Між ними вісім століть, але різниці між тими давніми золотоординцями XIII століття та сучасними московитами немає. Весь лиск цивілізації вмить злетів з останніх, як тільки неоголошена війна Кремля проти України 2014 — 2023 років надала їм індульгенцію на порушення всіх морально-етичних писаних та неписаних законів.
В стратегічних цілях війни Батия та Путіна ніколи не значилося загарбання території задля подальшого їхнього розвитку та облагороджування, творення ніколи не було сильним боком варварів-східняків, адже парадигма первісного світогляду не дозволяє їм побачити довготривалі історичні перспективи вкладених зусиль. Тому окрім примітивного насильницького підкорення народів грубою чисельною силою та жорстокістю іншої мети очільники орди ніколи не переслідували. Наочним доказом слугують абсолютна ідентичність знищення захоплених міст та сіл, будь то зруйновані монголами Київ, Чернігів, Судак, Луцьк XIII століття чи Маріуполь, Бахмут та Северодонецьк 2022-ого (хоча вцілілі в майбутньому вони могли б приносити окупантам значний прибуток).
З Україною в душі або народжуються не залежно від національності та віри сповідання, і тоді вона поруч все життя, як би далеко від неї не знаходився, або ж — ненька не болить. Німецька сім’я Вагнерів лише волею долі опинилася на українській землі в момент, коли Рудольфу судилося з’явитися на світ (батько-військовослужбовець був переведений по службі на Прикарпаття), але саме це стане одним з провідних фактів, що визначить все подальше життя хлопчини.
Від народження в передвоєнному 1911-ому його дев’ять років колисала-плекала Україна-ненька в лагідних обіймах львівських Дуліб (нині Стрий). Нетривала румунська пауза, і за вищою освітою він повернувся до своєї малої батьківщини, вступивши в 1930-ому одразу на два факультети (філософський та теологічний) Чернівецького університету, де приєднався до лав Активної Армінії Чернівців.
Старовинний парк з рубіновою смужкою аркового місточку посередині, що наче тоненький ланцюжок між минулим і майбутнім, єднає дві невід’ємні половинки цілого. Заколисуючий спокій і затишок густих верховіть з ніжним, наче синичий пух, плескітом річкових хвиль, здається навіть бешкетника-часа змусив заснути назавжди. Ну як тут в тихому тріпотінні листя не почути шепіт янголів, що плетуть мереживо своїх казок, що перетворюються в людській уяві на марево легенд?
Подейкують, ще в давні часи, коли перші праслов’яни лише опановували цю місцину, куючи мечі з місцевої болотної руди для захисту від одвічної загрози зі сходу, Синиця на березі однойменної річки стала сценою трагедії – молодиця-синиця (прозвана так односельцями за жвавий характер і дзвінкий голосок) чи сама кинулася в швидкі річкові води, де тоді ще не було штучного ставу і течія була доволі бурхливою, чи-то старий ватажок кочівників наказав своїм поплічникам покарати за непокору, втопивши гордячку. З тих пір земля ця не належала геть нікому з живих, а на плечі того, хто зазіхав на її споконвічну волю, і весь рід його падало страшне прокляття. Так було з Потоцькими, Яловіцькими, Корфами.., навіть величні палаци яких розчинилися у вирії буття, не залишивши по собі і сліду.
Один з тих, про кого в народі кажуть «лікар від Бога», якому вистачало фізичних і душевних сил не тільки натхненно лікувати, а й надихати пацієнтів на скоріше одужання своїми безмежною добротою, людяністю та самопожертвою. Все своє життя, як справжній караїм, він віддав служінню Україні і українцям, які платили йому навзаєм щирою вдячністю та повагою. Борис Казас – караїм за походженням, одесит за народженням, євпаторієць за служінням.
Освічена сім’я караїмських інтелігентів Ілліча Казаса та Бюбюш Панпулова ще тоді, в другій половині ХІХ століття, дала змогу синові самому обирати свій життєвий шлях, забезпечивши його гарну середню освіту (Сімферопольську гімназію двадцятирічний Борис закінчив в 1881-ому зі срібною медаллю). Тому медичний факультет Харківського університету для нього був зовсім не випадковим.
