Найменший та найкоханіший, а від того найбалуваніший син матінки-Осіні. Він то плаче проливними дощами, то сміється всіма кольорами веселки сонячних променів в небесній блакиті. В українських селищах він ще знаний, як Братчик, Грудкотрус, Коваль (на Кузьми та Доміана їхнє професійне свято), Листогін, Напівзимник, Падолист, Сонцеворот.., а офіційне ім’я, Листопад, дано йому за улюблену забавку — зривати морозним подихом чи одним дотиком маленької краплини роси побільше листя з дерев і бавитися ним, ганяючи цю строкато-барвисту купу за вітром. В народі твердять, що він дорогу зимі прокладає, двері відчиняє і «хто в листопаді не мерзне, тому і в січні біда нічого не зробить».
Астрологічно останній місяць осені належить Меркурію, покровителю підприємницької діяльності та будь-якої чесної роботи. Тому топаз в жовто-коричневій чи біло-блакитній гамі він обрав собі за оберіг, як запоруку прозорої чистоти ясних днів та кришталевих крапель осіннього дощу, хоч останніх з них на порядок більше, бо «Листопад скоріше брат сивобородого Грудня, а ніж барвистого Жовтня». Тому осінь відправляє свого молодшенького на зустріч королеві-Зимі, яка бавить місць-розбишаку своїми першими сніжинками.
В чий хворій фантазії період правління Хрущова проасоціювався з «відлигою»? Його намагання звинуватити одноосібно відповідальним за всі десятки мільйонів жертв попередніх десятиліть існування радянського союзу свого попередника, Сталіна — було ніщо інше, ніж намагання захистити саму систему існування тоталітарного режиму московсько-червоних катів переносом відповідальність з мільйонів організаторів-виконавців-поплічників тих злочинних дій на особу мертвого вже вождя . Чи була за Хрущова ліквідована система концентраційних таборів (ГУЛАГ)? – відповідь: НІ! Чи перестали припинилися переслідування за політичними мотивами? — НІ! Чи перестали застосовуватися до інакомислячих каральні міри впритул до вбивства – теж НІ! Найкраща демонстрація тієї «відлиги» – доля одного з провідних радянських генералів часів Другої світової, засновника кафедри військової кібернетики при Військової академії, Петра Григоренка.
Фактично все його свідоме життя припало на роки московської окупації України під червоними прапорами, адже хлопчині було лише тринадцять, коли на його рідному українському Приазов’ї силою була встановлена диктатура пролетаріату. Юнацький максималізм в боротьбі за ефемерне «загальне благо» (популістське гасло нещадно експлуатоване червоним люмпеном у власних корисних цілях), і він, вчорашній пересічний сільський хлопчина, активно допомагає встановленню диктатури пролетаріату, засновуючи в своїй Борисівці комуністичний осередок, в двадцять вступивши до лав партії, закінчивши на московії військово-політичну академію…
Війна своїх жертв не обирає, не жалкуючи ні старих, ні малих. Тим страшніший злочин коять ті, хто її розпочинає, але московським царям під царсько-ФСБним триколором чи криваво-червоним прапором на кількість своїх та чужих жертв завжди було байдуже…
Розв’язана москвою та Берліном Друга світова тривала вже другий рік, позаду були анексія Австрії та поділ Європи навпіл. Фактично ті, хто розпочав ту війну в якості союзників досягли всіх свої первинно поставлених цілей, зійшовшись на спільному кордоні. Ось тільки недомовленість, наче електричними розрядами, насичувала повітря, адже кожен з «найлютіших«друзів мав на меті, окрім запротокольованих Ріббентропом-Молотовим, свої власні цілі – стати одноосібним власником європейських теренів, тому пряма конфронтація між вчорашніми союзниками була лише питанням часу та можливостей.
Коли снігова королева-Зима розпочинає свій чаруючи-смертоносний бал в крижаних залах із завірюховими заметами по кутах, де в шаленому вбивчому вальсі людину кружляє безкінечний потік різноманітних хвороб та недугів, зупинити цю вакханалію може лише єдиний захисник-імунітет. Щоб допомогти йому якнайкраще впоратися зі своєю місією варто «прокачати» його мускули його по повній, про що прекрасно знали українські пращури всіма доступними в давнину засобами живлячи свої сили під час довгого періоду холодів.
Одно з тих майже магічно-чаклунських засобів і досі стоїть на озброєні сучасних господинь, як страва традиційної української кухні – унікальний за набором своїх властивостей, зимовий вітамінний коктейль, знаний зараз під пересічною назвою вінегрет.
Народження в великокняжому домі, де батько сам владика всієї Русі-України, матінка — принцеса, а дідами-бабами доводяться візантійські імператор з імператрицею, шведський король та легендарний княже Ярослав Мудрий. Не дивно, що в якості династичної партії для неї був обраний царевич та один з головних претендентів на візантійську корону — здавалось б, життя Янці Всеволодівні Рюрікового роду віщувало попереду лише щастя та добробут у тихому затишку великосвітського двору.
Але не Доля — норовлива пані, і у неї на людину завжди свої плани. Янка разом з матінкою вже відправилася до свого нареченого в далеку Візантію, але з огляду на загрозу цього шлюбу для Никифора Вотаніата, що силоміць захопив Царгорський престол, Констанстанція Дуку в терміновому порядку в 1078-ому силоміць постригли в ченці та заслали на Принцеві острови. Тому шлях той вийшов для князівни пустим.
