Катеринославщина, втім як і інші українські землі, в другій половині XIX століття стала повноцінною частиною світового суспільства, а разом з тим і привабливим ринком з швидко розвиваючимся платоспроможним попитом та широкими можливостями отримання швидкої вигоди завдяки багатим природним ресурсам. Найризикованіші іноземні бізнесмени один за одним потяглися сюди, щоб вхопити свою частку мінливої удачі.
Хтось їхав освоювати золото українських полів, комусь більше до вподоби було вугледобування, хтось вкладався в металовиробництво та будував кораблі, а у когось душа лежала до тендітного скла та фарфору. Німці, бельгійці, австріяки, американці, французи… всі вони шукали своє місце під українським сонцем.
Саме так, архітектурно сходи (офіційно стали Потьомкінськими лише в 1950 році), що з’єднали Одесу з її портом, дійсно уходять в небо (принаймні на такий візуальний ефект розраховував один з творців проекту, хоча хто саме, Авраам Мельніков, Франческо боффо чи Потьє з плином часу сказати важко), з боку міста ж вони ровною доріжкою поринали у блакитні води затоки. При цьому географічно з-за примх берегової лінії вони каскадом спускаються на північний схід, а не на південь згідно поширеній думці.
Фактично сходи були прорубані в черепашнику за наказом турецьких військових за довго до появи міста і вели з фортеці Єні-Дунья до порту та купален у підніжжя високого пагорбу. Пізніше її сходинки для надійності одягли в дерев’яні обладунки і лише в 1841-ому вони отримали прикраси з трієстського пісковику, який потрапляв до Одеси в якості баласту європейських суден, що приходили за золотом українських полів.
Ця історія почалася в зовсім іншому місці за сім десятиліть до того, як набула широкого розголосу і увійшла до скарбниці українських іартефактів – 1 вересня 1939 року Німеччина і Москва почали ділити Європу навпіл згідно підписаного тижнем раніше секретного пакту Ріббентропа-Молотова, запустивши маховик найкривавішої і найруйнівнішої війни в новітній історії.
Українські землі спіткала печальна доля – окупація одним режимом змінювалася іншим, а патріоти переслідувалися і вбивалися всіма. За результатами ж тієї страшної війни лицемірний «демократичний» світ погодився з повною окупацією України Московією, а більшість її захисників опинилася в кращому випадку за кордоном в якості військовополонених, а в гіршому – в’язнями радянських концтаборах чи знайшли свій останній земний притулок в безіменних могилах, розстріляні НКВСівцями.
Чорноокі чи сіроокі, темноволосі з миловидними обличчями, правда представники чоловічої статі виглядають трішки старшим за свій вік з-за суворої мужності, стрункі та граційні (бо саме це вважалося за еталон краси задовго до того, як стало всесвітнім трендом) красуні та красені не залежно від віку – такими побачив українців під час своєї етнографічної експедиції майбутній автор слів українського гімну Павло Чубинський в 1872 році.
Крізь сухі цифри статистики того дослідження (лише 17,5% мають блакитні очі, третина – карі, в основному – сіроокі; 28% мають світле волосся (з них 4% – руде), інші – темно-русяве чи чорне; часом зустрічається татарський тип обличчя, а у кримли – український) м’яким абрисом проступають особисті спостереження автора крізь призму великої любові до свого народу, коли він нотатує про прекрасні м’які і привітні риси обличчя українок з легким нальотом печалі.