Довгоочікувана весна менше ніж за тиждень почне свою переможну ходу скучилою за довгі холоди українською землею. Її скорий прихід вже відчувається в зненацька налетілому дмиху теплого вітерця, ледь помітно набряклих бруньках, височині небесної блакиті. Але офіційними глашатаями весни у всі часи в українській культурі вважалися птахи, що повернулися з Виру.
Хоча історично веселе свято Обретіння походить з праслов’янських часів, прийдешнє християнство перехрестило його на власний лад, призначивши на 24 лютого власну поминальну дату, нібито першого знайдення голови Іоанна Хрестителя, місце знаходження якої було приховано за наказом царя Ірода і про яке дух страченого святого розповів своїм послідовникам.
Вшанування праслов’янського покровителя багатства матеріального та духовного, Велеса (Волоса), культ якого зародився на українських теренах, як вважають сучасні науковці, ще за три тисячі років до Різдва Христового — традиція, яку і донині ніжно бережуть українські обрядовість та народний фольклор. Як гарно витримане вино, випробовування п’яти тисячоліть руйнівних війн, етономіграцій, епідемій лише надійно закарбували його лик в українських генах, хоч прийдешнє християнство і намагалося перехрестити його образ на святого Власія та нівелювати багатство Велесівсого образу до простого покровительства худобі з прізвиськом «скотний бог», якого вшановували заганянням тварин до храму та кропінням їх святою водою 11 лютого.
Але, не дивлячись на відчайдушні спроби церковників, ставлення до образу творчого та вседопоміжного Сивого Яра (інше ім’я зимового Волоса, чий поклінний тотем височив в дохристиянські часи на київському Подолі на сучасній Волоській, де після його зносу був збудований православний храм святого Власія) в народі залишилось на стільки шанобливим, що свята на його честь тривають цілий тиждень, починаючи з 11 лютого, яке є найсвятішим днем Велесового тижня. Адже окрім іншого він покровительствував непростим людям, пророкам та митцям, з якими в цей світ приходили знання про минуле, майбутнє та світоустрій як такий.
Безжальний та доленосний двобій зими з літом (в календарі українських пращурів існували лише два сезони, Коляди та Купала), Зимобор — одна з найголовніших подій року. Адже вважається, що саме цього дня земля перетинає міфічну межу, за якою починається сезон тепла, а разом з ним відродження життя у всіх його проявах після тривалих холодів.
Здавна як могли українки допомагали весні і надії перемогли в боротьбі із лютим холодом смерті, тому ще напередодні 2 лютого починали готуватися до виконання старовинних українських магічних обрядів, головним з яких було випікання «жайворонків» (ритуального печива у вигляді птахів). Їх роздавали Срітенського ранку після церкви всім зустрічним дітлахам, щоб малеча, що чиста душею і тому ближче до Бога, допомагала закликати скоріший прихід весни.
«Вовчий час» в прямому та переносному сенсі, коли всі зимові запаси з минулого літа в людському і тваринному світах добігають свого кінця, залишається лише невпевненість та промінь надії на скоріший прихід жаданого весняного тепла, яке звільнить і землю, і річки, і тіло, і души від льодяних оков холоду. «Лютий той, що гострокутий» намагається час від часу задобрити людей відлигою та мінливим теплом, але Зима разом зі своїми морозами та хурделицями ще править свій останній бал («Лютий корові вдень бік нагріє, а вночі – морозом ріг зіб’є»).
Сердиться молодшенький зимовий син, що люди бажають йому якнайшвидшого закінчення, не дивлячись на подаровані ним сонце і толіку тепла, «лютує бо весну чує» (від того і ім’я своє отримав). А ще українці його звуть Бокогрієм («один бік зігріє, інший – заморозить»), Казидоріг чи просто Казо (через погані дороги, «питає лютий, чи добрий ти взутий»), Стречення (за релігійним святом), Зимобор чи Межень (ним закінчується календарна зима, межуюча з весною), Сніговий (бо снігом мете) чи Скажений (тому ж, що і лютий).