Обитель муз під заступництвом святих. Культурне серце Маріуполя в обрамленні зелені скверу.
Колись малиновий дзвін дзвонів та яскравий відблиск куполів храму на гребені пагорба служив дороговказом морякам серед непередбачуваних морських вод. І нині в туманному серпанку проступають примарні тіні того, що давно втратило земну оболонку, а в мокрих гілках дерев плутається звук чи то дзвону, то чи передзвін бубонця в кінської гриви.
Шлях довжиною в тисячоліття. Покинуте місто на вершині плато, яке ближче до неба аніж до землі. Царство птахів, де хмари більш часті гості, ніж люди і звірі, а кам’яні гробниці зберігають спокій царської крові.
Тиша, спокій і умиротворення втомленого мандрывника, який прийшов до кінця свого шляху. Тут скінчилася суєтність життя, і погляд звернений до небес.
Там де мирно вовки сусідять з мавпами, а леви – з поні, де крокодили ситі і тому зовсім не агресивні. Тут популяція рідкісних видів збільшується швидше, ніж у природних умовах. І будь-який бажаючий може доторкнуться до світу дикої природи, не боячись виступити в якості основного блюда…
Тут затишно і жителям, адже у кожного з них є свій будинок і ареал проживання, і відвідувачам, кожному з яких серед альпійських галявин і тінистих альтанок можна знайти затишний куточок для відпочинку в самий спекотний день, і персоналу, працюючи в прекрасному сучасному центрі з новітнім обладнанням.
Стільки смакоти не з’їсти навіть самому запеклому ненажері. Пам’ятник улюбленій українській ласощі, який породив щорічне свято в Полтаві, названий на його честь.
Століття тому покинута твердиня на відрогу гірського карпатського хребта з обривками легенд, що заплуталися в хмарах, за право володіння якою боролися, неприступності якої боялись, за любов до якої платили життям…
Один з основних оборонних пунктів, який охороняв мандрівників Ужоцького перевалу в неспокійні середньовічні часи, коли пускаючись у дорогу треба було заручиться не тільки підтримкою святого Миколая.
Чарівна єднальна ниточка, яка відкриває двері до самого серця чорноморської перлини, де з високого постаменту перший губернатор крізь час вітає всіх мандрівником, оберігаючи творіння рук своїх від усіх негараздів і лихоліть.
Повітряний міст між водною гладдю Чорного моря та містом, де гумор і смуток, буденність і оригінальність, палаци і нетрі – все одно, адже це місто – Одеса.
Як дволикий Янус, який має ключі від усіх брам та різні лики, в дзеркальній гладі Тернопільського ставу відбивається той, хто не раз падав у руїни і воскресав із них знову, оберігаючи південно-східні рубежі великого держави.
Твердиня, яка щоразу виходила з сутички з часом значно молодшою і ще більш прекрасною. Де в залах крізь шум сучасних спортивних перемог тихо пробивається відлуння вальсу і мазурки, полонезу та кадрилі…
Смуток неготіческой перлини, що відчувається в вітражах стрілчастих вікон і високих шпилях трьох веж, аскетичності внутрішнього оздоблення і королівській грації зовнішніх фасадів немов німе втілення долі тієї, в ім’я якої побудовано храм.
Чарівність, містика і таємниця готики, лише посилена помахом пензля творця, не відпускає мандрівника і все манить повернуться ще й ще раз, щоб побачити ніжну душу, закутану в потемнілий від негараздів і нещасть плащ храмових стін.
Парк, де хреститель Русі дивиться на весь православний світ, піднісши благословення Богу за кожного його жителя.
Парк, який народжує в душі почуття близькості до неба, що сподвигає на чисті помисли та благородні вчинки.
Парк, що служить притулком передовий присвяченій частини суспільства, яка готова боротися за кожну п’ядь його землі.
Біла барочна перлина, загорнута у покривало давно не реставрованих стін і їжакові рукавиці будівельних лісів з проникливим голосом органу, який, відбиваючись від вершини п’ятсотлітніх склепінь, народжує в душі почуття милостивого очищення і всепрощення, які позбавлені ненависті та зла.
Там двері храму відкриті для будь-якого страждання, якої б віри і раси воно не було. А символом кращої нагороди служать живі квіти біля вівтаря.