Його шалено любила кіноплівка і публіка, а партійні бонзи поглядали зверхньо, не заважаючи творити магічне дійство на екрані. Навіть серед свого талановитого акторського кола він здобув славу веселого жартівника, який своїми жартами доводив до сліз грандів вітчизняної кінематографії. Борислава Михайлович Бурундуков – людина-легенда.
Щаслива випадковість в особі ректора театрального інституту ім. Карпенко-Карого Миколи Задніпровського, який побачив юне дарування на сцені аматорського театру київського заводу “Арсенал”, круто змінила життя вчорашнього випускника Київського будівельного технікуму. Його кінокар’єра почалася вже на перших курсах театрального (“Квіти на камені” Сергія Параджанова, 1962), а потім, не дивлячись на специфічну зовнішність охарактеризовану приймальною комісією як “типовий виконроб”, тридцять років котилася як по накатаній, з двома періодами роботи в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки та Київській студії кіноактора.
Перші промені сходячого сонця позолотили верхівки високих пагорбів і глибокими тінями обмалювали суворі лики на їх вершинах – скільки разів за своє життя сотні поколінь праукраїнців починали новий день з цієї заспокійливо-вічної картини сталості буття… Кам’яні ідоли здавна охороняли безкрай Приазовську степ, а тепер бережуть спокій українських зберігачів давнини. Хто вони і навіщо прийшли в цей світ – цю загадку намагається розгадати не одне покоління істориків, так і залишаючись десь між теоріями і легендами.
З вуст в уста протягом століть українцями передавалася красива легенда про народ великдонів, які прийшли в цей світ за довго до тієї прекрасної миті, коли перший сонячний промінь торкнувся цієї грішної землі. Перші земні жителі вони були могутні, так що від їхніх кроків тряслася земля, але невдячні – коли великий і всемогутній Творець вирішив ощасливити їх появою Світила замість подяки великдони піднялися на вершини своїх пагорбів і стали плювати у вогненний диск. Розгніваний повелитель усього сущого на землі прокляв первородців, значно зменшивши їх і назавжди звернувши на камінь серед Таврійських степів.
Чорний день в історії мирної України, коли сотні тисяч опинилися під радіоактивним ударом, ціле місто фактично припинило існування, а земля виявилася зараженою на багато десятиліть. Страшне слово Чорнобиль у всьому світі стало синонімом апокаліпсису, а імена його жертв перетворилися на рокіт похоронного дзвону на покоління вперед, і ліквідатори катастрофи були в перших рядах.
Але список імен тих, хто першими був кинутий у вогняне пекло реактора міг би бути набагато довший, якби не сила волі в протистоянні державної доктрини і наполегливість однієї людини.
Заморська гра, що підкорила весь світ, з’явилася в гирлі Кальміуса десь на рубежі XIX і ХХ століть, хоча версії про її основоположників різняться – від моряків англійських торгових суден на циклодромі біля Міського саду до іноземних інженерів з “Нікополя” або “Руського Провідансу”, а може правила гри шкіряним м’ячем почерпнув хтось з купленої за сорок копійок брошури Л.Н.Можаровского “Футбол. Керівництво та правила” надрукованої в Одесі в 1909-ому.
Хоча офіційною точною відліку існування маріупольського футболу вважається турнір п’яти портових міст (Бердянськ, Таганрог, Керч, Маріуполь, Феодосія), що проходив в останній 1912-ого, де команда на чолі з чехом Стефаном Красовським зайняла почесне третє місце по “коловій системі” як вказано в замітці від 4 серпня журналу “До спорту”.
Він потрапив в Мелітополь практично відразу після закінчення Московської лісової академії, в спекотний літніми місяцями і продуваний всіма вітрами студеними зимами Приазовський степ, де віками гуляв лише безпритульні ковила та орди кочівників. Звичайно, потрібно сказати, що за тридцять років з моменту заснування в 1845-ому творіння Корніса перетворилося на сорокогектарне зелене диво – ліс там, де зроду не затримувалася жодне дерево. Так що молодий талант Павла Михайловича Сивицького прийняв у своє володіння в 1874-му не голу пустинь.
Однак важкі наслідки для Московської імперії Кримської війни 1853 – 1856 років давалися взнаки – тотальний брак коштів для найму працівників і покупки засобів праці та природні сюрпризи від періодичних паводків річки Молочної до літніх приазовських посух зробили свою чорну справу – частина раніше висадженої Бердянської зразкової лісової плантації загинуло.
