Вересень 1999 року. Тисяча сто річний ювілей Полтави. Урочисте освячення пам’ятного каменю на честь початку відновлення Свято-Успенсого кафедрального собору на лобному місці. Найвищі гості – патріарх Філарет та президент України Леонід Кучма.
Здавалося б долю благословенного на найвищому рівні проекту повинна була встелити червона доріжка: створено комітет із представників вищої ієрархії міста (керуюче ланка Полтавського технічного університету, головний міський архітектор, вищі сановники духовенства), розроблено проект, 3 квітня 2000 генеральним підрядником «ПМК-64 « розпочато роботи з розчищення, в серпні було освячено перший зовнішній камінь, а 20 січня 2001 року – повністю закінчено цокольний поверх…
Одіозна фігура, яка піднялася з холопів і, впиваючись безмежністю своєї влади, впала з самої вершини на дно прірви. За велику любов йому дарували новий чин, а за нелюбов – забили батогами на смерть – Брюховецький Іван Мартинович.
Починаючи життя слугою великого гетьмана – Богдана Хмельницького – він завоював любов недовірливого війська Запорізького, де лише мужність, самовідданість, відданість товаришам і козачим ідеалам могли підняти серед інших. Здобувши лаври на ратному терені, Брюховецький отримав посаду кошового отамана (виборна посада), а пізніше – і спеціально для нього засновану посаду кошового гетьмана.
Хто ж в дитинстві не грав у солдатиків або не затівав локальної війни з використанням іграшкової бойової техніки? Напевно не багато були позбавлені цього задоволення. Але є особливий світ фанатів-ентузіастів, які не змогли розлучитися з захоплюючим світом життя в мініатюрі, розгортаючи рік за роком, лист за листом черговий бій.
І ось цей світ війни в мініатюрі постав перед очима здивованої публіки – це на декількох десятках квадратних метрів Маріупольського міського центру і культури ім. Архипа Івановича Куїнджі 22 – 23 вересня цього року суміш епох і просторів на Міжнародній виставці-конкурсі стендового моделювання «Техно-хобі 2012» (фоторепортаж).
Імператор Австрійський, король Угорщини, король Богемії – чи це не вагома підстава для того, щоб прожити щасливе життя в оточенні любові і поваги? Але немов у насмішку його життя – черга втрат і розчарувань, однією з найбільш всеосяжних і трагічних – втрата коханої дружини з гірким присмаком власної провини. Втрата, крапку в якій поставив фатальний постріл 10 вересня 1898 року, що обірвав її життя. Чи це був лише початок?
Дитя життя, дитя світла, дитя енергії – Сіссі (Єлизавета Баварська). Це їй судилося стати улюбленою, але далекою дружиною останнього короля Ломбардо-Венеції. Звичайно Франц Йосиф I не жив відлюдником – була черга коханок, позашлюбних дітей… Рідкісні візити дружини (їх загальна протяжність не перевищувала двох місяців на рік), яка втекла на тимчасовий відпочинок, що розтягнувся до кінця її днів, від тиранії свекрові і придворної публічності у двадцять три роки були лише ковтком минулого і втраченого щастя для вінценосного чоловіка.
Тиша сонячного дня ранньої осені… коли лише спів птахів, дзюрчання води та шепотіння першого опалого листа на мить порушують дивний кришталь миті. І раптом брязкіт металу, скрип дерева, і ні не крик болю, ні, адже це лицарі – зітхання. Так, так це йде бій на ристалищі.
Це серед міських пейзажів Маріуполя за тонкою огорожею з біло-червоної стрічки, що розділяє сьогодення і минуле, лицарі у середньовічних обладунках і в обмундируванні часів Золотої Орди: шоломи, куяки, панцири, поножі, мечі, шоломи, нагрудники, наручи, щити… в запалі сутички змішалося все – простір і час. Але все ж таки це – ХХІ століття і це – всього лише гри справжніх чоловіків – лицарський турнір «Меч Приазов’я 2012».
Був найвищий указ Олександра I. Але як завжди на теренах величезної Російської імперії виконання указу, особливо якщо він стосується виділення бюджетних коштів, – справа довга. Його виконання може тягнуться тижнями, місяцями, роками і навіть десятиліттями – така бюрократична машина, віковий уклад… і від цього нікуди не подітися. Особливо ускладнює виконання, якщо фінансування виділяється на діло молоде, незвідане, що лише починає свій життєвий шлях.
Так йшли справи на зорі Нікітського ботанічного. Був царський указ від 10 червня 1811 року, де обумовлювала сума в десять тисяч рублів щорічно на розведення саду в південній частині Криму, причому із зауваженням, що відлік періоду починався з першого січня того ж року. Та виконання запізнювалося – фінансування не було ні в 1811, ні в першій чверті 1812-го.
Йому зобов’язаний посмертною славою Мішка Япончик та інші джентльмени удачі Одеси початку ХХ століття. Це він описав реальну картину життя червонопрапорних бійців Першої кінної армії під командуванням Будьоного. Це його творчість подарувало світові Ільфа і Петрова, Паустовського, Катаєва… І саме його ім’ям названо шеститисячник на Памірі.
Одеса. Рішельєвська 17. Тут почався шлях всесвітньо відомого Ісаака Еммануїловича Бабеля. Потім був звивистий і тернистий життєвий шлях зі своїми злетами і падіннями, але творча зірка, що породила жорстку, а часом і жорстоку «Кінармію» і романтично-відчайдушні «Одеські оповідання», якщо зробити знижку на специфіку перших років життя Радянської країни, завжди виступала у всій своїй красі.