Цікавим залишається факт, що первинно «чорнокнижник» в українській міфології мав зовсім не логічне трактування, яке лінійно походить від слів «чорний» та «книга» – глибинний зміст слова в слов’янській міфології ховався у відгалуженні особливого роду чортів, які керують бунтівними душами, змушуючи останніх скидати на чимось завинили земні міста і селища град як покару, а ще насилати страшні, змітаючи все на своєму шляху смерчі.
А пов’язане це було з народними віруваннями в народження благословенного дощу для української землі в кришталевих водах озера Йик, що зховано в глибинах Чорних гір. Але часом недобрі люди задля влаштування голоду через посуху збираються купи на його берегах, читаючи вголос якихось таємничих чорних книжок. І перетворюється вода на лід, і гнівається Господь на цих злодіїв, кидаючи в них блискавки та перуни, що трощать ту кригу на малесенькі (а часом і не дуже) кавалки. Так замість посланих Всевишнім крапель дощу падають з небес градини. Саме тому в священний Йик не можна кидати каміння, бо Бог одразу почне гніватися.
Важкі часи завжди піднімають з найпотаємніших глибин души всі найницніші та найвисокіши інстинкти, пред’являючи світові людину в кришталево чистому образі без лицемірства та нашарування цивілізації. А що ще окрім війни можна назвати найбільш екстремальною ситуацією, яка торкається всіх і тотально впливає на всі сфери життя, тим більше, якщо вона – світова?
24 червня 1941-ого розмірене життя українського Любомлю назавжди змінила розпочата Москвою та Берліном за два роки до того Друга світова війна. Вже за тиждень вийшов наказ німецької окупаційної влади про обов’язкове носіння євреями всіх статей та віку на рукаві білої пов’язки із «зіркою Давида» та обов’язкову (під страхом страти) явку всього чоловічого іудейського населення міста від 14 до 64 до кінотеатру, на площі перед яким п’ятьох випадково обраних з їхнього строю німці розстріляли для приборкання через острах можливого опору.
Десь в глибині вторинних дністровських лісів (Закалівка) на околиці Садків є мальовниче урочище Пушкарі, що омивають води Джурина. Місце це, за переказами місцевих, зовсім не просте, овіяне містичною славою – тут час від часу, як кажуть місцеві, з-під землі пробиваються золоті промені прадавнього скарбу захованого багато століть тому з історії-легенди про розкіш палацових залів слов’янської княгині, ім’я якої з плином часу навіть народний поголос встиг забути. Лише залишки посуду, знарядь праці та зброї, що місцеві іноді знаходять на берегах річки, нагадують про не такі вже і міфічні джерела її народження.
Все почалося, як стверджують чутки, в один нещасливий день зі звістки від варти з далеких кордонів княжих земель про чорну хмару ворогів, що сунула зі сходу на мирні українські землі. Але не в характері жінки-воїна було складати зброю без бою: вона сховала за стінами свого палісаду всіх місцевих жителів і роздала зброю для оборони всім, хто міг тримати її в руках. Виклик був прийнятий.
Чи був той «хлопчик» (насправді оспівана сучасними істориками міфічна Давня Греція)? Адже чимало давніх та сучасних науковців з наявних фактів роблять логічний висновок, що її просто придумали не так вже і давно (в XVIII столітті) германські історики для обґрунтовування існування вигаданої ними західно-римської цивілізації в якості єднальної ланки між Римською імперією та сучасними німцями, щоб довести прадавнє коріння та арійське походження своєї нації.
По-перше, автор монументальної історії Риму «Історія від заснування міста» Тит Лівій називає пращурами римлян праукраїнські племена теукрів. Це підтверджує і Плутарх – теукри, пелазгі (причому перші старші за других), дорійці, лелегі, карійці кількома хвилями мігрували з території нинішньої України, заселяючи пустинне узбережжя Середземномор’я (це ж стосується острова Кріт за відомостями Діодора Сицилійського).
З часів перших поселень часів бронзи (І тисячоліття до н.е.) на родючих, багатих дичиною та рибою заболочених озерах в середній частині річки Молочної життя не вщухало: скіфи, сармати, ногайці, половці… аж допоки татаро-монгольські орди зі сходу не спустошили українські терени на віки і віки, перетворивши чернопорсько-приазовські степи на Дике поле. Як ті прадавні народи іменували поселення на Молочній – з плином часу історія не зберегла.
