Колись він жив на небесах поруч з іншими янголами, насолоджувався райським буттям, допоки не прогнівав Бога своїм гріхом, в покарання за що йому було відрубано одне крило і скинуто на землю. В злобі своїй перетворившись на служаку нечистої, Вихор оселяється в глибоких гірських ущелинах, щоб літати над нависною землею і шкодити людям раптовими сильними закрутами вітру свого єдиного крила.
Однак побачити повелителя буревію можуть тільки зв’язкові з потойбічним світом, і то лише крізь домоткане конопляне полотно. Хоча і той, хто його бачив здригнеться від жаху – наче людина, але без живота – всі кішки видно, наче янгол, але з єдиним крилом, та й те – чорне.
Коли імла навкруги стає такою густою, що крізь неї не видно нічого на відстані помаху руки; коли на землі правлять бал темні сили, і здається, що ніч ніколи не скінчиться; коли зло на коротку мить перемагає добро, і здається, що сонце ніколи не зійде, душа завмирає від незрозумілого жаху і здригається від будь-якого шереху, а попереду чекає лише шлях. Інколи лише маленька блискавка світу рятує від божевілля, але то – омана…
Кажуть вогники, що мерехтять, ширяючи вночі вздовж шляхів в пошуках жертви – души самогубців та померлих не своєю смертю людей або тих, котрі при житті мали дві душі, але тільки одне ім’я при хрещенні. Це не чоловіки і не жінки, а безстатеві істоти. Загублені вони вештаються десь між небом та землею, чужі і там, і там до скінчення світу. А для розваги ведуть за собою нічних подорожніх, самі незнамо куди – тому їх і називають Блудом.
Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.
Національний одяг – це символ гордості самоідентифікації людей, об’єднаних однією історією. Він неповторна як інтонація оборотів рідної мови, які можна лише увібрати з молоком матері, але не завчити механічно. Тим більше коли на створення одного шедевру йдуть довгі-довгі години, дні, місяці.
Українські традиції вишивки на одязі історики вбачають в перших стежках, що скріпляли частини шкур перших людей. Хоча фактично підтвердженим на підставі археологічних знахідок в скіфських курганах і опису їхнього одягу Геродотом можна вік вишиванки оцінюється десь приблизно в дві з половиною тисячі років. Причому елементи орнаменту кочівників зустрічалися аж до XХ століття.
Виключно український персонаж, якому немає аналогів у світовій міфології. У нього багато імен (дід, нічник, гай), а дослідники навіть вбачаю його зв’язок з чугами (сторожові козацькі вежі). Він як дух вітру грає на сопілці і танцює, не дивлячись на свій поважний вік так, що у його простих смертних партнерів не витримує взуття. Він захищає і оберігає, вчить і підбадьорює – дух лісу і гір Чугайстер.
Він такий старий, що не вимовляє багато звуків. Його сива борода і густа шевелюра, з під якої іноді проступають роги, падають на могутні плечі, а високий зріст дозволяє дістати зі сволока спеціально для нього приготований банош (кукурудзяна каша). Його нелюдська сила – така ж легенда як він сам, але вона є необхідністю для того, хто вибрав своїм покликанням захист лісорубів, пастухів і мисливців від спокуси мавок. На знак подяки за це люди, пам’ятаючи про беззубість старого, залишають для нього в лісах і горах бануш або кулешу, а якщо після повернення не знаходять їжі – радіють, бо це значить, що винищувач спокусниць приходив і зробив свою справу.
Найвідомішим національним українським брендом, який знають і люблять модниці в усьому світі, є звичайно ж вишиванка, що стала символом жіночої свободи і незалежності. Краса тонких візерунків, в яких зашиті таємничі письмена про минуле і майбутнє, в поєднанні із вишуканістю і різноманітністю малюнка полонять уяву, підкреслюючи індивідуальність.
Класична вишиванка Волині і Полісся представляла собою зшиту з двох широких частин домотканого полотна білу (рідше сіру) сорочку з широкими, зібраними на вузьку стрічку манжети рукавами пришитими через полики (вставки-перехоплення) та утягувальним шнурком по лінії вороту. Колірна гамма вишивки відповідала прийнятої в даному регіоні для жіночих виробів, але основний вважався червоний колір з домішкою чорної і синьої ниток.
Головна домівка зла – людські серця з усіма їх слабкостями і пороками, але він – причина всіх бід і нещасть на землі, він – один з натовпу і невід’ємна його частина, він завжди тут, хоча його ніхто не кликав. І хоч зовні його не відрізниш від інших, але якщо добре придивитися, то часом побачиш тінь від рогів або жмут шерсті, що проглядає з накрохмаленого комірця, відбиток залишений копитом або поросячий п’ятак замість носа, а може почуєш тихе шелестіння помаху хвосту.
Зло в людському обличчі під личиною багатьох імен, щоб не привертати до хати (біда, дідько, ірод, сатана, нечистий, диявол, лукавий, рогатий, він, щезник, хвостатий, той) – його величність повелитель темряви – чорт, головний негативний персонаж української міфології.
Одна з найвеселіших традицій, мабуть, самого урочистого моменту вступу у доросле, самостійне життя нової сім’ї пов’язана з меркантильним питанням викупу права на час і увагу майбутньої дружини у її рідних і подружок та втілена у жартівливо-розважальну форму. Вона сягає своїм корінням сивої давнини, коли персональне спілкування (нижніх шарів суспільства – у зв’язку із зайнятістю хлібом насущним, вищих – обумовлювалося умовностями етикету) у всіх шарах суспільства варто було незрівнянно більше, а ніж зараз.
І так все попередні процедури від сватання до випічки весільного короваю закінчувалися, настав довгоочікуваний день щасливого свята з легким нальотом смутку, але щоб отримати бажану наречену майбутньому чоловікові ще треба зробити останній крок. Урочиста процесія нареченого направлялася до будинку нареченої, але шлях їй перетинали різними перешкодами (від символічних стрічок до прозових колод), через які можна було пройти лише заплативши данину викупщикам з числа родичів і друзів молодий. Торги від імені молодого вели друг або друзі, сам він брав участь у дійстві лише в якості статиста.
Напевно сама химерність тіней вікових карпатських смерек, які щомиті змінюють свої контури, і шепіт із завиванням вітрів часу у вузьких гірських протоках розташовують до польоту нестримної фантазії з присмаком містики, породжуючи на світ химерних істот добрих і злих в своєму впливі на світ людський.
Але для віруючих спілкування з ними на пряму щастя практично недоступне в цьому світі, тому разом з потойбічним небеса послали і провідників. Люди як люди, але «Непрості» або «Мудрі» – чаклун маминої подруги, бабка твого друга, сусід твоєї куми, знахарка з сусіднього села… Вони ніде і всюди. Відповідно до класичної теорії народних вірувань ділилися всі вони на добрих і поганих – до перших відносяться знахарі, ворожки і мальфари, а останніх – упиті і відьми.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).