Приготування домашньої ковбаси в українській традиційній кухні — це майже священнодійство, кожен етап якого чітко регламентований прадавніми канонами. Адже це одна з найулюбленіших страв, яку подавали лише до великого святкового (не пісного) столу, яку газдині ніжно зберігали протягом місяців, щоб підкреслити урочистість моменту через справжнє гастрономічне блаженство та.
Цінність страви була не тільки в доволі тривалому процесі її приготування, а й в обмеженості її кількості, бо свиней для власного споживання традиційно в українських селах відгодовували лише з весни до осені (коли було вдосталь корму), і тільки восени можна було наготувати ковбаски про запас, щоб поласувати в найбільші свята. Тому до справи виготовлення золотих у всіх сенсах ковбасок газдині підходили з усією відповідальністю, обираючи лише століттями перевірені рецепти своїх пращурок.
Людині завжди кортіло зазирнути в майбутнє, яке всемогутній Час надійно береже за сьома печатками, щоб не допусти втручання земної волі в накресленій самими Небесами перебіг подій. Але ж надія помирає останньою, тому за багато тисячоліть український всесвіт викарбувала свої методи зв’язку з потойбіччям, поступово перетворивши їх на уніфіковані ритуали з магічним підтекстом. І як тут було обійтися без каблучки, що здавна виступала символом самого Бога-Сонця, ототожнювала чоловічу статеву силу та виступала об’єктним земним прихистком душі. Тому і гадань за допомогою персня в Україні збереглося чимало на судженого, на долю, на майбутніх діточок, на добробут…
Для ворожіння в українському народному календарі існували певні, зумовлені перевіреними часом ворожильними результатами дні. Так, за переказами, найтонша межа між небом та землею приходилася на Різдвяну ніч, на Коліти, на Купали, на Василя.., хоча нетерпляче бажання, особливо дівчат, зазирнути за обрій сьогодення не зупиняло їх від гадання і в інші дні, але обов’язково в темну пору доби, ближче до опівнічної магії. Для обряду зазвичай використовувалось власна подарована батьками на повноліття каблучка (перстень) або обручка.
Хто б міг повірити наприкінці 1980-х, що всього за пару-трійку років впаде залізний радянський занавес, що тримав фактично в повній ізоляції, як в клітці, українців цілих сімдесят років, в країні на тлі шаленого сплеску приватної ініціативи один за одним проявлятимуться приватні навчальні заклади різних освітніх рівнів. Один з них буде організований та багато років очолюваний виходецем з Піднебесної зразка економічного дива Ден Сяопіна, Лі Цзегао.
Він, народжений 25 травня 1936 року в далекому Китаї, приїхав в середині 1950-х для навчання в Харківському гірничому університеті по програмі обміну студентами. Україна, нехай і добряче пошматована Другою світовою, закохала в себе юного китайця своєю такою незвичною архітектурою, культурою, ароматом українських страв… Здається, це всеохоплююче почуття саме пришвидшувало його серцебиття, налаштовуючи на романтичний лад — він одружився зі студенткою Зінаїдою Пшеничною, краматорчанкою, що здобувала в Харкові викладацьку професію.
Праукраїнські пращури, знані світі як представники ямної культури, жили на своїй богом даній землі ще п’ять з половиною тисяч років тому. Їхні гени та культурний спадок українська нація і зараз дбайливо береже в своїй крові віруваннями, обрядами, кухнею, одягом, ремеслами, сімейними цінностями… Але не тільки на теренах від Сяну до Дону живе спадок праукраїнців, як виявилось генетичний код українських прабатьків носить в собі половина існуючого на Землі людства.
Сучасні технології нарешті дозволили скинути муар таємності хоч б з частини тисячолітніх загадок історії. Так виявлене за допомогою ДНК-тестів розповсюдження генів ямної культури на всіх євразійських теренах, від Португалії до Монголії, за останніми даними науковців зараз охоплює чотири мільярди чоловік, що беззаперечно доводить спорідненість української нації з багатьма народами світу, а ямну культуру перетворюють на колиску сучасної цивілізації.
Человечество, сострадание, толерантность… которые не смогли убить в душе великого украинского гуманиста ни исключение из Московской земледельческой и лесной академии и высылка под надзор царской охранки в Кронштадт за участие в студенческом протесте против администрации ВУЗа, ни заключение в одиночной камере Тобольской военно-каторжной тюрьмы за демонстративный отказ принести присягу на верность императору Александру III, ни голодание из-за отказа от «казенной субсидии» царской, белой, красной власти. Владимир Короленко так и остался в украинской истории достойным последователем украинского пророка Шевченко, не изменив своим убеждениям, несмотря на все испытания судьбы и коварство злой человеческой воли.
Он родился в семье сорока трехлетнего житомирского коллежского асессора Галактиона Короленко и его двадцатилетней супруги-польки, Эвелины. Почтенный возраст, судейская должность, рассудительный характер отца оказали немалое влияние на формирование мировоззрения, жизненных ориентиров и характера маленького Владимира, что вместе с взрослением в трехъязычной культурной среде (украинская, польская, русская) и естественных художественных способностях позволило парнишке проявить себя еще при получении начального и среднего образования.
Весна почала вступати в свої права, може поки лише календарно, але її хода вже ледь відчутна подихом огрійливого вітерця налетілим нізвідки, поцілунком сонячного промінчика, краплями лагідного дощу, які своїми теплими сльозами змивають весь смуток-печаль минулих місяців, чи дзвінкою тріллю пташиного співу, що зненацька розірве затишок погожого дня. Одними з перших пернатих вісників повернення тепла в Україну з давніх часів служили граки, зграї яких за повір’ями 4 березня прижинає з далекого Виру на рідну землю Герасим, сина Хара-Ярила, за що і отримав в народі прізвисько Граківника.
Разом з сином Арія в цей, буцімто зовсім пересічний за прадавнім народним календарем, день на українських теренах з’являються разом граками-шпаками й лелеки, які повертаються на рідну землю, та не з «порожніми руками», а несучи під своїми крилами українських «дитинчат». І хоча це — лише народна метафорична алегорія, насправді воно уособлює зачин нового кола життя як в людському царстві, так і в природному середовищі цвітінням дерев, народженням пташино-звірячого потомства, сходами засіяної ниви…
Останній зимовий бал під акомпанемент холодного подиху північних вітрів, який закриває сезон панування злих чар на українській землі аж до осені, за українським народним календарем традиційно припадає на 29 лютого (в деяких місцинах в невисокосний рік святкують в останній день зими) – час, коли з кожним днем Ярило-сонце все більше відвойовує доби у ночі, і тепло вже все помітніше відчувається в повітрі.
Господарем та упорядником цього свята темряви, за українськими канонами, виступає святий-несвятий Касіян (Кас’ян, Касян, Кась). Як його тільки не кличуть в народі: і Завидником, і Немилостивим, і Злопам’ятним, і Скупим, і Злостивий… хоч буває він на український землі всього-то один раз на чотири роки, але погана слава біжить поперед свого власника.