припадали на 28 листопада. Загалом традиційних обов’язкових молодецьких досвітанків було вісім на рік, окрім вище названого Сварожого різдва (Кузьминки): на Пилипа, на Різдво, під Масницю на Всеїдному тижні, на Масляну, Великдень, на Вшестя (Вознесіння) і остання – на Зелені свята. На Калиту відзначалися Великі вечорниці.
Холодне дихання зими все відчутніше з кожним днем в кожному опалому листі, останніх квітках хризантем, легкій паморозі на краєчках калюж… і останній примарній надії українських дівчат на одруження в поточному році. Бо всього через пару тижнів прийдуть Заговини, а разом з ними аж до закінчення зимових свят весілля в Україні традиційно не святкувалися, бо до Святвечіра тривав сорокаденний Пилипівській піст (а яке ж то пошлюблення без щедрого м’ясницького столу, що здавна вважався запорукою багатого подружнього життя?), а потім день у день пролітали в святкових веселощах – не до додаткових клопотів.
День 14 листопада, зовсім не святковий (бо «хто святкує Пилипа, буде голий як липа») зазвичай українське жіноцтво проводило разом на заздалегідь узгоджених «сходках» в хаті однієї з-поміж них. Кожна приносила щось їстівне до загального столу, щоб не відволікатися від роботи. Адже ці посиденьки супроводжувалися ритуальним прядінням кужеля, якім розпочинався сезон прядви ниток лляних, конопляних та вовняних ниток для подальшого виробництва одягу та господарських потреб.
Витоки мегапопулярної української дитячої телепередачі всіх часів, що не дивно для жебрацької країни переможного пролетаріату та переможеного здорового глузду під назвою СРСР, де за наявності купи грошей для отримання персонального телевізора люди роками стояли в черзі, і навіть банальні радіолла чи радіоприймач ще в другій половині ХХ століття вважалася за предмет розкоші, ховаються в надрах саме Українського радіо, як більш доступного радянському обивателю засобу масового проведення дозвілля.
Фактично історія тоді ще радіопередачі «Казки дідуся Панаса» почалася в 1954 році з появою на Українській радіостанції актора столичних театрів Юного глядача та імені Франка, Габріеля Нелідова-Френкеля. Саме його такий ласкаво-знайомий кожній дитині голос відкривав мереживні фіранки до країни українських казок та легенд. Хоч самому актору і нелегко було поєднувати ефіри наживо з роботою в двох театрах, грою та озвучкою в кінострічок (саме його голосом в тому числі звучав перший анімований вітчизняний фільм «Пригоди Перця», знятий за мотивами знаменитого журналу).