Її пісні лягли в основу сучасного українського фольклору, зачаровуючи простотою складу та одночасно глибиною змісту, в них, здається, живе сама душа народу. Ну хто ж не знає її «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Шумить-гуде дібровонька» записані бухгалтером Селегенем зі слів старого козака в середині XIX століття? Про неї написані десятки творів, починаючи драмою Володимира Самійленко «Маруся Чураївна» і закінчуючи переможцем Шевченківської премії – історичним романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Мало кого так доля пестить, подарувавши одночасно і чарівну красу, і поетичний талант, і любов оточуючих…
Дівчинка народилася десь 1625-ому в щасливій родині полтавського козацького осавула Гордія Чурая, хоча батьківській улюбленицею їй довелося бути недовго – козацько-селянське антипольське повстання Павлюка 1637-го, і як один із затятих прихильників гетьмана Війська Запорозького Низового Гордій розділив долю полоненого Павла Бута – королівським указом Владислава IV все ватажки були страчені у Варшаві.
Доньки ночі вони в тиші потойбічного світу прядуть людські долі перебираючи своїми тонкими пальцями миті буття, вплітаючи радість і щастя, або навпаки – роблячи нитку життя грубою та шорсткою з великою кількістю перепонів та випробовувань. Їх в народі так і кличуть Нитками, побоюючись їхньої сили вмить обірвати людське життя чи-то перерізавши міфічну струну, що єднає душу з тілом, чи витягнувши всю кров з ліній-вен.
В своєму світі вони – майже сліпі (ледь бачить одне око), але зір їм і не треба в суцільній темряві небуття. Вони навпомацки плетуть людські нитки долі час від часу відпочиваючи в реальному світі у вигляді маленької комахи накшталт комара, крихітної миші або і зовсім безтілесних духів, які від малого розміру не стають більш безпечними. Бо головна розвага для них – безшумно причепитися серед ночі до випадкового подорожнього (на землі вони такі ж сліпі, як і в своєму світі) і висмоктати всю його силу-кров, так що на ранок вчора ще здорову людину знаходять мертвою з неясних причин.
Лелека – як багато закарбовано в цьому слові: і запах рідної оселі, і перший крик немовля, і теплі промені весняного сонця, і прадавня історія рідної землі… недарма він вважається тотемним птахом українців ще з дослов’янських часів. Сучасні лінгвісти підтвердили його походження від звукосполучення «ел(ь)» (ил /ол / ал / ул / iл), яке в прадавніх мовах від давніх греків та кельтів на європейській частині світу було відзнакою вищого статусу. Воно і зараз збереглося в назвах країн, іменах, найзначущих словах; саме тому головного слов’янського язичницького бога звали Ярило.
Цей птах беріг українські терени по обох берегах Дніпра задовго до появи наших пращурів трипільської доби, можливо саме тоді він став ототожненням бога кохання Леля – покровителя міцної сім’ї, затишної оселі і продовження роду. І точно був тотемним для племен лелегів та пелазгів, що проживали тут IV—II тисячолітті до н.е. Як данина генетичній пам’яті і зараз в народі малюють появу в родині немовляти романтичним висловом «лелека приніс з Ірію».
Катеринославщина, втім як і інші українські землі, в другій половині XIX століття стала повноцінною частиною світового суспільства, а разом з тим і привабливим ринком з швидко розвиваючимся платоспроможним попитом та широкими можливостями отримання швидкої вигоди завдяки багатим природним ресурсам. Найризикованіші іноземні бізнесмени один за одним потяглися сюди, щоб вхопити свою частку мінливої удачі.
Хтось їхав освоювати золото українських полів, комусь більше до вподоби було вугледобування, хтось вкладався в металовиробництво та будував кораблі, а у когось душа лежала до тендітного скла та фарфору. Німці, бельгійці, австріяки, американці, французи… всі вони шукали своє місце під українським сонцем.
Хто б міг подумати що з вісьмох дітей великої львівської родини Якова Пукаса та Ксені Гордашевської саме активна і життєрадісна Михайліна стане на шлях смиренного служіння Богу. Мабуть це доброта душі, яка на восьмий свій земний день прийняла небесну благодать разом з хрещенням в місцевій церкві Петра і Павла, так давалася в ознаки – недарма ж кажуть: «людина або з дитинства, або ніколи».
