Довгий шлях до краси починався зовсім не в затишній оселі гуцульської майстрині, а там – серед гірських долин, де росли коноплі серед дощів і теплих сонячних променів. Потім довгі зелені стеблині ще треба було зібрати, вимочити, стіпати, спрясти, змотати, прозолити, поснувати, виткати, відбілити… Лише коли тканина готова, можна приступати до шиття головної складової будь-якого традиційного українського вбрання – сорочки.
Ушиванки (довгі з утеплювальною підшивкою в нижній частині) та вишиванки (короткі) сорочки на Гуцульщині шилися з двох полотнищ домотканої конопляної тканини, які утворювали стан. До нього перпендикулярно вшивалися суцільні рукави, збирані вишивкою на манжеті та у верхній частині разом із плечовою частиною стану, що утворювало контур горловини. Для вишивання хрестиком або низанкою використовували однокольорові або поліхромний набір вовняних чи конопляних ниток білого, чорного, червоного, зеленого та жовтого кольорів.
Яскрава сукня, кожний з елементів якої старанно створювався власноруч довгими зимовими вечорами та ретельно підбирався один до одного, щоб стріти новий день в радісній впевненості своєї неповторності та досконалості — чи це не споконвічна жіноча жага, яку не можна задовольнити до кінця?
Звичайно ж кожне традиційне вбрання українки починалося з головного — довгої вишитої сорочки, яка за часів Русі могла бути самостійною сукнею. Зазвичай матеріалом для неї слугувало домоткане конопельне полотно, а прикрашалася – власноруч вишитими рясними орнаментами (геометричним, рослинним, зооморфним) по манжетах, рукавах, горловині, груді, подолу, а іноді і спині. Кольори могли бути буд-якими, наприклад Полтавщині притаманна вишивка “білим по білому”. При схожості крою вишиванок в різних частинах України, головною відміною на заході була відсутність ластівець під пахвами, що знайшло свої відгомін у більш скованих рухах танків цих регіонів. Головний же принцип їхнього створення “Перед людьми — не соромно, перед Богом — не страшно”.
Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.
Національний одяг – це символ гордості самоідентифікації людей, об’єднаних однією історією. Він неповторна як інтонація оборотів рідної мови, які можна лише увібрати з молоком матері, але не завчити механічно. Тим більше коли на створення одного шедевру йдуть довгі-довгі години, дні, місяці.
Українські традиції вишивки на одязі історики вбачають в перших стежках, що скріпляли частини шкур перших людей. Хоча фактично підтвердженим на підставі археологічних знахідок в скіфських курганах і опису їхнього одягу Геродотом можна вік вишиванки оцінюється десь приблизно в дві з половиною тисячі років. Причому елементи орнаменту кочівників зустрічалися аж до XХ століття.
Найвідомішим національним українським брендом, який знають і люблять модниці в усьому світі, є звичайно ж вишиванка, що стала символом жіночої свободи і незалежності. Краса тонких візерунків, в яких зашиті таємничі письмена про минуле і майбутнє, в поєднанні із вишуканістю і різноманітністю малюнка полонять уяву, підкреслюючи індивідуальність.
Класична вишиванка Волині і Полісся представляла собою зшиту з двох широких частин домотканого полотна білу (рідше сіру) сорочку з широкими, зібраними на вузьку стрічку манжети рукавами пришитими через полики (вставки-перехоплення) та утягувальним шнурком по лінії вороту. Колірна гамма вишивки відповідала прийнятої в даному регіоні для жіночих виробів, але основний вважався червоний колір з домішкою чорної і синьої ниток.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).