Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…
Один з найпрекрасніших моментів життя, що знаменує собою перехід від безтурботного юності (в якому б віці вона не настала) до дорослого життя; розважливий крок, разом з яким з’являються обов’язки, відповідальність, уроки толерантності та терпіння — чарівне весілля, хвилюючий момент, який закарбовується в пам’яті назавжди.
Підготовка до нього — цілий ритуал, кожен з елементів до найменших дрібничок якого носить свій глибинний сакрально-пророцький зміст ще з прадавніх, іноді дохристиянських часів, від заручин до безпосередньо веселого гуляння. Тому-то навколо весільного дійства і існує так багато накопичених за тисячоліття поколіннями українців пращурів забобонів, прикмет, вірувань…
Промінь ідеї, який випередив свій час на чотири століття, щоб вказати шлях для сталого розквіту безпечного майбутнього Європи через усунення деструктивного фактору одвічного носія війни. Дитя двох конфесій, як наочний приклад вторинності релігійних формальностей перед обличчям вселенської життєвої мудрості. Йосиф Верещинський — українець по народженню, поляк у підданстві, теолог, філософ, письменник, пророк… його звання та хвалебні епітети всі і не перелічити.
Почався зоряний шлях одного з найпрогресивніших мислителів XVI століття серед безкраїх просторів української Подільської височині, а дитинство промайнуло в родового маєтку на польській Холмщині. Мабуть це в визначило головне життєве призначення Йосифа, як сполучної ланки двох рідних йому народів, двох культур, двох конфесій християнства.
Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.
З часів біснуватого царя Петра Московія намагалася довести світові свою цивілізованість, але кожного разу в звірячий ординський оскал цієї сутності вилазив на зовні черговою імперією людожерів-андрофагів будь-то: божевільна монархія, радянський пролетаріат чи мафіозно-ФСБ-ний клан. Три сотні років продовжується цей дикий танець смерті, яку мокшане сіють щедрою рукою світом, розв’язуючи війни, щоб хоч в раз житті в такий дикий спосіб скористатися благами цивілізації від пральних машинок до ношеної нижньої білизни та дитячих іграшок вбитих ними жертв. Але головний стимул їх войовничих набігів був і залишається «ганебний» метал у всіх його проявах та конвертаціях (звідси й по два годинники на кожній руці радянських «визволителів» Європи 1945-го, і грона золотих прикрас у кишенях убитих і полонених московитів на Донбасі).
Адже не дарма ступень оцінки розвитку народів сучасної земної цивілізації поділяється на етапи згідно майстерності видобутку та обробки металу, як основного чинника що потребує століть накопичення та вдосконалення знань з техніки та технології (чого вартий лише втрачений секрет виготовлення дамаської сталі). Саме тому після озброєного захоплення українських теренів з огляду на примітивність мислення нащадків мокшанських андрофагів саме дорогоцінні метали були первинною ціллю пограбунку часто без урахування історико-культурної цінності об’єкта, тому ж Україна фактично за століття війн з Московією та окупації втратила переважну частину найцінніших артефактів історії свого минулого, частково вивезених загарбниками в той чи інший спосіб, а недрогоцінне — просто знищене в наставницькій люті до прадавності українського існування.
Це зараз кисіль — виключно солодка страва, що подається як самостійний напій в рідкому стані чи в якості заправки до солодких каш та намазки на хліб — в більш густому. В прадавні ж українські часи він не тільки мав інші рецептуру, спосіб приготування, вигляд та смак, а й широке використання від щоденної сніданкової страви до неодмінного сигналу закінчення будь-яких застольних урочистостей (саме тому в народі вона мала неофіційне прізвисько «розгон» чи «виганяйло»).
Ну хто б подумав, що коріння сучасних світових систем здорового харчування та дієтології будуть ґрунтуватися на праукраїнських традиціях національної кухні, адже ранкові «мюслі» запарені водою чи молоком — це і є той самий український кисіль, приготований з обсмажених та подрібнених вівсяних зернят. От тільки в прадавні часи після запарювання до вівсянки додавали ще шматочок хлібцю (бажано житнього для прискорення процесу), залишали на ніч в теплі для закислення і варили на ранок в якості головної страви на сніданок (іноді проціджували чи протирали крізь сито задля наданню страві однорідності).
