Новий рік — свято надії нового початку, позбавленого всіх горестей та печалів минулого з вірою у вселенське всепробачення, в якому не знайдеться місця спокуті колишніх гріхів, які розчиняться в світанковому мареві святкової ночі. Недарма цей день вважався одним з найголовніших в українському народному календарі; до нього довго готувалися, його пишно святкували і зараз він продовжує бути одним з найулюбленіших для мільйонів і мільйонів у всьому світі, як духовна єднальна ланка між минулим і майбутнім.
Містика новорічної ночі, коли за твердженнями езотериків та «непростих» відкривається портал між двох світів, творить на грішній землі всілякі дива і трапляється неможливе. Саме тому навколо цього свята в українській культурі існує так багато повір’їв, прикмет та забобонів.
Ніч року, адже грудень має найкоротший світовий день з усіх місяців, триває всього тридцять один календарний день, а здається – цілу вічність. Ніч міняє ніч з нетривалими проміжками сірих сутінок за вікном, де світанок непомітно переходить в захід, і все це під акомпанемент завивання холодного вітру та тріскіту лютого морозу за вікном. Недарма ж українські пращури наділили його такою великою кількістю барвистих призвіськ в різній вимові, накшталт: Вітрозим, Зимник, Казидорога, Мостовик, Мочарець Просинець, Річкостав, Студень, Тріскун, Трусим, Хмурень, Щипун… Офіційна ж сучасна назва «Грудень» походить від чисельних грудок снігу, що з’являлися по всіх полях та вісях («Грудень рік кінчає, а зиму починає», «Грудень око снігом радує, а вухо морозом рве», «Прийшов грудень, приніс студінь», «Грудень землю гудить, а хату студить»).
До речі Просинцем його прозвали, бо для гарного врожаю наступного року за народними прикметами в перший місяць зими на поля мав щільно лягти сніг, тому люди і просили у нього снігу, та побільше («Як в грудні сніг заляже, так і в серпні жито зляже», «Грудень сніжний — хліб буде пишний»). Ще з прикмет: сухий він віщує бездощові весну-літу, поява снігурів — до затяжної зими, як Грудень м’який — то Зима тверда, якщо в перший тиждень грудня погода стала — зима буде довготривала.
Хоч прадавній слов’янський епос поділяв рік лише на два сезони, перемежаючи час час холодів з з літнім теплом, як і три інших сезони Зима панує на українській землі три місяці. Але коли земля від краю та до краю вкрита білою ковдрою, дихання лютого холоду сковує душу і тіло, зачиняється льодом вода та сама брама до Вирію, здається — не буди їй кінця краю, хоча сонячні промені, що іноді пробиваються крізь щільну сіру ковдру хмар, не дають до кінця згаснути надії на повернення жаданого тепла.
Вона ступає на землю обережними кроками іноді в грудні, а часом і в жовтні (офіційно на Введення та Варвари «зима лягає»), коли за прадавніми віруваннями українських пращурів Білобог, покровитель сонця та всього сущого на землі, починає програвати в двобої з Чорнобогом, що намагається прикрити своїм плащем сну та смерті саме життя. Але бій продовжується, і триватиме він до скінчення віків. За поразкою приходить перемога і ласка Ярила своїм теплим поцілунком знов пробуджує природу до життя («Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає» або «Зима мине – літо буде; літо мине — зима буде»).
Його герб з чотирьох славетних шляхетних слов’янських родів (польський Білий орел, білоруська Погоня, український Георгій-Переможець та литовський Лев), як голос з минулого до нащадків із пророцтвом про непереможності сили їхньої єдності проти будь-яких ворогів зі сходу чи заходу, всю пророчу глибину мудрості якого українцям доведеться пізнати на власному гіркому досвіді лише через три з половиною століття по смерті його власника, гетьмана України, мудрого дипломата, ефективного менеджера, талановитого воєнного стратега, прабатька української розвідки Івана Виговського.
Овруччина початку XVII століття, високоосвічена арестократична сім’я Виговських з родинними зв’язками ледь не з половиною шляхтичей України та Річи Посполитої, батько-співзасновник Київо-Могилянки… плюс народжений в 1608-ому первісток повною мірою увібрав в себе всі військово-політичні таланти своїх пращурів закарбовані століттями в генах крові – при таких вихідних даних після здобутої освіти в створеному батьком братському колегіумі (закінчив в 1635-ому) йому самий шлях був в велику політику.
Чарівні старі маріупольські топоніми. Їхні джерела варто шукати в минулому українського міста, де за правому березі Кальміусу, поруч з озером Домаха (колись була правою річковою притокою) з XV століття існувала однойменна фортеця Кальміуської паланки Запорізької Січи (ще відома як Адомаха чи Адомахія) з шістдесятьма одним зимником (офіційно). Її руїни височили на міському Базарному майдані, там де через пів-тисячоліття розташовувався сквер 500-річчя українського козацтва з однойменним пам’ятником (територія навколо ОСОУ (ДОСААФу) та кварталом південніше), ще в середині ХІХ століття.
Задля повного знищення українського козацького осередку в кальміуському гирлі після ліквідації Січи разом з усією розгалуженою мережею її сторож та дозорів московськими військами за наказом німкені-самозванки Катьки ІІ в 1780-ому сюди переселили кримських греків, виселивши споконвічних господарі, кальміуських запорожців, аж на річку Вовчу. Новоприбулі попри офіційну назву Маріуполь (Павловськом йому судилося пробути всього лише рік), вперто називали своє поселення Карасу-Базар, яке під впливом місцевих українців швидко трансформувалося в Карасівку, що стала в другій половині ХІХ столітті назвою району північніше Домахи на пагорбі (північна частина сучасної вулиці Торгової).
