Страх діє краще за будь-яку надсучасну зброю, руйнуючи боєздатність армії з середини. Саме він змушує схиляти голову перед ворогом. Через нього серце воїна перетворюється з каменя на воду, нездатне йти крізь пекло, адже як кажуть в народі: «Вогонь запеклих не пече». Чимало знайдеться в давній та сучасній історії прикладів, коли лише острахом перемагалася більш чисельна та краще оснащена армія. Але саме «турецький страх» став синонімом фізичної покори та непротидії через призму емоційно-психологічної зневіри.
А починалася ця історія в далекому 1453-ому, коли під ударом армії Мехмеда ІІ Завойовника пав Константинополь, що поселило в серцях європейців острах перед силою армії східного володаря. І з кожним роком ці занепадницькі настрої все більше захоплювали всі шари суспільства. Європу скував «турецький страх».
Фактично він був людиною, як кажуть американці «self-made man» (яка зробила себе сама), адже за правом народження – лише старший з шести дітей бідної родини Абрама і Фени Маршак, який в чотирнадцятирічному віці мав покинути рідну домівку в Гнатівці та відправитися до столиці на заробітки.
Завдяки природним здібностям кар’єра Йосипа Маршака швидко пішла в гору – невдовзі він з підмайстера київського ювеліра вже став першим помічником майстра, а вже в двадцять чотири мав власну справу, яку відкрив в двох орендованих кімнатах на Хрещатику №4 в будинку швейцарського годинникаря Верле 2 травня 1878 року (матеріал на перший золотий ланцюжок власного виробництва був придбаний на сто срібних карбованців посагових та гроші від продажу власного костюму).
Войовниче плем’я з посушливого іранського високогір’я, що одним махом своєї навали змело з північних понтійсько-причернопорських степів скіфів, які століттями господарювали на цій землі. Привабливий праукраїнський клімат з багатими природними дарами змусив сарматів (за іншою версією – савроматів) завзято битися за нову батьківщину, тим більш їм належало жити на цій землі вічно (сармат від латини «sarmatae» – вічний, безкінечний, безсмертний).
Хоча за романтизованими переказами Геродота V століття до н.е. сармати походили від тих самих скіфів-воїнів, а матерями їхніми були міфічні амазонки, які виходили заміж лише після першого вбитого власноруч ворога і пліч-о-пліч зі своїми чоловіками билися у кінних баталіях… але так і не змогли опанувати скіфську мову, тому їхні діти розмовляли спотвореною скіфською.
1635-ий (рік закінчення Альтмаркського перемир’я, котре ознаменувало шестирічну передишку у виснажливій шведсько-польській війні триваючій з невеличкими проміжками затишшя вже майже три десятиліття) Річ Посполита стріла у повній бойовій готовності, плекаючи надію на реванш за втрачені раніше Ліфляндію та Ригу, адже трон супротивника після загибелі короля Густава Адольфа офіційно посідала всього лише дванадцятирічна Христина І.
Однак перемога все одно була лише примарою, адже перевагу поляки мали на суші, розгубивши майже весь свій нечисленний флот на Балтиці в попередніх морських сутичках з більш досвідченими і численними шведськими кораблями.
Ким ще їм ще було стати, якщо на роду було написано народитися в самому серці войовничого Холодного Яру, що століттями слугував притулком для нескорених українців від Байди Вишнивецького до Максима Залізняка; де за довгий час супротиву з’явився велетенський самодостатній укріплений район з цілим підземним містом, в якому були і п’ятнадцатикілометрові ходи, і освячені церкви, і надійні схорони. Звичайна українська селянська сім’я Чучупаків з села Мельники на Черкащині примудрилася не тільки вивчити всіх п’ятьох своїх синів, а й виховати їх патріотами рідної землі.
Старшому, Петрові, після церковно-парафіяльної чотирирічки, дворічної учительської та Київської консерваторії було забезпечене «тепле» місце наглядача столичного двокласного та № 11 міського училищ. Життя обіцяло бути тихою гаванню: освічені брати, гарні перспективи на чиновницькій ниві в Києві, затишна оселя… якби не черговий мілітаристський угар московської влади, що втягнула окуповані українські землі в чергову, тоді ще Першу світову, війну.
Багато чого довелося на своєму віку пережити українському Поділлю, за яке століттями билися і вмирали на чужій землі армії загарбників зі сходу і заходу, півдня і півночі. Але ж і українським захисникам було не солодко – скільки разів рідна домівка з родючими полями, густими лісами та солодкою джерельною водою опинялася під окупацією, а самі вони в молодих літах замість саджати хліб, будувати затишну оселю, кохати дружину та ростити дітей йшли рівним строєм в сиру землю вбиті в бою.
