Весільний коровай в Україні завжди вважався символ успішності, благополуччя і плодючості майбутньої молодої сім’ї. Саме тому до його приготування підходили з особливою ретельністю від запрошених коровайниць до кожної деталі його приготування, щоб молода увійшла в будинок чоловіка щастям на завжди.
Саме таємниче дійство, яке споконвіку наші предки наділяли магічною силою, починалося з ретельного підбору коровайниць. Для початку відбиралися лише жінки в першому щасливому шлюбі (вдів і розлучених не запрошували). Далі до претенденток пред’являлося вимога мати дитини або декількох дітей. Особливо щасливою вважалася прикмета, якщо в приготуванні весільного короваю брала участь «при надії» (вагітна). Вибір падав на найбільш щасливих у шлюбі хранительниц сімейного вогнища. Кількість їх варіювалося від семи і більше, при цьому за одними прикметами вважалося щасливим непарне число коровайниць, за іншими – парне (майбутня пара буде завжди разом). Часто в дійстві брали участь родичі з обох сторін в якості знака єднання сімей.
Квітка найсильніших і відважний, яка не кожному смертному дається в руки. Вона дістається як нагорода тільки обраним, а його ніжні пелюстки – саме палке любовне свідчення. Адже зростає він тільки високо в горах, дивом вчепившись тонкими нитками життя за прямовисні скелі. Едельвейс (або біолотка) ще звуть «квіткою Прометея» в пам’ять про мученицьку смерть на бескиді того, хто подарував людині вогонь.
На латині «леотоподіум» означає левова лапа, що обумовлено візуальною схожістю контурів квітки з лапкою котячих, в момент, коли у неї випущені гострі кігтики. А назва «едельвейс» відбувається він німецького, в якого «едель» – благородний, а «вейс» – білий. У народі цю високогірну квітку ще називають «шовковою косицею» і вона часто фігурує в фольклорі жителів Карпат і Альп. Так наприклад кажуть, що жоден гуцул не міг зробити пропозицію коханій без цієї квітки.
Українські амазонки, народжені щоб підкорювати серця волелюбних лицарів українських просторів, горді, прекрасні, незалежні, войовничі. Їхня кров і зараз, через багато поколінь, говорить в повну силу діяннями і красою українських сучасниць. Хто вони – земні богині, мужній воїни або турботливі господині?
Безкраї до самого неба українські простори завжди були щедрими на вірних синів, яким неволя була гірша за смерть, а хто ж міг стати їм гідними супутницями до пари, як не прекрасні дочки сходу. Адже у козаків завжди існував звичай одружується тільки на вільних, щоб «рабська кров» не передалася майбутнім синам, а вільних козачок на перших порах було зовсім мало.
Духи природи. Імен їх не злічити. Долю не пізнати. І у кожного народу вони свої. Добрі і злі – вони вічні як сам час для тих, хто вірить і незримі для скептиків. Давня українська земля з її безкрайніми степами, високими горами і глибокими морями – не виняток. Але особливо багато легенд і вірувань про духів в непрохідних хащах Карпатських.
Одними з найпрекрасніших зовні творінь потойбічного світу при злий суті, про яких досі місцеві пошепки переказують моторошні історії про розбещення чоловіків, є наявки або по християнськи – бесиці. Зазвичай вони постають в образі предмета пристрасті чоловіка з тілом діви-спокусниці з довгим зеленим волоссям, ступаючи так, що жодна травинка під їх ніжками не ворухнеться, щоб обплутати його своїми мережами і звести з розуму. Кажуть, що бесиці – душі незаміжніх дівчат померлих насильницькою смертю, недокохавши на цій землі, які раз у раз повертаються для задоволення своєї нерозтраченої і незадоволеної пристрасті поки їх коханий не збожеволіє.