В українській традиційній кухні налисники готувалися в якості однієї з обов’язкових страв на зимові свята, адже процес приготування тіста для них займав чимало часу (хоч і за обмалі набору використовуваних інгредієнтів), але неземний смак, пластичність форм та різномаїття можливої начинки – вартували всіх тих зусиль.
Для приготування тіста налисників знадобляться всього лише борошно, вода та солодковешкове масло. Перші два інгредієнти замішуються в круте тісто, максимально тонко розкочуються (не біда, якщо порветься), мастяться розтопленими маслом, складаються навпіл, відправляються без зминання для охолодження (до холодильника, льоху чи просто на мороз взимку). Процедура повторюється багаторазово. Після останнього розкочування з тіста формується готовий виріб для випікання. Зазвичай налисники використовуються в якості самостійної солодкої чи солоної страви без або з начинкою. Іноді верх готового для випікання виробу змащується яйцем.
Одна з найдивовижніших річок України, яка назавжди причаровує душу не стільки своїми розмірами (де їй там до Дністра, тим паче до діда-Дніпра з його порогами), скільки різномаїттям своїх іпостасей вміло-натхненою рукою чарівниці-природи вставлене у відповідне облямовування краєвидами-ландшафтами, які залишаються в людській пам’яті одним з найпрекрасніших спогадів до останньої хвилини, до останнього солодкого ковтка життя на цій тлінній землі.
Від розлогих трясовин-луговин біля витоків у Андріївки через невеличкий водоспад в Купинах, чисельні острівці та вузький скелястий товтрійський каньйон заввишки до ста двадцяти метрів завглибшки (ще в XVIII столітті ним ходили малотоннажні судна) аж до широкого гирла в невисоких мальовничих пагорбах неповторний та непередбачуваний Смотрич, як справжній професійний художник-митець, готує своєму вдячному глядачеві сюрприз за кожним своїм новим вигином чи поворотом, тримаючи останнього в постійній емоційній напрузі-очікуванні-дивуванні театрального сюжету від початку до самого кінця своєї подорожі-постанови. Може саме з цим пов’язана етимологія походження його назви від «смотріти» (дивитися).
Коли на носі вже різдв’яно-новорічні свята, і час в передсвяткових клопотах пролітає як мить, дуже важко викроїти хоч хвилинку на підготовку домашніх прикрас. Тому в українській культурі здавна існував для прикрашання оселі спеціальний день, на Гната (19 грудня), в який серед цих турбот, з огляду на сувору заборону збиратися на Різдво та Новий рік суто жіночо-дівочим колом, у подружок-коліжанок була остання нагода в старому році провести час разом в веселих посиденьках за виготовленням новорічних прикрас.
Так традиційно 19 грудня дівчата та жінки таємно збиралися в гарно прибраній хаті однієї з господинь зі своїми, спеціально приготованими для цього матеріалами (стрічками, нитками, колосками, пір’я, житніми стеблинами) та власноруч приготованими для вечорниць смаколиками.
Син парафіяльного священника, йому б сама дорога була в духівництво, що гарантувало на все життя наперед шмат хліба з маслом, а до нього великий дім, чисельне симейство, сталий заможний побут… – і все це без зайвих зусиль. Але українська шляхетна кров Берлинських у всіх дітях отця Федіра з сумської Нової Слободи взяла гори над мирським меркантилізмом, вони всі не без батьківського впливу обрали власний тернистий шлях у вічність, яку дають лише пожовклі сторінки літописів. Хто б міг подумати, що з цих п’яти сільських хлопчиків вийдуть відомі науковці, викладачі, лікарі, співаки… і Максим зайняв гідне місце серед своїх обдарованих долею кожний своїм особливим талантом братів.
Вища освіта в Києво-Могилянці (цікаво, що батько-священник наполіг на невідвідуванні богословських класів) відкривала перед двадцяти дворічним молодиком широкий простір життєвих можливостей, якими він не забарився скористатися — викладання в Головному народному училищі (згодом Першій київській чоловічій гімназії) та Духовній академії відкрило йому можливість передавати мудрість віків наступним поколінням, а життя в столиці — двері стародавніх київських архівів та книгосховищ, більша частина з яких наприкінці XVIII століття належала церковній єпархії. Саме ці два покликання помножені на допитливість, ґрунтовність та педантизм вписали золотими літерами ім’я Максима Федіровича в українську історію.
Довгоочікувана п’ятниця-красуня, що зваблює серце і розум солодкими обіцянками блаженного відпочинку, коли на два вихідних дня нарешті має зупинитися всесвітній поспіх та метушня «щурячих перегонів», щоб світ зміг насолодитися тем великим даром Небес, що зветься Життям. Прекрасна, як сама Доля, вона приносить в дім спокій благополучного завершення справ.
П’ятий день робочого тижня за українськими народними повір’ями не можна було після захід сонця мити посуд, бо недоброзичливці пліткуватимуть за спинами («язиками, як мисками-ложками гримати») та веселитися (старі казали: «Хто в п’ятницю веселиться, той в неділю плакатиме» чи «Ти, дівко, свою долю у п’ятінку проспівала»). Натомість вдалим будуть сватання («засватається навіть свинячий пастух») та зачинання будь-яких добрих справ, а сни проти п’ятниці, як кажуть – пророчі і неодмінно втіляться в життя до найменших дрібниць.