Коли небо прилягло на хвилиночку відпочити на землю і хмари майже торкаються її поверхні або туман щільною оксамитовою ковдрою огортає все навколо, у хисткому серпанку між двох світів стають майже відчутні незримі крила білого лебедя, якими він століттями захищає цю благодатну, жадану для багатьох долину біля підніжжя Карпатських гір.
Паланок на стільки прекрасний в своїй казковості, що зачаровує своїми шляхетністю та загадковістю без зайвих прикрас кожного, хто бачив його власнооч хоча б раз. На його стінах незримими чорнилами написана вся новітня історія Закарпаття з її тріумфами та трагедіями, от тільки не всі ті надписи у вільному доступи – деякі з них бережуть пожовклі сторінки історичних літописів, інші – назавжди втрачені, а деякі – на стільки жахливі, що людська цивілізованість відмовляється їх усвідомлювати.
Яке найнагальніше питання під час війни, коли ворог майже дістався столиці: посилення оборони, покращення забезпечення армії чи пошук додаткових людських резервів? А от і – ні! Для московитів завжди, за будь-яких обставин першим питанням ішла Україна, чи скоріше її розчинення у «великому російському» народові, якого ніколи не існувало (це штучний конгломерат з фіно-угорським ядром мокши – ерзя – меря), задля облагороджування останнього. Таке становище речей вже багато-багато століть, іноді навіть здається, що це і є єдина мета існування країни на мокшанських багнюках.
Саме тому робота по «зближенню» російської і української мови почалася за вказівкою Москви одразу після радянської окупації України. Так першою віхою в рамках «лагідної» русифікації стало затвердження наркомом освіти 6 вересня 1928 року складених Григорієм Галаскевичем та схвалених харківською Всеукраїнською правописною конференцією правил правопису та орфографії української мови, де ще були враховані українські національні традиції вимови та існувала літера «Ґ».
Московити з моменту заснування свого золотоординського улусу в 1339 році за всі століття свого існування так і не спромоглися поставити на чолі держави хоч одного цивілізованого лідера, який би мав гідну репутацію в світі – де ж їм було взятися, якщо всі його «еліти» походили з тих самих неосвічених забитих злобних фіно-угрів, які споконвіку жили на мокшанських багнюках. Так і проводять вони все життя у пошуках заморського «рятівника».
Ні, вони обирали «на царствіє» кращих з найкращих зі своїх лав, але ті всі виходили або кволими безвольними статистами, або самодурами деспотами на межі божевілля. Тому поява залітної німкені з Ангальт-Цербстів московити прийняли за «ману небесну». Самозванка-Катерина ІІ, як і її попередниця, опинилася на вершині влади через ліжко з сильними московського світу, але зовсім не хотіла увійти в історію царицею якогось напівдикого мокшанського племені, тому вихід був єдиним – продовжити брехливу політику царя-сатрапа Петра І з підміною історії Московії на стародавню благородну історію сусідньої Русі-України.
Пройшло півтисячоліття, а світ геть не змінився – європейська цивілізація протистоїть ординській навалі східняків на чолі з безумним московським царем, нехай він ще не вдяг корону і обіймає лише президентську посаду. Колишні багатосторічні васали, а зараз достойні спадкоємці методів Золотої Орди, московити використовують для досягнення своєї мети всі самі підступні та брудні методи війни покладаючись на толерантність-джентельменство своїх опонентів, не визнаючи своєї очевидної участі в ній, порушуючи всі існуючи закони, домовленості, угоди…
Ту війну в Східній Європі, як і більшість за останні п’ятсот років, розпочала Московія спонукана імперськими амбіціями свого чергового царька (тоді Василя ІІІ), який наприкінці XV століття почав компанію, яку сучасні його спадкоємці по посаді ніяк не припинять, «збирання земель руських», до яких Московія ніколи не мала відношення – так була окупована українська Сівирщина з мріями про Київ, Полоцьк, Вітебск.
Цікавим лишається факт, що в сучасному світі старошведською розмовляють лише в невеличкому українському селі на Херсонщині. Причому не тільки розмовляють, а й активно популяризують серед чисельних іноземних туристів, які приїздять сюди в пошуках свого коріння, з науковими дослідженнями чи просто з цікавості. Колись воно називалося Gammalsvenskby (укр. Старошведське), а зараз, після об’єднання з трьома сусідніми колишніми німецьким, стало східною частиною села Зміївка.
Нащадки тих шведів, яких влада цариці-самозванки Катерини ІІ в добровільно-примусовому порядку переселила в 1782-ому з їхніх затишних домівок на острові Дагьо (окуповані Московією за Ништадтською угодою) до безкраїх українських степів. При цьому в якості одного зі стимулів царськими глашатаями розписувалися ті нові прекрасні будиночки на мальовничому березі повноводного Дніпра, які їх буцімто очікували…