Святки на українській землі існували за довго до появи християнства. Тисячоліттями зимове сонцестояння, як символ народження нового циклу земного буття, слугувало праукраїнцям знаком до початку веселих святкувань з традиційним обрядовими заходами, колядковими співами, ігрищами та просовою кутею з медом і млинцями, які органічно впліталися в канву слов’янських вірувань про Даждь-бога сонця та душі пращурів-охоронців роду (недарма ж «календе», у різних інтерпретаціях вшанування нового року через призму поклоніння душам померлих пращурів, існувала майже у всіх давніх культурах світу).
Із відвоюванням релігійних позицій християнством, вікові українські зимові святкові традиції замість того, щоб зникнути у вирії буття, стали частиною різдвяних народних гулянь, що починалися зі Свят-вечора 24 грудня і закінчувалися Водохрещею 6 січня. Але відтворювалися вони вже в церковному контексті, що замінив собою культ старих богів. Кутя, ворожіння, ігри з машкарою («козою») та колядування так залишилися в українських святах (хоч час від часу християнські священнослужителі і намагалися їх заборонити як язичницькі); хоч Ісус в колядках замінив Даждь-бога (символ сонця), святі апостоли Петро і Павло — бога Велеса (покровителя домашньої худоби), а Діва Марія стала хранителькою домашнього вогнища Ладою.
Загальні абриси сучасної цивілізації на мапі земної тверді почали малювати ще шумери в VII тисячолітті до нашої ери, коли на світ з’явилися Чатал-Гьоюк (зараз Туреччина) та Єрихон (Палестина), населення яких складало 6000 та 2000 осіб, що проживали на площі 13га та 4га відповідно. Вони вважаються першими протомістами (великі поселення з ознаками адміністративної організації) планети.
Цікаво, що їхні європейські послідовники розташовувалися саме в Україні, а точніше на території сучасних Кропивницької та Черкаської областей, трипільської доби, і існуючі досі в якості сіл Небелівка та Федірівка, населення яких в 4300 році до н.е. вже налічувало 3000 та 1800 осіб відповідно. На той час вони були найбільшими поселеннями Європи.
Разом з частиною Буковини, здобутою після першого поділу Річи Посполитої 1772 року, Габсбургська корона отримала дуже цікаву систему місцевого судочинства, в якій були відсутні основоположні чинники правосуддя як такого — справа розглядалася без попередньої реєстрації та ведення протоколу, а сам процес не передбачав наявності присяжних засідателів та захисника.
Хоч і судові нововведення першого намісника краю 1774 — 1778 років, генерала Габріеля фон Сплені, не додали до процесу значного адміністратративно-юридичного ладу, адже вони без усунення попередніх недоліків додали такі суперечливі тези, як ведення судочинства на підвладній йому території людьми без найменшої кваліфікації. Так розгляд селянських справ був довірений двірникам, міщанських — магістрату, а аристократичних-духовенських — безпосередньо наміснику. При цьому самі виконуючі суддівські обов’язки не позбавлялися від своїх безпосередніх обов’язків, що призвело до безкінечності судових процесів, які так і залишились без будь-якого регламентування.
Пружне худорляве тіло, довгі невтомні лапи, висока швидкість, цілеспрямований характер, гладка шерсть, подовжена висловуха морда з величезними мигдалеподібними очима — ідеальна фізично-естетичному сенсі машина для перегонів за здобиччю на далекі відстані створена самою природою. Зображення Цих граціозних священних створінь науковці знаходять ще на скіфських золотих прикрасах IV століття до н.е., але вони так і не зареєстровані в офіційному каталозі FCI (Federation Cynologique Internationale) як українська порода собак. Український хорт.
Фактично існуючі зараз українські борзі — це нащадки зниклих кримської та гірської собачих порід, які зберігалися крізь тисячоліття завдяки ізольованості Кримського півострова, а потім знайшли широкого розповсюдження українськими теренами завдяки своїм мисливським якостям. Так існує чимала кількість документальних свідчень вітчизняних та іноземних джерел про наявність певної кількості хортів на Січи.
Примхлива пані Мода, вона підкорює розум і волю, випалюючи серце ненаситною жагою володіння, яку не може приборкати тверезий голос здорового глузду та сумірності витрат. Її історія почалася задовго до винаходу шовків та оксамиту, коли в прадавні часи голкою з риб’ячого зуба була зшита перша сукня з мамонтових шкір, відшліфований перший самоцвіт, виплавлена перша гривня.
Український традиційний одяг ниточка до ниточки, стібочок до стібочка складалася століттями в яскравих власноруч створених вишиванках, платках, кожушках-кептариках, малюнок яких обмежувався лише фантазією та працьовитістю майстрині з деяким регіональним стильовим впливом на вибір мотиву та кольору ниток.
Це зараз вона щільно вкрита хащами, якими деревце за деревцем, чагарник за чагарником всемогутній Хронос старанно намагається замаскувати страшні таємниці тисячоліттями коєні тут людьми. А колись чи-то через природні аномалії, чи-то з якихось інших причин ця гора на південній околиці майбутньої української столиці була абсолютно позбавлена рослинності за винятком деяких видів трав, за що і отримала свою назву Лиса.
Найпрадавніші легенди стверджують, що багато-багато століть тому на цьому місці нарешті знайшла спочинок голова з власним хвостом у пащі невгамовного змія Уробороса, що обвив кільцем всю Землю та дав життя всьому сущому на планеті. Чимало вітрів часу мало пронестися над Дніпровськими пагорбами, щоб приспати-заколисати та надійно вкрити голову символу безкінечності буття теплою ковдрою української землі (мабуть тому спочатку на її тонкому шарі могли виростати самі лише трави).