Здавалось би де Чернівці, а де то море? І справді, мінімальна відстань по прямій від суходольного міста до північнішої координати Дністровського лиману перевищує 380 кілометрів, до бурхливих ж чорноморських глибин — взагалі всі чотири сотні; навіть більш-менш повноводна річка Прут обходить його лише крайцем. Але це аж не скільки не стало на заваді появи в самому серці буковинської столиці, серед щільної міської забудови справжнього корабля з носом, що впевнено розсікає хвилі метушливого життя, затишною палубою для відпочинку та капітанською рубкою високо піднесеною над буденністю, хоч по факту все це — лише оптична ілюзія.
Звичайно місцеве суспільство, хоч і виховане в кращих традиціях аристократичної Австро-Угорщини, аж ніяк не могло оминути своєю увагою настільки неординарний архітектурний об’єкт та ще й з обмаллю сухих фактів офіційної історії — так на світ з’явилося чимало чернівецьких передаваних з покоління в покоління легенд та переказів.
Носити звання Захисника Вітчизни за всіх часів було надпочесно, а честі мати його символ на своєму гербі — гідні найкращі з найкращих. Саме тому срібний лицар на срібному коні із занесеним мечем та щитом на червоному тлі був присутнім лише на емблемах самих прославлених родів Литви, Польщі, Білорусі, України, покоління і покоління яких уславили себе в боях за волю і незалежність своєї батьківщини.
В величі постаті воїтеля переплелись між собою дохристиянські слов’янські традиції вшанування верховного бога Сонця та покровителя чоловічої сили Ярила, якого завжди зображали верхи на білому (срібному) коні, та християнських билин про Юрія Змієборця із піднятим мечем (зрідка списом) в правій руці та блакитним щитом — в лівій (варіанти зображення на ньому — золоті шестикінечний хрест чи колюмни), як ототожнення войовничості, мужності та хоробрості із запорукою перемоги добра над злом, яку передбачає сама сюжетна форма символу — переслідування (погоня) ворога після його розгрому на полі бою.
Жіноче горе, яке краплина за краплиною витікає в цей світ десятками крихітних сльозинок, що рясним мілким бісером зливаються в єдиний нестримний потік – так було, є і буде вічно, доки існує всесвіт. Так і швидкоплинні красуні-річки народжуються з краплин, що линуть одна до одної в пошуках підтримки єднання; а їхні водоспади знову, ніби за помахом чарівної палички витівниці-Природи, на мить роз’єднують їх, надаючи можливість побачити всю незбагненну красу кожної з цих краплинок, перш ніж вони знову назавжди стануть частиною єдиного цілого.
Можливо саме ця схожість змушує людську уяву шукати в сльозах річки, а в річках – сльози, народжуючи на світ легенди десь на межі двох світів сплетених Часом воєдино.
Як найпрадавніший історичний твір, що подає нехай і в художньому контексті греко-перської війни V століття до нашої ери події, географічні місця та персоналії, «Історія» Геродота як мінімум заслуговує на ознайомлення широким загалом громадськості в якості основоположного науково-популярного опусу тих часів. І тут постає питання вибірковості та обмеженості її передруку на теренах «освідченої» Московії.
Ні, повністю оминути своєю увагою таку фундаментальну історичну працю навіть безпринципна московська влада хоч під радянським, хоч під царським прапорами не могла, але видавала її переклад в значно скороченому вигляді, окремими цензурованими частинами, з перекручуваннями і маніпулюванням, чи дуже обмеженим тиражем (п’ять тисяч екземплярів на всю наукову середу із забороною до публічного обігу). Так було в 1888, 1908, 1947, 1972, 1982.., хоча існували повні переклади Нартова, Мищенко и Стратановского.
Найбільша та найвпливовіша країна Європи початку другого тисячоліття, Русь-Україна дала Старому Світові не тільки зачатки демократичних принципів існування суспільства та релігійних канонів, а й королівську кров тих, хто тисячоліття буде визначати долю його країн і народів (до речі: ці події мали місце, коли на мокшанських болотах ще жаби кумкали і до появи першого поселення на них ще було ціле століття). За право породичатися з династією Київських князів суперничали всі правлячі роди Західного світу; Ярославу ж Володимировичу, ідейному натхненнику державної політики династичних шлюбів, залишалося лише вибирати для своїх дітей найвигідніші партії. І він з цією задачею впорався на «відмінно», недарма ж сучасники прозвали його Мудрим.
Сам князь Київський через два свої шлюби, з Анною (чи-то норвезькою, чи-то шведською принцесою) та після її смерті — Інгігердою, донькою шведського короля Улофа Шетконунга, став тим, чия кров через нащадків назавжди пов’язала Київ з Європою (на зараз достеменно відомо про українське коріння ста п’ятдесяти восьми правителів та правителек Старого Світу).