Шляхетно-вишуканий Львів, яким його знав і любив Старий Світ за колоритну атмосферу з затишними кав’ярнями, смачнючими тістечками, неквапливим розміреним буттям та мелодійною говіркою, в задушливо-смертоносних обіймах московської окупації Другої світової; створюваний по крихтах протягом тисячоліття багатонаціональний мультикультурний центр нова влада всіма силами намагалася довести до власних стандартів сірого уніфікованого буття безликого натовпу.
Радянські «визволителі», як вони самі себе люблять називати до навпаки спотворюючи свою дійсну роль окупантів, згідно своєї завжденної практики почали панування в 1939-ому з того, що звільнили столицю Галичини від її мешканців, без огляду на національно-релігійну приналежність та політичні погляди. Масові розстріли мирних жителів за будь-який прояв непокори, переслідування релігійних діячів та активістів громад, заслання етничних мешканців до північних радянських концтаборів, депортація поляків, відйом приватного майна в обгортці експропріації і бойові дії, під час яких Смерть завжди збирає щедрі жнива, призвели до страшних втрат — станом на 1945-й у Львові залишилося лише 9% довоєнного корінного населення.
Мародерство у московитів в крові, адже за відсутності цивілізованого коріння у витоків випадкової появи цього об’єднання диких племен, неспроможних до мінімальних проявів творення, вони за першої ліпшої нагоди крадуть в цивілізованих країнах все, до чого взмозі дотягтися від унітазів в українських селах та халатів турецьких готелей до самої історії і назви своєї країни.
Фактично сучасна Російська федерація — країна фальшивка, примара створена за триста років найнятими іноземними спеціалістами-фальсифікаторами. Навіть два слова її назви не мають до неї жодного відношення: «російська» є вигадкою хворої фантазії чергового московського царя-сатрапа Петра І, як похідне від стародавньої назви Русі-України в грецький вимові «Рось» на мокшанський манер, а про нормативно-правове регулювання федерації, що передбачає наявність суб’єктивної самостійності окремих її частин, на Московії — взагалі і мови не йде.
Велика політика — складна справа, де одне рішення може змінити долі сотень тисяч на століття вперед. Тим більше, якщо це політика України, який Бог за якісь гріхи призначив існування на межі трьох різних протилежностей: європейської цивілізації (головним чином представленої Польщею), східного світу в особі Туреччини та дикої московської орди, кожна з яких проповідувала експансивну стратегією існування, а остання і зараз ніяк не заспокоїться зі своїм імперським свербежем.
Навесні 1618-ого, коли українська Січь була як ніколи сильною, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний прийняв умови військово-політичного союзу з Річчю Посполитою в триваючий вже дев’ятий рік війні проти Московії, що дозволило спадкоємцю польського престолу, Владиславу, за допомогою сорокатисячного козацького війська продовжити свій похід, що маже зупинився під Вязьмою через брак підкріплення та грошів в польовій скарбниці.
Сіре ніщо карельської глибинки, відоме як урочище Сандармах, так і залишилось би всього лише цяткою на мапі чергової московської імперії в кольорах крові, якщо б цю землю кати з НКВС без суду і слідства (бо той фарс з розстрільними трійками, які виносили смертні вироки тисячами на день не можна було навіть віддалено назвати правосуддям) так рясно не усіяли тілами своїх жертв, що і через десятиліття старанно похований в КДБшних архівах жахливий злочин не стерся з людської пам’яті.
Пазл передумов тих трагічних подій почав складатися ще з московської окупації та встановлення диктатури пролетаріату на захоплених голодним та злобним червоним люмпеном українських теренах в 1922-ому. Ні, перше десятиліття радянщина доволі спокійно відносилася до української мови, культури, традицій і їх уособленню в яскравих постатях тогочасних митців, науковців, політиків, військовиків, священнослужителів. Бо за наявності великої кількості залишеної на руках зброї після визвольної війни 1918 – 1920 років та ще не охололий дух українського опору (на початку 1920-х одночасно в Україні палали більше півтори тисячі повстань проти більшовиків та їхнього режиму) утиски місцевої інтелігенції могли послужити тригером до поновлення війни з неясним результатом для червоних.