Четверте століття дика фіно-угорська Московія веде війну проти європейської слов’янської України за право загарбати та привласнити величну історію останньої з метою приховання своєї власної рабсько-підданської, де Залісся — всього лише улус Золотої Орди, який справно платив данину і виконував всі забаганки татаро-монгольських, а потім кримських ханів. Вона точиться на різних фронтах (від військового то культурного), з різною інтенсивністю, але не припиняється ні на долю секунди, і точитиметься допоки існує штучне утворення на 1/7 суші.
Московія веде свої військові дії, як гідна спадкоємиця своїх пращурів-андрофагів з нехтуванням будь-якими морально-етичними нормами та правилами, писаними і неписаними законами війни. І стільки разів завдавала поразки українцям не у відкритому двобої (бо якраз їх вона раз у раз програвала, бо воїнство її у всі часи було позбавлене доблесті і честі), а лише підступом, підкупом та диверсіями, що і не перерахувати.
Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).
Просолений вітрами безкраїх донецьких степів його образ століттями приходив до московитів в нічних жахах тінню неминучості загибелі їхнього роду, ототожнюючи все те, що нащадки людожерів-андрофагів з залісських багнюк змішані з східними варварами ніколи так і не змогли збагнути до кінця: любов до своєї країни, самопожертву та життя під гаслом «воля або смерть», закарбованому на українському тисячолітньому гербі.
Доля від самого початку розставила пріоритети для молодшого сина Опанаса Булавіна – адже батько Кіндрата за півтора десятки років сумлінної служби царям так і не отримав навіть клаптика землі, хоч вів своє походження від панів. І хоча хлопчина народився через десятиліття після того, як луна визвольної війни 1648 — 1657 років затихла в далечині, висновки з досвіду власної сім’ї та недавніх подій української історії як істинний слобожанин проніс крізь все своє життя з глибоким відчуттям своєї національної приналежності, громадянського обов’язку та люті на московських ворогів.
Одна зі стародавніх українських самодостатніх страв, в якій гарнір та м’ясне, овочі і соус поєднані в ідеальне єдине ціле, яке не потребують додаткових заходів та зусиль господині. А ще в ній зійшлися високо поцінені у народі принципи бережливості (викидати будь-яку їжу з прадавна в Україні вважається за великий гріх) та економії часу, адже готується вона один раз на декілька прийомів їжі в розрахунку на велику родину, варто було лише поставити баняк на вогонь і підігріти, смак від зберігання лише стає більш насиченим. До того ж варіацій гречаників стільки, скільки справжніх українських господинь — на будь-який, навіть найвибагливіший смак..
Загалом, не дивлячись на все багатство та різномаїття, за використанням основних інгредієнтів можна виділити два основних види гречаників. Так з суті самої назви обов’язкова складова – зварена в підсоленій воді (1:2) та охолоджена гречка (часто залишена після приготування інших страв), а далі ідуть варіації на тему другого обов’язкового компоненту: фарш чи печінка, і прихильників у обох видів — вдосталь.
Ще в Пізньому Середньовіччі українці намагалися перетворити Московський золотоординський улус на частину цивілізованого світу, але впровадження правових засад існування суспільства та централізація влади на земле споконвічних людожерів-андрофагів на стільки категорично не сприймалося та викликало відторгнення, що перша і остання спроба закінчилася тим чим і мала — спаленням Москви…
Хоча правителі Московського князівства від першого, Данила Олександровича, який обійняв престол в 1263-ому і походили від молодшої гілки київських Рюріковичів (Юр’євичи), але з часом європейська кров в їхніх жилах на стільки була розбавлена східною, що в ній майже не залишилось цивілізованості. Тому станом на початок XVI століття московський двір перетворився на жорстоку кланово-фаворитну клоаку, в якій більшість суперечок вирішувалися виключно вбивством опонента, а кількість палацевих переворотів на одиницю історичного часу була просто безпрецедентною.
Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.