Стародавня монастирська пустинь, якій століттями не щастило з настоятелями, але численні заможні покровителі не давали зникнути всує, була похована прийшлими на хвилі кривавого перевороту 1917-го бездушними нелюдами «від народу», коли обласкані словом ревної молитви стіни та відданої любові місцевих жителів стали майданчиком для виправлення малолітніх злочинців та соціальних експериментів по їхній адаптації до суспільства в 1920-х.
Тоді в запалі атеїстичного божевілля комуністи знищували все мало-мальськи пов’язане з будь-яким нагадуванням про вищу відплату за їх численні криваві гріхи, наче знищивши храм вони могли позбутися провини в надії, що Бог про все забуде. Так на сотні стародавніх і не дуже, унікальних і звичайних святинь просто зникли з лиця землі, а інші, так як і головний Курязький храм Преображення Господнього, позбулися всієї своєї колишньої величі і сім десятиліть животіли на узбіччі історії.
Країна червоних рад застрягла в брежнєвському застої; войовничий комунізм став для неї основною релігією, а атеїзм – новою вірою. До української волі ще довгих два десятиліття. Але справжня людина в усі часи залишається людиною, не дивлячись на всю мішуру навколишнього суєти і гучні закличні промови тимчасових правителів…
Коли в 1970-ому на чолі виробничого управління водопровідного господарства «Дінець» став Михайло Васильович Ніколаєнко, у древньої святині, що століттями зберігала душу Кочетка і вже п’ятдесят років покинута животіла на задвірках історії, з’явилася надія на відродження в кращих традиціях християнської віри. Адже у нового керівника окрім комуністичного партквитка ще була душа, яка плакала, побачивши жахливість стану унікального храму ікони Володимирської Божої Матері.
Стародавній монастир на вершині високого пагорба, від підніжжя якого спливають за горизонт безкраї слобожанські простори. Тут повітря чисте і прямий зв’язок з Богом – лише руку простягни, щоб дотягнуться до небес. А внизу, граючи з теплими сонячними променями в хованки, перекочують свої хвилі кришталево чисті води Дінця, щоб пробігши не одну сотню кілометрів стати Азовським морем.
Так що не дивно, що ще на зорі заселення цих просторів саме в цьому затишному кутку з’явилася обитель тих, хто тікав від мирської суєти до творчої мудрості цього світу через віру і покаяння – Богородичина пустинь. Тернистий шлях її літописної історії перервався вже через кілька десятиліть після заснування, але мабуть чернечі молитви до Всевишнього були настільки сильні, що він вирішив дати братії другий шанс…
Обмеженість і спірність документальних відомостей завжди породжує на світ легенди та теорії одна одної химерніше, в основі яких лежить найчастіше один єдиний факт. Вони швидко знаходять собі прихильників і їхніх опонентів, не дивлячись на те, що істина лежить десь зовсім в іншому місці.
Романтичні Співочі тераси, оповиті мороком таємниці свого походження. Їх унікальна акустика зачаровувала іменитих виконавців, яких багатому магнату-цукрозаводчику Павлу Харитоненко з тонкою душевною організацією вдавалося заманити обіцянками або спогляданням чуда в глибинку слобожанської землі. Кажуть, в числі тих, хто пізнав всю могутню силу рукотворного дива випробував на собі, був сам Федір Шаляпін.
Самотній валун на тінистій алеї Шарковського парку в оточенні ореолу незвичайної метафізики під муаровим покровом таємниці походження і легенд сучасних чудес, як магніт тяжіння для поколінь українців в сподіванні на щастя і взаємність почуттів, манить до себе і дарує крихту надію на здійснення чуда.
А почалося все з маленької трагедії однієї родини, в якій шалено закоханий чоловік і холодне серце молодий, яке не змогли запалити ні його пристрасть, ні відданість, ні незліченні багатства. Батьки Панянки, як її називали місцеві, все ж змусили дочка вступити в шлюб з розрахунку з сином цукрового короля Леопольда Кеніга, але взаємне кохання від цього так і не народилося. Подяка, відданість, дружба – так, але не любов.
Доля народу-вигнанця століттями була переплетена з історією української землі як дві нероздільні складові цього світу, поки в їх мирне життя агресивної ведмежою ходою разом з антисемітизмом і українофобією не вторглася Московська імперія, благополуччя якої завжди трималося на крові, поті і сльозах захоплених народів. Так з’явилися лінія осілості, Валуєвський циркуляр 1863-го, Емський указом 1876 року, заборона листування та преси на ідиш 1914-го.
Тим ясніше стають мотиви рішення Всеукраїнського з’їзду рабинів в Одесі 1918-го про накладення «херему» (прокляття) на всіх супротивників Української народної республіки, при тому що єврейські організації дев’яти українських губерній визнали Центральну Раду єдиним легітимним органом управління на своїй землі, ідиш був однією з офіційних мов документів та валюти новонародженої країни, а війська Директорії на чолі з Симоном Петлюрою активно протистояли єврейським погромам (чому збереглося чимало документальних підтверджень). Так іудейська громада офіційно вступила в боротьбу за незалежність України 1917 – 1921 років.
Два століття долі селянського поселення та садиби на берегах Шарівки йшли рука об руку, будучи один для одного вічними супутниками прогресу і процвітання, яке дають невсипуща праця і турбота про рідну домівку. Так було при Шаріях, Осипових, Гебенштрейтах…, але педантизм, радикалізм і непомірні амбіції багатого цукрового магната Леопольда Кеніга, котрий 1894 році викупив Шарівку, назавжди перекреслили створювані поколіннями доброзичливо-довірчі відносини між господарем та його підопічними.
Грандіозна реконструкція нового придбання для підкреслення високого статусу її господаря почалася звичайно ж з головної перлини майбутнього комплексу – невеликого палацу на південному схилі балки – в ході якої вона з пересічної представниці садибної архітектури перетворилася на прекрасного білого лебедя, чий величний образ відбивався в дзеркальній гладі ставка оповитій муаром флори.