Арамейці, іранці, тюрки, серби, хорвати, угорці, хазари, половці … не кажучи вже про слов’ян, які живуть тут і понині, – ось неповний перелік народів, які колись вважали цю землю своєю, а дуба-велетня шанували за найбільшу святиню. І хоча сучасні дослідники, боячись помилитися, датують вік зеленого дива сім’ю століттями, деякі історики проводять паралелі між ним і священним деревом константинопольського імператора Костянтина VII Багрянородного, про який він згадує у своїх працях (а це Х століття).
Хоча хтозна, може дуб на правому березі Дніпра в районі острова Хортиця і є те саме Дерево Миру, на гілках якого спочивав сам Господь, а змій вступав у запеклу суперечку з птахом. Адже поклониться йому, як символу Світової Вісі (де крона царство небесне, стовбур і кора – земне життя, а коріння – палаюче пекло), приходили багато поколінь європейських народів, щоб просити милості і благополуччя для свого народу або рідні, для себе особисто або для страдженого.
До берега річки з його живильною вологою рукою подати… а ціла фортеця помирає від спраги. Війни за панування, владу, землю, а в кінцевому підсумку завжди за жадане золото, ніколи не відрізнялися милосердям. Облога ж, як дуже дієвий військовий заход, завжди була в ходу у тиранів, а співчуття – не в честі. Незліченною безліччю прикладів її жертв ввистелений шлях її величності Історії.
Не оминув, згідно з легендою, цей гіркий досвід і захисників Хотинської фортеці десь на самому початку її існування, коли не був ще пробитий в скелястій тверді завдяки титанічним зусиллям захисників 65-метровий колодязь на замковому подвір’ї…
Мало є на світі людей, які психологічно готові змириться зі своєю кончиною, з віком проходячи всі стадії заперечення… і вдвічі це складніше якщо ти «бог» від медицини і на твоїх очах, твоїми руками люди повертаються з небуття, щоб продовжити жити.
І ось він – той, хто провів під час Другої світової чотири тисячі операцій в маленькому польовому госпіталі, хто першим в країні здійснив вдалу операцію з протезування мітрального клапана серця, хто керує провідними медичними інститутами України, на рахунку якого десятки тисяч врятованих життів на шостому десятку свого життя став перед усвідомленням факту насування старості.
Тонка в тремтячому світлі вуличних ліхтарів майже не видна ілюзорна грань, яка кам’яною стіною розділяє два діаметрально протилежних світи одного міста. Дрімуча простота невігластва і світоч культурного просвітництва, що йдуть кожен своїм шляхом і за обопільною згодою ніколи не пересікаються. Гапкінштрасе і Піжон-стріт – завжди дві лика однієї вулиці.
З одного боку вир вишукано і модно одягненої публіки в інтелектуальних бесідах про високе, в культурі мови і поведінки якої безпомилково вгадується інтелігенція. Яскраве світло ліхтарів у відблиску начищених туфель і бріолінових зачісках галантних кавалерів, дбайливо супроводжуючих на променад своїх злегка гордовитих дам в легких як туман вечірніх сукнях. Піжон-стріт – еліта і надія майбутнього країни.
Оповита лісовою зеленню висока гора, підступи до якої надійно охороняли непрохідні яри та драговини – чим не самою долею підготовлена твердиня, щоб тримати оборону проти недругів, які прийшли на рідну землю з мечем? Так і вирішив князь Лев Данилович Галицький, закладаючи в середині XIII століття на її вершині фортецю в оточенні міцного дерев’яного частоколу.
Чи то важкодоступність зіграла проти князівської волі (доставка води і продовольства через гущавину була завданням не з простих), чи то у фортечному стані траплялися постійно якісь незрозумілі катаклізми, але вже після першої зимівлі укріплений табір на вершині був покинутий. Лише народний поголос через сторіччя (як мінімум ще в XVв.) зберігав про це пам’ять вперто називаючи цю гору Горай, що за словами українського дослідника старожитностей Івана Крип’якевича значило «замок».
Розмиті часові межі при відсутності документальних свідчень надійно зберігають таємницю народження переважної більшості сучасних міст і селищ України. Немов норовлива кокетка вони зменшують свій вік, прикриваючись ілюзорним покривалом пожовклих сторінок в витіюватих завитках старовинних документів і умовним поняттям «місто».
1778 рік вважається офіційною датою заснування Маріуполя, але тоді як же знахідки глиняного посуду віком п’ять тисяч років або предметів козацького побуту (трубка кінця XVII – початку XVIII століть), знайдені на невеликій ділянці вишукань в районі ДТСААФу (вул. Ковальська) під час перших ініційованих Маріупольським краєзнавчим музеєм вишукувань 2010 року на місці передбачуваного місця розташування фортеці Кальміуської паланки Війська Запорозького?
Неординарний літературний талант родом з Одеси, якому були зобов’язані своїм народженням Беня Крик і Кирило Лютов, був арештований 16 травня 1939 року. Не допомогла і дружба з високопосадовими чиновниками молодої країни рад, а, можливо, це і стало першопричиною (роком раніше був розстріляний головний чекіст СРСР і давній товариш Ісаак Бабеля – Генріх Ягода). Головним аспектом його арешту називається улюблена тактика правонаступниці царської охранки з відвернення уваги народних мас від внутрішніх проблем за допомогою показових судилищ над інакодумцями.
Перший слідчий, який не мав на руках інших доказів крім доносу одного з сексотів (секретних інформаторів НКВС), практично не дав справі хід. Але державна каральна машина за найвищим розпорядженням вже була запущена, і 10 вересня того ж року справу передають більш розторопному слідчому Акопову, який за допомогою відомих «методів дізнання» (простіше кажучи силового вибивання визнання), в лічені місяці фабрикує справу №419 за трьома звинувачувальними пунктами: участь у контрреволюційній троцькістській організації, шпигунська діяльність на користь французької та австрійської розвідок і підготовка терористичних актів проти керівників парії та уряду.