Потім на початку ХІХ століття (орієнтовно 1803 рік) на береги української ріки прийдуть гнані на батьківщини за релігійною ознакою меноніти. Вони заснують свою німецьку колонію на берегах Молочної з центром в Гальбштадті, що зайняв лівобережжя саме там, де затишні природні загати колись служили притулком прадавнім праукраїнцям. Називаючи свій адміністративний центр «напівмістом» (німецькою – Halbstadt) анабаптисти мали на увазі відносну незалежність самоврядування інших десяти своїх молочанських поселень, які з’явилися тут одне за іншим за якихось пару років від заснування.
Найбільш прихованою таємницею Московії є її справжня історія, тому кожен черговий диктатор-цар своїм найголовнішим обов’язком вважає збереження цієї таємниці: засекречені державні архіви на пів століття наперед (термін кожного разу продовжується), строго обмежений доступ міжнародних експертів до вивчення та дослідження офіційних документів, жорсткий контроль дій вітчізняних істориків, вкид замовних пропагандистських статей в закордонній пресі…
Фальсифікувати свою історію Московія документально підтверджено почала ще за царювання Івана Грозного, коли задля виправдання жорстокості правителя до «Лицевого литописного зводу» був вписаний придуманий боярський заколот 1533 року не згаданий в жодному іншому документі тих часів, а також до біографії неугодних бояр були зроблені дописи про їхні різні погані вчинки з метою почорніння їхньої репутації.
Від народження в переламному 1918-ому він мав інші ім’я та прізвище, з’явився на світ в зовсім іншому місці та був другою дитиною в щасливій родині, якій не довелося проіснувати і трьох років. Все змінила смерть матусі, Тетяни Гаврилівни Біличенків – хлопчина опинився в слободі Сухій на Полтавщині з бабусею, яку називав мамою, та під ім’ям Олеся (бо один Сашко в школі вже був) з дівочим прізвищем матері і бабусі-виховательки.
Ну яким ще йому було стати, якщо період його дорослішання та становлення в фізичному та творчому плані проходив під тотальним пресингом московської окупації з виморюванням української нації голодоморами, фізичним знищенням української інтелігенції, тотальним наступом на українську культуру? Сільська школа, філологічний факультет Харківського університету… і розпочата Москвою та Берліном Друга світова війна за поділ Європи навпіл.
Вкрасти та перебрехати аж до деаметральнопротилежного перекручування істини – стародавня московська традиція, яка існує від моменту отримання в 1277 році Данилом Олександровичем Невським ярлику (дозвіл від господаря своєму васалові) від золотоординського хана Менгу-Тимура правити Московським улусом на мокшанських багнюках.
От і розпіареної Москвою «знаменитої» Куликовської битви попросту не було, бо на її місці після чисельних ретельних пошуків ніяких, хоча б дрібних, підтверджувальних артефактів чи їхніх слідів істориками не було знайдено (ані кісток людей чи коней, ані зброї, ані частин амуніції). Цей «героїчний» фейк в типовому для московитів стилі був потрібен в якості операції прикриття нищівного розгрому українцями московських татар в Синьоводській битві 1362 року (за що в тому числі Дмитро Донський в кінці кінців був страчений).
Легендарне плем’я, своє коріння в якому шукали всі більш-менш великі диктатори задля обґрунтування свого чи своєї нації домінуючого положення в всесвітньому суспільстві та виправдання жорстокості своїх дій з утримання влади (найбільш руйнівні наслідки в новітній історії цього лишив Гітлер). Ось тільки нікому з них це так і не вдалося попри величезну кількість витрачених зусиль, енергії та коштів. Арії так і залишилися згідно з одної зі своїх назв – «напівбогами».
Аріїв або арійців (самі себе вони називали «турам» або «дхаса») з давніх часів наділяли епітетами лише вищої форми, які могли передати весь рівень їхньої виключності та описати благоговійне поклоніння перед ними всіх інших, які вважали їх за надлюдей: діти сонця, люди не тутешніх знань, посланці богів, царі, люди холоду, шляхтичі, люди п’ятої раси, мудреці…
Він народився в заможній купецькій сім’ї на окупованих Московією українських теренах Мелітопольщини в спокійному 1883-ому. Любляча родина, місцеве реальне училище… і перше випробовування долі у вигляді провалу вступних екзаменів до університету (причина – не викладання в провінційному навчальному закладі стародавніх мов та як наслідок – не знання їх абітурієнтом).
Але сімнадцятирічний Дмитро Донцов не здався – він починає самостійне вивчання латинської та грецької, переїжджає до першої, потім другої столиці імперії, де через півтора року успішно здає екзамени для вступу до юридичного факультету Петербурзького університету. Саме там почалася політична кар’єра майбутнього теоретика українського інтегрального націоналізму – в 1905-ому він став до лав Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), за що в тому ж році був арештований.