Правда до початку справжнього служіння пройдуть роки і роки, протягом яких вона пліч-о-пліч із своєю сестрою Анною у вільний від школи та допомоги матері по господарських клопотах та нагляду за молодшими грала в черниць, читала житіє святих, молилася, співала в церковному хорі львівського монастиря святого Онуфрія…
Саме так, архітектурно сходи (офіційно стали Потьомкінськими лише в 1950 році), що з’єднали Одесу з її портом, дійсно уходять в небо (принаймні на такий візуальний ефект розраховував один з творців проекту, хоча хто саме, Авраам Мельніков, Франческо боффо чи Потьє з плином часу сказати важко), з боку міста ж вони ровною доріжкою поринали у блакитні води затоки. При цьому географічно з-за примх берегової лінії вони каскадом спускаються на північний схід, а не на південь згідно поширеній думці.
Фактично сходи були прорубані в черепашнику за наказом турецьких військових за довго до появи міста і вели з фортеці Єні-Дунья до порту та купален у підніжжя високого пагорбу. Пізніше її сходинки для надійності одягли в дерев’яні обладунки і лише в 1841-ому вони отримали прикраси з трієстського пісковику, який потрапляв до Одеси в якості баласту європейських суден, що приходили за золотом українських полів.
Звичайна міщанська сім’я середнього достатку на Київщині останньої чверті XIX століття – працюючий на цукроварні батько Макар Дмитрович (бухгалтер, згодом керівник підприємства), мати Тетяна Федірівна з церковної сім’ї… подальша доля хлопця мала бути розпланована на на багато років вперед: освіта (найкраща, яку зможуть дозволити собі батьки), робота на якомусь підприємстві, союз з гідною дівчиною з гарної сім’ї, дім, діти.
Але доля вирішила за Левка Мацієвича, подарувавши незламну українську волю, не дарма ж в його жилах текла кров великомученика Арсенія Мацієвича – ще студентом Харківського політеху він при тотальній примусовій русифікації окупованої Москвою Слобожанської України перейшов на українську у спілкуванні, та ще й вступив до лав українського гуртка «Студентська громада».
Ця історія почалася в зовсім іншому місці за сім десятиліть до того, як набула широкого розголосу і увійшла до скарбниці українських іартефактів – 1 вересня 1939 року Німеччина і Москва почали ділити Європу навпіл згідно підписаного тижнем раніше секретного пакту Ріббентропа-Молотова, запустивши маховик найкривавішої і найруйнівнішої війни в новітній історії.
Українські землі спіткала печальна доля – окупація одним режимом змінювалася іншим, а патріоти переслідувалися і вбивалися всіма. За результатами ж тієї страшної війни лицемірний «демократичний» світ погодився з повною окупацією України Московією, а більшість її захисників опинилася в кращому випадку за кордоном в якості військовополонених, а в гіршому – в’язнями радянських концтаборах чи знайшли свій останній земний притулок в безіменних могилах, розстріляні НКВСівцями.
Великий дар чи важке покарання, цілительство – кожний його власник вирішує сам, що воно для нього особисто. Хтось приймає його як неминуче зло і просто ігнорує, інші – все життя намагаються його позбутися, шукаючи порятунку в звичайних речах, а для когось цей подарунок долі стає сенсом життя, який надихає творити добро з християнського милосердя в ім’я найвищої мети…
Він народився в невеличкому селищі Мала Іловиця, що на Тернопільщині і хрещений ім’ям Яків (Головатюк). Звичайна побожна багатодітна сім’я. Навчання у батька лікарській справі та вмінню багато старанно працювати, призов до лав російської армії в шістнадцять – так почалось його доросле життя. А через два роки Московія знов втягла українські землі в війну, і він вісімнадцятирічний перетворився на фельдшера, в якості якого, мабуть і закінчив би Першу світову якби не поранення і австрійський полон.
Чорноокі чи сіроокі, темноволосі з миловидними обличчями, правда представники чоловічої статі виглядають трішки старшим за свій вік з-за суворої мужності, стрункі та граційні (бо саме це вважалося за еталон краси задовго до того, як стало всесвітнім трендом) красуні та красені не залежно від віку – такими побачив українців під час своєї етнографічної експедиції майбутній автор слів українського гімну Павло Чубинський в 1872 році.
Крізь сухі цифри статистики того дослідження (лише 17,5% мають блакитні очі, третина – карі, в основному – сіроокі; 28% мають світле волосся (з них 4% – руде), інші – темно-русяве чи чорне; часом зустрічається татарський тип обличчя, а у кримли – український) м’яким абрисом проступають особисті спостереження автора крізь призму великої любові до свого народу, коли він нотатує про прекрасні м’які і привітні риси обличчя українок з легким нальотом печалі.