Так було і того разу, коли Кам’янець після виснажливої двотижневої облоги з періодичними навалами пав під натиском незліченних полчищ османського султана Магомета IV 24 серпня 1672 року. Процесія турецького правителя з ним самим на чолі урочисто в’їхала до підкореного міста в річковій петлі з високо піднятим прапором переможців через Руську браму, а їхні поплічники татари – польським шляхом. І кінь його фактично переступав через понівечені тіла загиблих захисників.
Таїнство народження українського немовляти починалося ще з символізму підготовчих обрядів весілля, де головну роль відігравало пшеничне зерно у всіх своїх іпостасях, як символ родючості та продовження роду. Саме тому інколи першу шлюбну ніч молодята проводили саме на необмолочених снопах.
З прадавніх часів, коли вагітність носила більш містично-сакральний зміст, як хранителька та вмістилище нового життя жінка, піднімалася уособлюючись над суспільством задля принесення в цей світ здорового, красивого та щасливого нащадка. Саме тому в цей період їй намагалися не відмовляти в маленьких та великих проханнях, задовольняти її примхи та оберігати від всього потворного, жахливого та просто недоброго, щоб побачене не передалося майбутній дитині. Вважалося, що чим щасливіша майбутня матуся і чим більше прекрасних речей її оточують, тим здоровішим і гарнішим народиться немовлятко.
Беззаперечно кавовою столицею України вважається місто Лева, де потопаючих в квітах кав’ярень без ліку, де густим ароматом кави просочений кожний куточок старого центру, де без філіжанки не мислимий жоден світанок… Львів та кава – то в українському сьогоденні синоніми, які задають ритм життя.
Але знаходяться сміливці, які, спираючись на історичні знахідки, наважуються оскаржувати цей кав’ярний статус та першість галичанської столиці в розповсюдженні цього вишуканого напою теренами країни. Так, покладаючись на знайдені під час досліджень передмість Хотинської фортеці турецькі та китайські піали для гарячих напоїв з відповідними клеймами виробників, які були полишені армією султан Магомет ІІ після невдалої облоги 1476 року, українські історики (зокрема доктора історичних наук Сергія Пивоварова) запевняють у споживанні кави на Буковині ще в далекі часи, які відстоять від офіційної дати появи першої львівської кав’ярні кондитера Яківа Леваковського в 1802 році на три з чвертю століття.
Доля, яка подарувала їй щастя народитися в дружній заможній сім’ї судді Луцького окружного суду, дуже рано змусила дівчинку вивчити урок життєвої боротьби від своєї матусі, яка після смерті її батька, Івана Степановича Десницького, з дев’ятьма дітьми на руках (з них п’ятеро прийманих від першого шлюбу чоловіка, а наймолодшій, Катерині, тоді ледь виповнилося два) показала приклад гідного життя – Марія Михайлівна продала всі свої волинські маєтки, щоб вистачило на переїзд до Києва, оплату гарної столичної освіти для дітей та безбідне життя.
Всіх дітей Мария Десницька прилаштувала в кращі київські навчальні заклади: старші навчалися в Київському університеті, молодші – гімназії, а Катерина в дванадцять вступила до Фундуклеївської жіночої. Ось тільки коли дівчині було лише шістнадцять, її мати теж померла. Довчившись, вона поїхала до Петербургу до брата Івана, а жила – у хрещеної матері, Надії Дмитрової.
Три голодомори, репресії та війна влаштовані окупаційною радянською владою на захоплених із зброєю в руках українських землях стали справжнім геноцидом задля ламання духу опору та знищення цілої нації прийшло без будь-якої помітної реакції світової спільноти, бо її цілком влаштовувала повноводна ріка золота українських полів, яку червоні під дулами своїх вірних псів режиму відбирали до останнього колоска у українських селян, прирікаючи останніх на голодну смерть, та за безцінь продавали за кордон.
А тим часом кількість голодуючих під час першого штучного голодомору 1921 – 1923 років сягнула страшної цифри в вісім мільйонів людей, з них пів мільйони – померло. Адже кривавий кат Ленін ще в травні 1921-ого підписав телеграму з вказівками своїм місцевим призначенням про вилучення у українських селян та відправку мільйона пудів зерна до центральних регіонів Московії, а ще була діюча з 1917-ого програма «продразверстки», згідно якої окуповані мали годувати армію окупанта.