Коли київський метрополітен було відкрито, він став окрасою та гордістю всієї країни не тільки завдяки світовому рекорду (найглибша станція “Арсенальна” – 105,5м під землею) та варіюванню висот (наступна за Арсенальною, “Дніпро” – вже наземна), а й красою оформлення інтер’єрів станцій, сім з яких мають статус пам’ятників архітектури місцевого значення.
Відзначені Державною нагородою в галузі архітектури 1991 року “Золоті ворота” – шедевр українського бароко на грані смертельного фолу радянських часів – будівельники наприкінці 1980-х коричневою смальтою виклали сміливе національне гасло супротиву “Слава Україні!” Стилізовані під княжу добу мозаїчні панно аркових проходів в світлі сотень електричних світильників-свічок зачаровують своєю казковістю. Окрім естетичних переваг вона має і практичні – з’єднана ескалаторним маршем із “Театральною”.
Футбол з’явився в повітовому Дрогобичі під прапором Польської республіки в 1922-ому разом із філією львівської команди “Чарні”, хоча своїм складом клуб був зобов’язаний не стільки основній команді, скільки українському патріотичному тіловиховному товариству “Сокіл”. Саме з-за непрофесійної орієнтації на початковому відрізку існування команда вісім років грала на других ролях.
Після розриву відносин з Чарні, змінивши назву на Стшелєц, дрогобицький клуб в перший рік не показав скільки-небудь гідних результатів, бо чого можна було очікувати від гравців, для яких футбол був лише одним із видів гарного проведення дозвілля. Це спонукало її засновників в наступному році змінити назву на “Юнак” при значному оновленні складу, що принесло свої перші плоди вже сезону 1931 – 1932 років – команда зайняла в своїй групі “С” лідируюче положення.
Витоки його роду губляться в сивій давнині XІ століття на просторах славної Київської Русі, коли його представники вірно служили ще Володимиру Мономаху. Хоча сам Адам Кисіль народився у західноволинських Низкиничах в сім’ї Володимирського земського підсудка (заступника судді) Григорія Гнівошовича Киселя, який показав себе відважним воякою під час польсько-російської війни 1577 – 1582 років, та його дружини Терези з Іваницьких.
Десятилітнім хлопцем Адама відправили до Замойської академії (нині Польща), що славилась своїми демократичними поглядами, а тому тут навчалися нащадки таких іменитих сімей Річи Посполитої як Собеські, Потоцькі, Жолкевські і саме засновників – Замойські. До речі саме товаришування із старшим за нього на шість років Томашем Замойським забезпечило вихідцю із волинського середнього класу блискучу політичну кар’єру.
Чудернацькі часом людські уявлення про прекрасне, і нетрадиційне зображення в мистецтві – породження зовсім не прогресивного ХХ століття. Тим паче, що для осмислення речей у тебе довга дорога крізь безкраї простори українських степів та безкінечний Чумацький Шлях над головою з їхнім натхненням під розмірений скрип колес та плавне похитування навантаженого возу з волами в упряжці.
Вони жили як кочівники, бо шлях від копалень українського білого золота до Кримського ханства був ой який не близький по безлюдній місцевості де гуляли лише вільний вітер та лихий люд. Зберегти своє життя та цінний вантаж від жадібних до легкої наживи розбійників було не легко. Сподіватися чумаки могли лише на свою силу, віддане плече товариша та заступництво Небес. Хан навіть запровадив в 1540-ом охорону для українських торгівельних караванів та відшкодування збитків, спричинених злодіями на своїй землі (всі витрати покривав подальший перепродаж товару та мита), але втрачене життя не компенсуєш.
Народись він в іншій країні, йому б були гарантований вищі нагороди за його таку реалістичну режисуру та блискучу акторську гру, але не в радянському союзі, де треба було відвойовувати право на існування свого дітища, створюючи його майже із нічого, на голому ентузіазмі при підтримці своїх прихильників. І це не дивлячись, на те що стрічка були про улюблену “гордість” країни рад – Другу світову війну.
Культовий фільм “В бій ідуть одні “старі”“ з кошторисом всього 325 тисяча карбованців, де Леонід Биков одночасно був і режисером, і виконувачем головної ролі. Саме тоді він зміг здійснити свою дитячу мрію і хоч на коротку мить в півтори години кіноплівки стати пілотом (в юності він навіть вступив до льотної школи, але за місяць був відрахований з-за свого низького зросту в 163см). Сценарист, на знімальному майданчику командир ескадрильї Титаренко, а поза блиску софітів весь час стурбований голова картини – шалене фізичне і моральне навантаження, тим більше що за так вкрай необхідними для зйомок літаками довелося їхати в столицю на уклін до маршала Покришкіна при тихому саботажі знімального процесу директорами картини, яких за нетривалий час змінилось аж троє.
