Коли небо прилягло на хвилиночку відпочити на землю і хмари майже торкаються її поверхні або туман щільною оксамитовою ковдрою огортає все навколо, у хисткому серпанку між двох світів стають майже відчутні незримі крила білого лебедя, якими він століттями захищає цю благодатну, жадану для багатьох долину біля підніжжя Карпатських гір.
Паланок на стільки прекрасний в своїй казковості, що зачаровує своїми шляхетністю та загадковістю без зайвих прикрас кожного, хто бачив його власнооч хоча б раз. На його стінах незримими чорнилами написана вся новітня історія Закарпаття з її тріумфами та трагедіями, от тільки не всі ті надписи у вільному доступи – деякі з них бережуть пожовклі сторінки історичних літописів, інші – назавжди втрачені, а деякі – на стільки жахливі, що людська цивілізованість відмовляється їх усвідомлювати.
Яке найнагальніше питання під час війни, коли ворог майже дістався столиці: посилення оборони, покращення забезпечення армії чи пошук додаткових людських резервів? А от і – ні! Для московитів завжди, за будь-яких обставин першим питанням ішла Україна, чи скоріше її розчинення у «великому російському» народові, якого ніколи не існувало (це штучний конгломерат з фіно-угорським ядром мокши – ерзя – меря), задля облагороджування останнього. Таке становище речей вже багато-багато століть, іноді навіть здається, що це і є єдина мета існування країни на мокшанських багнюках.
Саме тому робота по «зближенню» російської і української мови почалася за вказівкою Москви одразу після радянської окупації України. Так першою віхою в рамках «лагідної» русифікації стало затвердження наркомом освіти 6 вересня 1928 року складених Григорієм Галаскевичем та схвалених харківською Всеукраїнською правописною конференцією правил правопису та орфографії української мови, де ще були враховані українські національні традиції вимови та існувала літера «Ґ».
Його довгий життєвий шлях почався і закінчився на Закарпатті, але на ньому ще треба було подолати чисельні доленосні віхи, щоб на світ Божий з’явися фундаментальне всебічне обґрунтування українськості Закарпаття, яке стало таким за довгі століття до приходу з уральських нетрів угрів. Михайло Лучкай – релігійний діяч, науковець, літератор…
Ім’я та прізвища від народження (19 листопада 1789 року) він отримав свого батька, священика греко-католицького сповідання, Михайла Попа, але в студентські часи останнє трансформувалося в територіальну приналежність села походження (Великі Лучки), під яким він і увійшов в аннали української історії.
Московити з моменту заснування свого золотоординського улусу в 1339 році за всі століття свого існування так і не спромоглися поставити на чолі держави хоч одного цивілізованого лідера, який би мав гідну репутацію в світі – де ж їм було взятися, якщо всі його «еліти» походили з тих самих неосвічених забитих злобних фіно-угрів, які споконвіку жили на мокшанських багнюках. Так і проводять вони все життя у пошуках заморського «рятівника».
Ні, вони обирали «на царствіє» кращих з найкращих зі своїх лав, але ті всі виходили або кволими безвольними статистами, або самодурами деспотами на межі божевілля. Тому поява залітної німкені з Ангальт-Цербстів московити прийняли за «ману небесну». Самозванка-Катерина ІІ, як і її попередниця, опинилася на вершині влади через ліжко з сильними московського світу, але зовсім не хотіла увійти в історію царицею якогось напівдикого мокшанського племені, тому вихід був єдиним – продовжити брехливу політику царя-сатрапа Петра І з підміною історії Московії на стародавню благородну історію сусідньої Русі-України.
Він народився, щоб служити своїй батьківщині в межах обставин та часу, з урахуванням власного розуміння кращого для його Неньки. Ну а який шлях хлопцеві старовинного козацького роду ще було обрати, коли всі з діда-прадіда воювали за волю та незалежність України? Офіцер імперської армії, сотник Української народної республіки, голова повстанських військ Півдня… Никифор Григор’єв, якому випало жити в часи, коли легітимність будь-якої української влади була під сумнівом, тому на плечах того, хто взяв на себе відповідальність за людей лежав не легкий вибір відповідальності підтримку будь-якої владної сили…
Двокласна школа в херсонських Верблюжках, фельдмаршальська Миколаївська школа, звідки він двадцятирічним пішов добровольцем на московсько-японську війну 1904 – 1905 років, де здобув славу та дві вищі нагороди імперії («Георгії» 3 та 4 ступенів). Чугуївське військове училище, знов війна, на цей раз Перша світова, на яку він був мобілізований в чині прапорщика, а закінчив – штабс-капітаном… з падінням царського дому Романових в 1917-ому одразу ж перемкнувшись на створення власної армії Української народної республіки вже в підполковничому чині.
