Два десятиріччя після закінчення найстрашнішої в історії людства війни. Мирне життя поступово увійшло в своє буденне русло. До керівництва комуністичної партії республіки приходить патріот не словом, а ділом Петро Юхимович Шелест, завдяки якому народились на світ такі грандіозні і значущі для всього українського народу проекти, як 26-томник «Історія міст і сіл УРСР», Музей архітектури та побуту Пирогово і палац культури «Україна». А 31 серпня 1963-ого був підписаний доленосний указ «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорізького козацтва»…
Саме з нього почалася історія відродження Хортиці: 18 вересня того ж року острів на Дніпрі отримав статус заповідника державного значення, після чого оголошується всесоюзний конкурс на проект облаштування комплексу; директором історико-культурного заповідника призначається ентузіаст своєї справи Арнольд Сокульський, який набирає команду однодумців і починається інтенсивна робота зі створенню експозиції майбутнього музею…
Земне життя має свої межі, але слава біла чи чорна людських вчинків живе у віках, підносячи ім’я його власника до небес вдячними молитвами або скидаючи в безодню лютими прокльонами. І перші з них – ті чиї справи, нехай і в одному окремо взятому місті, продовжують жити не тільки на сторінках історії, але і в душах вдячних нащадків оспівані легендами та міфами. До таких історичних персон Немирівці відносять Вінцента Потоцького…
Зоря нового прогресивного XIX століття на горизонті і перші затяті прихильники інновацій суспільства. Один з маєтків казково багатого іменитого роду Польського королівства Потоцьких на Подільській землі і молодий господар у всій красі чарівності високого завзяття. У планах Вінцента Потоцького, що отримав Немирів у двадцять років від роду, і спорудження нового палацу, і відкриття освітнього закладу, і участь в політичному житті держави.
25 січня 1918 року стало точкою неповернення для Української Народної Республіки в Громадянській війні із перекроювання Росії ініційованої більшовиками, коли Михайло Грушевський проголошенням IV Універсалу про абсолютну незалежність України по-суті поклав початок її кінця, так як цей історичний момент припав на абсолютну військову слабкість Києва (Перша світова, революція 1917 року і подальше за нею внутрішньодержавне протистояння зробили війська не боєздатним з ідейних мотивів).
І як завжди у найважчі дні на допомогу молодій державі прийшло її наймолодше доросле покоління – студенти та гімназисти старших класів, з яких був сформований Український Студентський Січової курінь. Він-то і був відправлений на допомогу Юнацькій військовій школі, що утримувала фронт за розпорядженням полковника Каплана на станції Бахмач, коли прийшла звістка про виступ більшовиків, оскаженілих від рішення о самостійності свого з таким трудом утримуваного весь цей час васала.
У ті далекі часи, коли на землю ще не ступила нога Сина Божого і навіть міста такого як Кременець на карті світу ще не існувало, кажуть люди, жила в селищі в петлі Смортича неземної краси золотокоса дівчина на ім’я Аурінія. Дарувала вона своє йдуче зсередини світло всьому всесвіту: кого словом добром підбадьорить, кому допоможе в скрутну хвилину, кому відкриє двері мудрості предків. Нікому відмови від неї не було. Старим вона була за дочку, одноліткам – сестрою рідною, а дітям малим – матір’ю ласкавою.
І пили з чаші її мудрості і доброти всі жителі селища і його околотків, адже один її вигляд, хоч і на хвилину, робив строків молодими, а хворих воскрешав до життя. Навіть природа, здавалося, розквітала під її ногами, і похмурі хмари тікали геть. Немов примарний муаровий покрив огортав статну фігуру іскристим веселощами і променистою чистотою, подарованою самим Богом.