… Попередня
Одне великокняже коріння і така різна доля у українських князівен — одним з них пощастило прожити довге щасливе життя, а їхня кров і досі в яких мінімальних відсотках тече по венах сучасних європейських вінценосців, а інші — пішли в небуття, не полишивши по собі навіть імені для історії.
Причому кількість відомих на сьогодні шлюбів між нащадками Рюріка різного ступеню родинних зв’язків налічується тридцять вісім, але існує імовірність, що їх більше через брак достатньої кількості документальних свідчень.
Десь на межі добра і зла споконвіку існує поруч з людиною, але завжди незалежно від неї, одне з найдивовижніших створінь матінки-Природы — загадково-містичний вовк. Його гордість, нескореність, незалежність, незламність, відданість та бойовий дух — це те, що завжди зачаровувало серця воїнів, як домінувальної касти українського суспільства; пращурі навіть так до кінця і не визначилися Богу чи дияволу належить це створіння, зійшовшись на думці, що створив його таки нечистий, але життя вдихнув — Господь.
Вовча містична сутність, як тотемної тварини загадкового Місяця, породила навколо себе чимало повір’їв, забобонів та прикмет. Не дарма ж в українському фольклорі існує легенда, що вовк — прабатько всіх тварин на планеті, адже первинно Темрява створила його з дерева (за іншою версією з мулу та бруду), як свого вірного воїна в боротьбі проти Світла, величезним та слухняним, але вовк потрапив Богові в пастку. І замість вбити, той взяв сокиру та добряче обтесав сіроманця, а поки працював, кожна обтесана тріска, що падала божественною силою на землю, перетворювалася на якусь живу істоту: мілкі — на білок, зайців, мишів, черв’яків, метеликів.., а більші ставали коровами, кіньми, китами…
Скільки б московська бойова пропаганда в своїх істеричних претензіях на імперськість не намагалася переписати справжню українську історію, починаючи з прадавніх часів і до сьогодні, скільки б не витрачала грошей зі своєї державної казни на оплату безкінечних робочих годин папапіроманства своїх псевдонауковців, Україна (до якої дрімуча московія не має жодного відношення, як батьківщина людожерів-андрофагів) була, є і буде частиною освіченого цивілізованого європейського світу. І збережені архівах різних країн світу чисельні документи української дипломатії — найкращий тому доказ.
Не беручи до уваги скіфсько-сарматський період (коли ці праукраїнські племена вели активну зовнішню політику, вступаючи в війни та союзи в тому числі з давніми греками та римлянами), від першого офіційного візиту київського князя Кия до царгородського двору візантійського імператора Юстиніана І в 527 році, що вважається першим дипломатичним прецедентом в українській історії, і до сьогодні, попри всі складні обставини визначення юридичного статусу українських теренів, іноземні країни вважали за честь мати офіційні дипломатичні відносини з Руссю-Україною через посольські місії, військово-політичні договори та союзи та династичні шлюби, як один з тогочасних широко розповсюджених їх інструментів Середньовіччя (французька королева Анна Ярославна, британська Агата Київська, візантійська Ірина та ще десятки інших).
За життя світ побачив всього лише одну його збірку, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ім’я Михайло Драй-Хмара назавжди увійшло в аннали української літератури доби неокласицизму. Просто йому не пощастило творити в ті часи, коли рідна земля в чергове опинилася під московською окупацією, та й ще під прапорами скаженого червоного люмпену, коли прояви будь-якої націоналістичної думки, як і освіченість загалом, були передані найжорстокішому остракізму під видом «буржуазного пережитку», адже літературна творчість, тим більшість висока поезія, для невігласів завжди знаходилася за межею розуміння, а тому викликали лютюче відторгнення.
Михась народився поцілований музами в козацькій родині Драй-Брагинців. Наполегливий, старанний, натхнений… і трохи наївний він дивився на світ широко розплющеними очима, з дитячою жагою пізнання поглинаючи нові знання. Золотоношівська школа, Черкаська гімназія, Київська колегія Галагана, історико-філологічний Київського універу.
За українськими народними традиціями і віруваннями найпліднішим днем тижня з прадавніх часів вважається четвер (четвертий за рахунком робочій), може саме тому, що чоловіча сила наполегливого, відданого та духовного Юпітера гарантують будь-якому починанню легкий хід та тріумфальне завершення, особливо це стосується такого творного, як будівництво, відстоювання правди через юридичні інструменти, опанування всіх різновидів духовних практик, фізичного самоочищенням, наведення ладу в оселі, де разом з брудом-пилом вимітаються негаразди та безгрошів’я; з сільськогосподарських прикмет: посадити квочку на яйця – курчата будуть добрі.
Сили небесного покровителя вистачає навіть на боротьбу з всесильним нечистим, на якого не знайти управи у всі інші дні тижня, і лише в четвер можна зруйнувати його домівку в бузині, щоб він пішов назавжди геть з цієї місцини. За прадавніми віруваннями будь-якого дня корчувати цю диявольську рослину не можна, не дивлячись на її дурну славу (за повір’ям: де бузина, там діти народжуються каліками), бо параліч розіб’є чи взагалі помреш. Лише по четвергах її стеблини можна було до схід сонця перегинати у самого коріння, потім дочекатися, поки стовбур сам по собі відсохне, а тоді знов-таки в цей самий день до світанку назавжди викорчовувати щезбину хату. А ще в ніч проти п’ятниці дівчата уві сні могли побачити свого нареченого, якщо лягали спати з промовкою: «З четверга на п’ятницю я лягаю в м’ятницю, п’ятниця п’ятниця, хто любить – хай наснитися, поріг-ганок його станок».