Непокаране зло завжди повертається. Можливо, в іншому обличчі, іншими діями, але повертається завжди в більш руйнівній та нелюдській формі, добре засвоївши урок свого попереднього провалу. Московія, що з завзятістю маніяка, століття за століттям прагнула підкорити Україну з мовчазної згоди миру і поки що не разу за це не була реально серйозно покарана, кожне нове своє пришестя поверталась на українські терени ще більшим злом — так було і так буде допоки бути існувати ця руйнівна сутність на землі.
Перша світова війна, падіння царського дому, заколот на мокшанських болотах… нарешті подарували Україні на початку ХХ століття довгоочікуваний шанс на відновлення самостійності та незалежності. Але сили були нерівні, адже арсенал брехні завжди багатший за інструмент правди — Московія красивими обіцянками змусила частину «втомленого від війни» українського суспільства згодитися на капітуляцію в обмін на пусті обіцянки «миру».
Як дві протилежності єдності всього сущого на грішній землі добро і зло ідуть крізь століття поруч. Та, що покликана захищати, і той, хто відбирає найцінніший дар всесвіту — людське життя. Берегиня та Упир — найпрадавніші сутності української міфології дохристиянської доби. Причому, якщо перша приходить в перших променях сонця і символізує собою добро, а разом з ним все чисте і світле, то другий — летить на чорних крилах злої ночі в образі кажана (нетопира).
За українськими віруваннями упирі обох статей (опирі, вопирі, впирі) з’являються на світ як вампіри-перевертні, що в ночі виходить зі своєї домовини та живиться людською кров’ю, або ж людини з двома душами (інший варіант – серцями) приречені все життя шкодити іншим, коли перша з них помре (зупиниться назавжди). Хоча за більш пізньою версією «старих» це – народжені під особливою зіркою коли співпадають день і час абсолютного зла. Але в основі самої назви часткою «пир»(пір) (давньослов’янський «жар», «вогонь») закодований таємний сенс цього духа, який не пройшов відпокуту вогнем, щоб після смерті раз-у-раз повертатися в світ живих, не знаючи спокою.
Німеччину, Францію, Італію, Австрію… та ще чотири з половиною десятка країн по всьому світові зразка 1648 року об’єднувало одне — хвиля не зв’язаних між собою революцій викликаних загальною трансформацією суспільства. Всі вони мали свої власні історико-економічні передумови, але єдину мету — повалення існуючого монархічно-феодального ладу, перевід громадянського товариства на базові демократичні засади існування. Головною проблемою існування імперії Габсбургів після поділів Польщі була згуртованість та висока національна свідомість корінних народів на новоприєднаних землях.
Весна народів в Австрії почалася, як водиться, на віденських столичних вулицях велелюдними демонстраціями в березні 1848-ого. До східних ж околиць країни революційний рух докотився за лічені тижні тижнів, коли з 18 березня у Львові, а чотирма днями пізніше у Чернівцях почався народний рух з вимогою політичних змін, які з одного боку викликали шалений опір урядових воєнізованих, готових відкривати вогонь на ураження підрозділів, а з іншого — формування повсталими для власного захисту національної гвардії з числа найбільш підготованих та вмотивованих свої прибічників.
Століттями Буковина, наче зачарована спляча на м’якому ложі карпатських трав вкрита теплою ковдрою смерекових лісів на пухкій подушці хмарин красуня, чекала на свого принца, який своїм поцілунком поверне її до життя серед стрімкого і метушливого сучасного світу. У долі завжди на все свій час, Емануїл Ціффер прийшов в призначений йому строк (23 січня 1833-ого), щоб встигнути подорослішати та опанувати всі необхідні знання і навички для виконання високої, покладеної на нього життям, місії разом з крокуючим Європою науково-технічним прогресом.
Йому пощастило народитися в високоосвіченій єврейській сім’ї Алоїс і Йоганна Ціфферів, які виховували свого сина в світлі науки та любові до знань. Селезька гімназія, Віденський університет стали для хлопця лише першими сходинками на шляху до мрії про кар’єру інженера-залізничника, не дарма ж одразу зі старту в свої дев’ятнадцять Емануїл отримав посаду помічника будівельного інженера гірської залізниці на Земмерінг.