Українці на стільки стала та ортодоксальна нація, що заповіданий пращурами життєвий уклад до дрібниць непохитно тримає тисячоліттями. Навіть українські канони краси майже не змінилися з плином часу. Ні, звичайно є прошарок прогресистів обох статей, які кидають виклик суспільству, але навіть вони після епатажу та виклику суспільству нерідко знов повертаються до натхнення споконвічних національних джерел. І якщо традиційно краса української жіночої статі всіх віків — довга коса, то у чоловіків — розкішні вуса-борода та чуб-оселедиць.
Підтвердженням того тисячі і тисячі українських сучасників, яких прикрашають гарно доглянуті вуса, бороди, стильні зачіски з пишними чубами та оселедцями. І хоча зараз мода на доглянуту рослинність на голові зветься «трендом», але насправді це — лише спадок тих, хто жив на цій землі п’ять тисяч років тому. Цьому історичному факту беззаперечними, закарбованим в камені підтвердженням є надкурганні пам’ятники Донеччини та Приазов’я прадавніх часів, знані в народі як «скіфські баби». Хоча як мінімум половину з них аж ніяк до жіночої статі віднести не можна, бо вони не тільки зображені в повних бойових обладунках, а ще й мають ті самі розкішні українські козацькі вуса та оселедець.
Гордовито підняте підборіддя, вкладені на голові короною коси, статна постать — це перше, що малює уява при згадуванні образу україночки. В українській культурі коса з спрадавна вважалася символом жіночої чистоти, гідності, відданості та родовитості. Тому вони довгі, охайні, ретельно виплетені та вкладені так шанувалися в народі, адже офіційно слугували відображенням жіночого соціального статусу та запорукою відданості її володарки національним традиціям і завітам пращурів.
Недарма одним з найгірших покарань для жінки від українського суспільства, в якому завжди панували рівноправ’я та неприйняття фізичного насилля по відношенню до слабкої статі, було відрубання коси за невірність та безчестя (при цьому покривали голову хусткою, і жінка ставала «покриткою»). Вороги ж українському дівоцтву-жіноцтву робили те саме, але з іншою метою — для зламання сили волі до опору та підкорення одвічного вільного духу, що спрадавна закарбований в генному коді нації.
Зубчик до зубчика, який ніжно занурюється в м’який шовк жіночого волосся, раз у раз виринаючи, щоб бути поглиненим знов… є в цьому якийсь прадавній містичний еротичний зміст. Не дарма пращури передали українцям знання про гребінь, як містичний символ жіночої родючості та звабливості і разом з тим — краси та гідності.
Охайна зачіска, де волосинка до волосинки ретельно підібрані одна до одної, сплетені в тугу коску та затягнуті червоною стрічкою — з давних-давен були еталоном української краси, до якого привчали дівчаток з самого малку. Тому гарний гребінець бажано з мальованими малюнками, різьбленими візерунками (адже зазвичай вони буди дерев’яними, бо металеві (ба більше мідні, срібні, золоті собі могли дозволити придбати лише дуже заможні пани) з дзеркальцем йому до пари був одним із жаданіших подарунків.
Він — той магічний предмет сьогодення, який за тисячоліття і тисячоліття свого існування ані трошки не змінив своєї форми, сутності та призначення, хоча про його глибинний зміст сучасні українці вже почали потроху забувати, а сам ритуал перетворився на повсякденну рутину. А колись гребінець був одним з найшанованіших предметів в арсеналі кожного українця, таким собі оберегом індивідуального щоденного використання.
В прадавні часи на українській землі гребінь вважався єднальною ланкою між небесним світом, землею та підземеллями небуття, адже він проходив волосся від коріння до самих кінчиків, наче проводячи душу життєвим шляхом. Він виступав символом зв’язку поколінь і дощу чи лісу, як його матеріальному ототожненню. Недарма ж його зображення у вигляді хвилястих ліній зустрічаються ще на трипільському посуді, а золотий скіфський гребінь IV століття до н.е. — неперевершений приклад ювелірного мистецтва.
Нове життя, як найбільше диво всесвіту, завжди знаходилося десь на межі релігії і віри в потойбічне. Саме тому українські матусі намагаються захистити своїх немовлят всіма доступними засобами, з яким першочергово церква пропонує хрещення в якості прийняття дитини під Божий захист, в той час, як народні традиції окрім іншого передбачають пострижини (обтинання) для захисту від зла та нечистого.
Цікаво, що в стародавні часи, коли церква ще не дуже далеко пішла від язичництва (хоч і засуджувала його, як конкуруючу структуру) ці два обряди були єдиним цілим. А починалося все з посвяти княжих синів, коли трирічного хлопчика урочисто саджали на коня і крізь вітаючий натовп везли до головного собору, щоб сам єпископ після святкового богослужіння вистрігав йому волосся на знак миропомазання. Пізніш обряд поширився всіма теренами України від Сяну до Дону серед усіх верств населення.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).