Одна з найвеселіших традицій, мабуть, самого урочистого моменту вступу у доросле, самостійне життя нової сім’ї пов’язана з меркантильним питанням викупу права на час і увагу майбутньої дружини у її рідних і подружок та втілена у жартівливо-розважальну форму. Вона сягає своїм корінням сивої давнини, коли персональне спілкування (нижніх шарів суспільства – у зв’язку із зайнятістю хлібом насущним, вищих – обумовлювалося умовностями етикету) у всіх шарах суспільства варто було незрівнянно більше, а ніж зараз.
І так все попередні процедури від сватання до випічки весільного короваю закінчувалися, настав довгоочікуваний день щасливого свята з легким нальотом смутку, але щоб отримати бажану наречену майбутньому чоловікові ще треба зробити останній крок. Урочиста процесія нареченого направлялася до будинку нареченої, але шлях їй перетинали різними перешкодами (від символічних стрічок до прозових колод), через які можна було пройти лише заплативши данину викупщикам з числа родичів і друзів молодий. Торги від імені молодого вели друг або друзі, сам він брав участь у дійстві лише в якості статиста.
Напевно сама химерність тіней вікових карпатських смерек, які щомиті змінюють свої контури, і шепіт із завиванням вітрів часу у вузьких гірських протоках розташовують до польоту нестримної фантазії з присмаком містики, породжуючи на світ химерних істот добрих і злих в своєму впливі на світ людський.
Але для віруючих спілкування з ними на пряму щастя практично недоступне в цьому світі, тому разом з потойбічним небеса послали і провідників. Люди як люди, але «Непрості» або «Мудрі» – чаклун маминої подруги, бабка твого друга, сусід твоєї куми, знахарка з сусіднього села… Вони ніде і всюди. Відповідно до класичної теорії народних вірувань ділилися всі вони на добрих і поганих – до перших відносяться знахарі, ворожки і мальфари, а останніх – упиті і відьми.
Звичайно ж більшої турботи, ніж зміна символу попередньої влади тоталітаризму на власний на кремлівських вежах у більшовиків на початку 1930-х не було, так що з убогої скарбниці для початку не пошкодували дев’яносто п’яти тисяч рублів (засідання секретаріату ЦВК союзу від 31 грудня 1931 року). Так подана ще “вождем світового пролетаріату” ідея про заміну царських орлів на Кремлі перейшла в матеріальну площину.
І звичайно ж питання вирішили “по-богатому” – каркас з високолегованої нержавіючої сталі і червоної міді в позолоті, а для прикраси величезних п’ятикутних зірок з серпами і молотами використовувалися аквамарини, олександрити, аметисти, гірський кришталь, топази кожен оправлений у позолочене срібло (на кожну з чотирьох зірок по 1300 напівкоштовних каменів вагою від 20 до 200 карат і ще 7000 – на емблеми).
Зелене намисто українського Версаля, що дивом вижило серед нещадності великого Хроносу. Воно зачаровує і полонить муаром таємниці, що заплуталася кілька століть назад в гіллястій кроні, шепітом відлуння давнини минулого, забутим почуттям нестримної веселості серед манірності початку XVIII століття. Сама тіниста напівтемрява, викликаючий душевний трепет покров старого парку спонукає до польоту романтичною фантазії, де немає кайданів фактів і правди, а лише домисли, бажання і нескінченна жага почуттів.
Недарма ж романтичній атмосфері вишневецької перлини приписують благословення високого почуття, що розпустилася як головна перлина його квітника, француза, романами якого зачитуються ось уже котре покоління сентиментальних панночок, Оноре де Бальзака до прекрасної і загадкової Евеліни Ганської, хоч офіційна історія і спростовує цю легенду зустріччю в швейцарському Невшателі.
Нелегким був тягар громадської роботи в швидко зростаючому металургійному центрі на березі Азовського моря на початку XХ століття – адже за цілий 1906 рік Маріупольська дума розглянула аж цілих 89 питань. По-іншому і не могло бути, якщо гласні могли виділити зі свого завантаженого чаюваннями та іншими важливими особистими справами для розгляду нагальних питань міста лише чотири годин (збори починалися в основному о шостій вечора) та й то не щодня. Причому одне і те ж питання могло розглядатися кілька засідань поспіль, а на одному засіданні їхня кількість не перевищувала п’яти-семи.
Звичайно ж головними проблемами на порядку денному влади вважалися пов’язані з забезпеченням продовольством і розвагами, що показувало відмінне знання голосними первородних насущних потреб обивательського електорату, для якого з часів стародавнього Риму на першому місці були вимоги “хліба і видовищ”.