Йому кориться все живе і неживе серед густої зелені лісів. Він той, хто одружений, але для продовження роду краде людських діточок. Його витівкам заблукалі в лісу зобов’язані своїми страхами. Господар лісових хащів – Лісовик.
Важко його з кимось сплутати – без брів, вій та лівого вуха, із мерехтливим зеленим вогником погляду, одягненого у звірячі шкіри та взуттям не на ту ногу, хоча побачити володаря лісу у всій красі можна лише крізь коняче вухо або спогляданням назад з-поміж ніг. Його зріст варіюється за бажанням від рівного найвищому дереву в окрузі до маленького, коли можна сховатися під листочком суниці. І як у більшості потойбічних представників у нього не має тіні.
Що спонукало його, одного із найбагатших людей свого часу, проміняти блиск вищого світу та шик королівських палаців на аскетичність божого служіння, та ще за греко-католицьким обрядом при вихованні в сім’ї римських вірян, хоч і українського роду. При величезних статках, які дорівнювали більше шестисот мільйонів крон (в перерахунку на нинішні кошти – біля 1,8млд. доларів), плюс здобутий власними зусиллями науковий ступень доктора права, перед ногами Романа Шептицького (ім’я від народження) лежав весь світ.
Але приватна сімейна аудієнція у папи Льва XIII назавжди змінила його життя, і дитяча набожна завзятість, про яку згадувала його матінка, графиня Софії Фредро, взяла верхи над усіма спокусами розкішного життя – він просив для себе у римського Владики можливість приєднатися до братів-василіян. Це рішення роками виплекалося десь глибоко в душі щоденними молитвами такими прекрасно-щирими, що до них приєднувалися всі навкруги, щоденними роздумами та читанням святих писань, візитами до Хирівської колегії єзуїтів та Добромильського кляштору. Саме останній став колискою новонародженого брата во хресті Андрія, коли він склав чернечі обітниці 13 вересня 1888 року.
Непрямо підтверджено існування головного храму Кальміуської паланки в гирлі Кальміусу ще в першій половині XVIII століття запитом місцевого полковника Андрія Порохня до Кішу за наданням деревини для його ремонту від 1754 року, хоча від митрополита Тимофія Щербацького на його освячення надійшов лише похідний антимінс.
Загроза чергового збройного московсько-турецького протистояння, дії якого мали як завжди розгорнутися на українській землі, в 1774-ому змусила козаків сховати святі реліквії в Самарському монастирі, а потім перевезти до церкви села Кам’янка. Але вже за два роки, коли за наказом Катерині ІІ московське військо знищило Запорізьку Січ, Паланка стала повітом Катеринославської губернії, а старшина була замінена на прийшлих з лівобережжя Кальміусу донців, тодішній новоприбулий генерал-губернатор Чертков знайшов в захищеному фортечною стіною місті пустий храм, на той момент кам’яний на кам’яному фундаменті під очеретом, з ієромонахом київського Межигірського монастиря та багато православного люду. Тому за його клопотанням в 1777-ому козаки повернули своє церковне начиння до Кальміусу.
Доля однієї з найпривабливіших міських пам’яток для миколаївської малечі тих часів, Акваріум-зоосад, з приходом до влади люмпена під червоними стягами зависла фактично на волосині, бо заволодіти легко, але щоб діамант заблищав всіма гранями в нього треба вкласти душу. А яка там душа, коли все “народне” (читай нічийне).
Спочатку запеклу війну за виживання свого дітища з нової владою вів Микола Павлович Леонтович. Два десятиліття протистояння звичайної людини каральній машині величезної країни, перемінні успіхи і передбачуваний програш – 28 липня 1937-ого радянські КДБісти заарештували українського науковця по звинуваченню у контрреволюційній діяльності і подальші жахи його долі Історія приховала від очей людства.
Глибинка донецької землі, де вольний вітер гуляв по безкраїх степах Дикого Поля задовго до того, як людина прийшла сюди, щоб залишитися назавжди. Віками корчові племена зупинялись в затишній улоговині верховин річки Грузької, щоб перевести дух на довгому шляху між народженням і смертю. Потім будуть гарячі баталії за володіння цією непокірною землею господярів-українців та османів, котрі рік за роком, століття за століттям намагалися відвоювати для себе хоч клаптик цього квітучого раю.
Коли в східноєвропейську політику почали втручатися північні варвари на чолі із їхніми царями, боротьба за українську землю вийшла на новий рівень, де козаками відводилась основна войовнича роль, як фактичним обивателям цієї землі, а всі лаври приписувались Московії, яка на той момент вже де-факто присвоїла її історію, хоча де-юре ще не окупувала її. Жага московських правителів прибрати до рук ці плодородні землі ставала тим сильніше, чим більше вони дізнавалися про їхні багатства. Секрет майже магічної привабливості цього надзвичайного місця закарбований в кришталевих крапельках води, які джерелами і колодязями рятувала все живе навкруги з давніх-давен.