Силует ширяючого над водною гладдю містка. Напівпрозорі тіні тиші зелених алей. Срібний водоспад водограйних бризок. Витий ажур альтанок під черепичним дахом. Дзеркальна поверхня става з відбитками качок. Хвилі строкатого квіткового каскаду. І разом з тим…
Гомін дитячих майданчиків. Трелі велосипедних дзвінків. Веселий шум сучасних атракціонів. Музика танцювальних майданчиків.
Все це – парк в самому центрі міста, такий неповторний і такий різний, але завжди найпрекрасніший для жителів Донецька.
Зубчаті стіни фортечних стін на вершині крутої скелі, о неприступність якої століттями розбиваються потужні хвилі Чорного моря, ховаючи в своїй безодні пам’ять про московських, венеціанських, генуезьких, турецьких…, та чи мало їх було, кораблів що заполоняли прилеглі порти.
Тут мрії і сподівання про економічне світове панування виношувало не одне покоління володарів різних народностей і віросповідань, які живилися незліченними скарбами, що проходили крізь міські склади.
Незвичайні мешканці першого поверху стандартної панельної дев’ятиповерхівки Бердянська по проспекту Леніна, які підкорили серця не тільки жителів міста, а й приїжджих туристів, адже так здорово бачити їх повний життя довірливий погляд, тим більше що деякі з них врятовано з лап голодної смерті від ран.
Адже фауна – частина природи, втім, як і людина, яка часто забуває про це.
Угорщина, Чехословаччина, Галицько-Волинське князівство, Радянський Союз – як багато їх, хто вважав себе володарями міста, вкритого плащаницею святого Мартіна, яких поглинула швидкоплинна ріка Часу не дивлячись на міць і всесилля.
А місто з тисячолітньою історією і його перлина – замок і досі процвітають на берегах Латориці, води якої омивають їх, як і бурхливі потоки часу, залишаючи лише осад мудрості і кришталеву чистоту сердець.
Готель «Савой» – розкіш і вишуканість у ненав’язливому антуражі оксамиту крісел і парчі завіс, кришталевого блиску люстр і білизни мармуру статуй тисячу разів відображених у сяйві венеціанського дзеркала в ажурною рамі… Але це в минулому.
Залишилася лише барокова вишуканість зовнішніх фасадів у біло-блакитному муарі, та пам’ять про минулу велич, відображена в сумних очах янголів.
Корабель-привид, що борознить бурхливі простори часу вже протягом п’яти століть. І нехай він в нерівній сутичці втратив щоглу і вітрила, а борта його і корму майже поглинула імла безодні, але ніс його гордо дивиться вперед назустріч всім бурям і штормів на зло.
Царі, самозванці, поети, письменники… так багато їх – Великих, чиї обличчя зберігає у своїй пам’яті палац на вершині пагорба.
Родове гніздо, яке не раз бачило розквіт і занепад своїх творців, служачи колискою цілої плеяди історичних особистостей, що вершили долі цілих народів Європи.
Кинута на розтерзання ненаситному часу фамільна спадщина, яка не змогла пережити зради.
Птах-фенікс, що вийшов з вогню двох світових воєн ще більш прекрасною короною Вишнівця.
Головний оплот православ’я в самому серці Полтави, який довго залишався центром міста з усіма витікаючими з цього привілеями – єдиною мощеною мостовою, що веде до храму, кам’яними стінами і унікальним зібранням релігійної літератури.
Храм одним з перших зметений з лиця землі безжалісною рукою нової влади, як розсадник віри і духовності, що загрожують її режиму.
Палац-лебід, що крізь огорожу білої колонади поглядає зверху на бурхливі води Чорного моря в оточенні зелені парку, тінь якого ще пам’ятає легку монаршу ходу і шелест суконь придворних.
Прикраса міста, оспіваного Великими за самобутність та унікальність, за гумор та іронію, за життєлюбність і оптимізм, які не покидали його навіть у найважчі часи.
Високі стіни серед чистого поля – чи це не диво з див? Адже оборонні споруди майже завжди вінчають висоту, в крайньому випадку – берег водної артерії, роблячи твердиню більш неприступною, а її стратегічну спостережну позицію більш сприятливою.
Чотирьохсотлітній корона стійко перенесла своє ув’язнення в полоні забуття протягом двох століть. Їй варто лише скинути покривало злиднів і вона знову засяє всіма гранями своєї витонченої краси.