Сила древньої твердині, що охороняє місто у річковій петлі Смотрича, споконвіку охоронялася його храмами і живилась вірою його жителів. Так були а Кам’янці і костели, і кірхи, і синагоги. Але головною святинею-оберегом все ж вважалася дерев’яна замкова православна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, споруджена ще в 1362 році за Коріятовичів на честь визволення цих земель від татаро-монгольського ярма.
Кажуть, що саме цьому храму судилося стати усипальницею двох із них – литовських князів Олександра та Юрія, які своїм переходом у православ’я зміцнили духовну силу кам’янецької фортеці, що роками зберігала її від посягання ненажерливих загарбників.
Трівожливі часи татарських набігів, що смерчем змітали на своєму шляху все живе і не живе, після яких залишалися лише випалена полита кров’ю земля та тисячі покалічених життів. Сотні років життя українського народу з чорним серпанком загрози навали зі сходу на горизонті…
1695 рік і нові полчища бусурман на підступах до східного оплоту польського королівства. У всіх церквах Львова б’ють набат, чуються тисячі ревних закликів до Всевишнього як останньої надії на порятунок. Не була винятком і церква на північно-західній околиці міста, що зібрала під своє крило всіх своїх безпомічних парафіян. Але гарячі молитви не допомогли, і в самий розпал служби в її стіни увірвалися незліченні полчища кочівників жадаючих наживи і крові.
Знаменитий блакитний щит з двома білими хрестами і лівим нижнім раменом, як символ багатства і процвітання українських земель, і через багато століть часто можна зустріти на величних архітектурних шедеврах минулого, які здебільшого належать спадщини могутнього магнатського роду Польського королівства Потоцьких. І хоча ланцюг спадкування цього геральдичного символу простежується досить чітко, історія його появи досі губиться в тумані невідомості другої половини XII століття…
Так, згідно однієї теорії, лаври першого носія цього дворянського знака були даровані великим князем Польщі Болеславом Кучерявим лицареві Зарославу, який самотужки зміг переломити хід битви з прусами під Піллау (Пилява), в безпрецедентній за сміливістю атаці знищивши ватажка ворожої армії, чим забезпечив перемогу свого війська (за цей подвиг до хреста на його щиті був доданий додатковий лівий нижній рамен).
Приховані від людських очей під кам’яними склепіннями в товщі земній ходи були одним з головних фортифікаційних споруд будь-якого середньовічного міста, від яких часом залежали не тільки військова удача, а й тисячі життів мирних городян. У їхньому роззявленій чорнотій утробі народжувалися таємні змови, замишлялися великі злодійства, а іноді вирішувалися долі цілих держав.
Кам’янець-Подільський, не дивлячись на своє самою природою створене унікальне укріплене місце розташування в петлі Смотрича під надійним захистом стрімких скель Подільських Товтр, проте мало відрізнявся від загальноєвропейської практики спорудження міст. Недра плато його старої частини суцільно поцятковані сотнями великих і маленьких тунелів розташованих практично на трьох підземних рівнях, хоча історія і зберігає відомості на межі вигадки і правди лише про більш значущі з них.
Перемога над слабким – це поразка, але зрозуміти це дано лише справжній людині. Тим більше що зараз в умовах війни мало беруться до уваги морально-етичні аспекти, коли будь-яка перемога – це Перемога, а виграна битва з мінімальними втратами подвійно цінніша. Але не так вже давно були часи, коли ставлення до результату бойових дій було зовсім іншим…
Непросте для тернопільської землі XVII сторіччя з його повстаннями і перманентними військовими діями рясно полите кров’ю і сльозами місцевих жителів… Зоря Нового Часу, коли про емансипацію і рівні права можна було лише мріяти, а роль жінки за старими звичаями зводилася до безголосої берегині сімейного вогнища… І ось в 1672 році після переможного маршу турецько-татарського війська під проводом Магомета IV, в ході якого впала Кам’янецька твердиня, на горизонті в недобрий час залишених господарем Яном Потоцьким під опікою дружини Терези бучацьких земель замайоріли ворожі прапори.