Поєднання високих скелястих Карпатських гір, густих смерекових заростей та тонкого голосу безкінечної множини джерел… що може бути більш благодатним ґрунтом для народження всілякого надприродного, що крізь хитке марево містичного муару часом перетворював звичайну людину на майже напів-бога.
Їхні імена, хоч в голос зайвий раз намагалися не вимовляти, знали всі навкруги, адже слухом українська земля повниться сторазово лунаю відбиваючись від стін глибоких каньйонів. Ім’я їм легіон, частина їхніх прізвищ з часом взагалі перетворилася на синонім ворожбитів чи непростих людей. У кожного з них свій дар, к когось спадковий, у когось набутий, але всі вони як діаманти виділяються на сірій ковдрі пересічності.
Пройшло півтисячоліття, а світ геть не змінився – європейська цивілізація протистоїть ординській навалі східняків на чолі з безумним московським царем, нехай він ще не вдяг корону і обіймає лише президентську посаду. Колишні багатосторічні васали, а зараз достойні спадкоємці методів Золотої Орди, московити використовують для досягнення своєї мети всі самі підступні та брудні методи війни покладаючись на толерантність-джентельменство своїх опонентів, не визнаючи своєї очевидної участі в ній, порушуючи всі існуючи закони, домовленості, угоди…
Ту війну в Східній Європі, як і більшість за останні п’ятсот років, розпочала Московія спонукана імперськими амбіціями свого чергового царька (тоді Василя ІІІ), який наприкінці XV століття почав компанію, яку сучасні його спадкоємці по посаді ніяк не припинять, «збирання земель руських», до яких Московія ніколи не мала відношення – так була окупована українська Сівирщина з мріями про Київ, Полоцьк, Вітебск.
Сучасний світ, можливо був би геть іншим, якщо б не милосердя одного українця: Великобританію б не очолив той, хто першим в Європі достойно прийняв бій проти могутнього ворога, і Друга світова закінчилась би з іншими результатами. Син наймита, доброволець Бурської війни, мандрівник, письменник-самоучка, радянський політв’язень … хто б міг подумати, що він, син звичайного теслі з полтавського села, назавжди впише золотими літерами своє ім’я, хоч і опосередковано, в світову і українську історію. Юрко Будяк.
Він був занадто малий, коли помер його батько-тесля, щоб перейняти його професію та досвід (хлопчику ледь виповнилося п’ять рочків). Тому свій шлях в житті Юркові довелося шукати самостійно: Катеринослав, Крим, Кавказ… де хлопчина брався за будь-яку оплачувану роботу від чабанства до аптекарства.
Цікавим лишається факт, що в сучасному світі старошведською розмовляють лише в невеличкому українському селі на Херсонщині. Причому не тільки розмовляють, а й активно популяризують серед чисельних іноземних туристів, які приїздять сюди в пошуках свого коріння, з науковими дослідженнями чи просто з цікавості. Колись воно називалося Gammalsvenskby (укр. Старошведське), а зараз, після об’єднання з трьома сусідніми колишніми німецьким, стало східною частиною села Зміївка.
Нащадки тих шведів, яких влада цариці-самозванки Катерини ІІ в добровільно-примусовому порядку переселила в 1782-ому з їхніх затишних домівок на острові Дагьо (окуповані Московією за Ништадтською угодою) до безкраїх українських степів. При цьому в якості одного зі стимулів царськими глашатаями розписувалися ті нові прекрасні будиночки на мальовничому березі повноводного Дніпра, які їх буцімто очікували…
Їхній ледь чутний шепіт, що проникає до самих глибин души і старого, і малого, паралізуючи магнетизмом чи-то ритуальним рядом магічних звуків, чи-то співом потойбічних пісень, щоб на межі буття двох світів позбавити від демонів, що мучать розум і тіло, а може навпаки – віддати їм на розтерзання безсмертну душу.
В народі у цих не простих старих було кілька «імен», залежно від їхньої сфери діяльності на боці добра чи зла: бабка шептуха чи баїльниця лікує заговорами та різними, відомими тільки обраному колу обізнаних народними засобами різні людські психо-фізичні недуги, а шепотниці, як прибічниці чорної магії, за допомогою чаклунських обрядів під промовляння недобрих заклять привертають на людину хвороби чи інші негаразди.