У козака була не тільки воля, а й будь-якої миті його могла спіткати лиха доля. Тому і панували з давніх-давен в Україні рівноправні стосунки та розподіл обов’язків без огляду на стать, щоб в разі чого жінка могла впоратися з усіма життєвими викликами сама. Та й за відсутність чоловіків в селі-зимнику протягом більшої частини року, за виключенням старих та малих (адже на Січі діяла сувора заборона на присутність жіночої статі без будь-яких виключень) газдині волей-неволей опановували всі види наявних господарчих робіт. Недарма ж історики торочать, що легендарні амазонки були родом з цих місць (за свідченнями істориків жили «в Скитії (Скіфії) біля Дніпра»).
Поки дівчатка знаходилися під опікою самої лише матері в той час, як батько козакував на Січі (в якості найманого військового чи організованих Гетьманатом походах проти москалів, турків чи поляків), вони змалку вчилися господарювати, допомагаючи матері у її справах по віку та сезону: прибирання, прання, прасування, догляд за худобою, обробка та заготівля харчів, куховарство, зоління тканини, а в період зимових холодів, за зниження активності, переліку клопотів на обійсті, ще й прядіння, шиття та вишивання.
Читати далі »
Здавалось би, тільки на світанку третього тисячоліття прогрес цивілізованого світу дійшов до рівноправ’я статей та феменізму, як нам розповідають офіційні глашатаї соціальних правил, норм та етикету. Але на прикладі однієї відомої сім’ї Косач-Драгомановіх цей міф розбивається вщент об сувору реальність історичних фактів другої половини ХІХ століття.
Цікавинки почалися одразу після народження Лариси – її молода матся Ольга (на момент народження їй було лише двадцять один), родом з дрібнопомісного полтавського дворянства, на півроку юркнула в Європу (офіційна причина – лікування від анемії та післяродової депресії), залишивши на руках чоловіка немовля разом із півторарічним сином Михайликом. Старшому за неї на вісім років Петрові, дійсному члену Київського відділу Географічного товариства та мировому посереднику у місті Луцьк, довелося брати на роботі декретну відпустку на час відсутності дружини, щоб вигодовувати малечу коров’ячим молоком та дивитися за господарством.
Читати далі »
Вони вплітали в кінчики своїх кіс сталеві шипи, щоб в місцях удару ними ворогів розквітали українські маки. Вони зрізали своє розкішне волосся, перетворюючись з дівчат на юнаків, щоб легше було годинами лежати в засаді. Вони йшли на війну, щоб захистити своїх дітей і рідну домівку, коли в селах вже не лишалося чоловіків. Вони поневолені, але нескорені кидали своїх немовлят під копита незліченні полчища Московської орди, щоб їхні діти ніколи не стали рабами. Вони — берегині рідної землі, вони — українки.
Історія українок-воїнів почалася за довго до теперішньої російсько-української війни. Недарма ж де-які історики, базуючись на нотатках Геродота від V століття до н.е. про войовничих мешканок Понту та Меотиди, які майстерно володіли всіма відомими на той час видами бойової зброї від меча до луку зі стрілами, наполягають на праукраїнському походженні всесвітньовідомих амазонок. Вони мали власну, суто жіночу державу, хоча для продовження роду могли знаходитися у нетривалих стосунках із чоловіками сусідніх племен, і при цьому на рівних билися із добре зорганізованими військами фрагійців, коринфіців, ахейців.
Читати далі »