Літо 1887 року у Львові видалося спекотним — не тільки через сонце, що припікало старі кам’яниці Галичини, а й через новину, що розбурхала інтелігентне середовище. У друкарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка побачив світ альманах, подібного до якого українська культура ще не знала. Його назвали просто — «Перший вінок», але для багатьох він став першим подихом свободи, першим голосом, що прорвав мовчання, — першим українським феміністським маніфестом, сказаним устами самих жінок.
Над виданням трудилися ті, кого згодом назвуть «матерями жіночого руху в Україні» — Олена Пчілка, Наталія Кобринська і, серед інших, молода Софія Окуневська, тоді ще початкова лікарка з неабияким літературним чуттям. А за лаштунками, чуйним редактором, автором дизайну обкладинки і моральним камертоном цього видання був сам Іван Франко той, хто, за словами Наталії Кобринської, «чує жіночу душу крізь сором, біль і мовчання».
Жіноцтво, що усвідомлює себе
«На Фотія косовиці край, а пожинкам час», – казали старі люди, дивлячись на небо, де липневий сонях-сонце давно вже достиг лагідними турботами батька-всемогутнього Часу. Спрадавна в Україні 2 липня вважалося межею літа: ще вчора по луках бринів дзвінкий голос трудівниці-коси, а сьогодні вже готували серпи – час виходити в жнива. Якщо означеної дати сіно не складене, не висушене, та не сховане, то й знову роботу переробляти доведеться, бо « як до Фотія коси не докосиш – дощ косою докосить», – попереджали в селі (за народною прикметою цей день обов’язково був дощовим).
Саме 2 червня вважався порогом літа, до цього дня косарі на луках закінчували роботу. На Поліссі в цей час прикрашали косу польовими квітами, несли її додому й клали за образами «на щастя». На Поділлі господині варили обрядову кашу, пригощали косарів медом і узваром – щоб праця в полі не перевелася.
Її ім’я стало символом боротьби за жіночу емансипацію, науковий прогрес і українську ідентичність. Перша жінка-лікарка в Австро-Угорщини, інтелектуалка, мати, ерудитка, феміністка… життя Софії Окуневської-Морачевської було сповнене викликів, які більш слабку натуру зломили, але не її. Біографія цієї унікальної жінки — хрестоматійна історія про незламність, інтелект і прагнення змінювати світ на краще, попри всі перепони на цьому тернистому шляху.
Народжена в тернопільській Довжанці зразка 1865 року в родині священника Атанаса Даниловича з прадавнього українського роду Окунів дівчинка з дитинства зростала в дусі творення та самопожертви, незламності духу та християнського милосердя. Рання смерть матері (дівчинці виповнилося всього п’ять), виховання в домі Окуневських-Озаркевич (тітка по батькові), поки сам Атанас Данилович занурився в опанування медицини і не просто на аматорських засадах, а у Віденському медичному університеті. Оточення під час дорослішання юної панночки було винятковим: лікарі, юристи, письменники, громадські діячі – усі вони формували її світогляд і амбіції.
Коли Величне сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотавим сяйвом луки, українське село гуділо, наче вулик, у передчутті прийдешнього світлого свята. 30 червня, день Полупетра (в інших варіантах на лущення, в перший понеділок Петрівського посту, цебто в тиждень по Святому Дусі), або, як ще його кликали «Петрова батька», завжди особливо шанувався в народі, бо це був день, коли земля прощалася з Ярилом, богом весни та літа, що дарував їй буйне цвітіння, а люди вшановували пастухів і худобу, дякуючи за їхню невтомну працю.
Від самого ранку в кожному українському селі панувала метушня. Жінки в білих сорочках, із вплетеними в коси квітами, готували обрядові страви. На подвір’ях господарі різали трьох півнів — на знак того, що святий Петро тричі відрікся від Христа. У трьох глиняних горщиках варився борщ, наповнюючи повітря густим ароматом буряка й кропу. Діти, радісні й безтурботні, гасали полями, адже цього дня пастушатам дозволялося не пасти худобу. «На Полупетра щаслива дітвора!» — лунало звідусіль, і сміх дзвенів, наче срібні дзвіночки.
Він народився на берегах Дніпра, а закінчив свої дні у Массачусетсі. Його юність минула в революційному Києві, а зрілість — у лабораторіях Гарварду та секретних центрах американського військово-промислового комплексу. Він — Джордж Богдан Кістяківський, вчений зі складною долею, на межі між гуманістичними ідеалами та прикладною військовою наукою.
Георгій Богдан Кістяківський народився 1900 року у славетній київській родині: його дід, Олександр Кістяківський, був знаним правознавцем, криміналістом, професором університету Святого Володимира; батько, Георгій, — філософ права, один з ідеологів ліберального українського націоналізму початку ХХ століття, член Центральної Ради. Не дивно, що саме в родинному колі, де мислили лише державницькими категоріями, що зовсім малим Богдан уперше почув слова «відповідальність», «свобода», «гуманізм» — поняття, що пізніше стануть основою його світогляду.
Як мінімум останнє століття Україну друзі жартома, а вороги з усією своєю ненавистю називають Бандерією. Серед сучасників прийнято вважати, що це похідне від українського національного героя, якому навіть присвячена популярна патріотична пісня «Батько наш — Бандера»… От тільки математика не збігається, бо країна таку назву отримала ще до формування культу Степана Андрійовича, як одного з провідних ідеологів національного руху з самостійну, незалежну та соборну Україну в середині ХХ століття.
Походження слово «Бандерія» та похідне від нього «бандерівці» (як ідентифікація всіх послідовників українського національного руху), які з піною на писках ледь не щодня поминають сановники та пропагандисти шовіністської, мучимої фантомними імперськими болями країни-агресора, як не дивно, має глибоке історичне й етимологічне коріння, що сягає європейського Середньовіччя і Угорщини зокрема. І лише згодом воно було вживлене до української мови, що підтверджує його статус «запозиченого» та «іноземного походження» «Словнику чужомовних слів, виразів і приповідок, що вживаються в українській мові» 1933 року.
У її біографії немає місця півтонам. Вона жила, мов на межі, горіла, як смолоскип, і залишила по собі слід, що не тьмяніє з жодним поворотом українських політичних вітрів. Олена Теліга — одна з найяскравіших постатей українського культурного та національного відродження XX століття, українка не чия доля стала втіленням незламності національного духу.
Вона, народжена Шовгеновою в родині інженера-гідротехніка в далекій північній столиці чужої, як показало життя, для неї країни зразка 1907 року. Дитинство Оленки минуло серед пітерських представників «срібного віку» (її хрещеною була така собі письменниця Зінаїда Гіппіус) в розбурханій Російській імперії на порозі її чергового падіння, вже рваної на шмаття внутрішніми революційними настоями та зовнішньою багатовекторною війною.