Обряд зливок відбувається або на другий день хрестин разом із посхрестинами, або посхрестини – на другий день, а зливки – на третій. Уранці баба приносить «непочатої води» (такої, якої ще ніхто не пив). Кладе в корито хрестом калину, гвоздику, овес, любисток, руту, барвінок та інше зілля. Породілля ллє бабі воду на руки над ночвами і каже:
-Ти мені, бабусю, очищала душу, а я тобі очищаю руки.
Баба відповідає:
-Нехай тебе, онучко, Бог простить гріхами.
Зливки повторюють тричі.
Новонароджена дитина, якщо її ще не охрестили, за народними повір’ями перебуває в великій небезпеці від чорта та відьом. Тому її намагаються охрестити в день народження. Мати не може годувати дитину, поки її не охрестять. Якщо священика немає і обряд неможливо провести протягом 2–3 днів, дитину годує якась інша жінка.
Хрещення починається із запрошення хрещених батьків. Зазвичай беруть одну пару, лише заможні іноді запрошують дві пари. Якщо в матері вже були діти, які померли, хрещеними можуть узяти першого зустрічного (якщо він згоден). Якщо жінка народжує вперше, хрещених обирають із родичів: «Баби сужені, куми люблені». Вагітних жінок у кумові не беруть – бояться, що дитина помре.
Під час народження баба хрестить дитину і говорить: «Во ім’я Отця і Сина, амінь; і Св. Духа, амінь; нині, і прісно, і во віки віков, амінь». Також б’є її рукою для того, щоб вона заплакала; якщо ж від цього вона не плаче, то баба змочує їй голкою м’язини і кров’ю маже дитину. Зразу ж після народження дитини баба відрізає їй три пасма волосся з тією певністю, що новонароджений, постарівши, буде забезпечений від лисини.
Вагітна жінка користується в народі загальною повагою; її слухають і догоджають усім її примхам. Втім, ця повага походить більше зі страху, бо, за народними забобонами, невиконання бажання вагітної загрожує неслухняному лихими наслідками. Стверджують, наприклад, що якщо хтось її не послухає, то весь його одяг буде зіпсований і навіть з’їдений мишами. Також якщо жінка перейде цьому чоловікові дорогу, то він неодмінно захворіє чир’ями.
Вагітна жінка, на думку народу, повинна остерігатися всього того, що може погано вплинути на дитину. При цьому в народу є багато прикмет, які передвіщають як фізичні, так і моральні якості дитини:
Серед українських вірувань, переказів і легенд чи не найбільше пов’язано саме зі знахарями та чаклунами — людьми, яких народна уява наділяла особливими, надприродними здібностями. Назви для таких «знаючих» людей сильно різняться залежно від регіону та епохи. У давньоруських писемних пам’ятках їх найчастіше називали «волхв-вещок», «ворожбит-ворожка», «целитель», «лекарь/лекарка», «баба», «чаровница/чаровник», «чародейка/чародей», «вещок», «шепотница» та подібними словами. Слова «знахар» і «чаклун» — пізнішого походження і поширені переважно в етнографічних працях та публікаціях ХІХ століття. Саме тому, аби уникнути плутанини, у книзі автор вирішив послідовно вживати саме терміни «знахар» та «чаклун».
За народними віруваннями, такі люди вміли лікувати або навпаки — насилати хвороби, передбачали майбутнє, могли впливати на погодні умови, обертатися на тварин чи птахів, замовляти різноманітні речі тощо. Проте, попри схожість функцій, між знахарем і чаклуном існувала принципова різниця. Знахар користувався знаннями та силою, дарованими Богом, і його головним покликанням було лікування — як тілесних, так і душевних недуг, а також допомога людям у побутових, родинних та господарських справах. Натомість чаклун уособлював зло: вважалося, що його сила походить від нечистої сили, від «продажу душі чорту», а діяльність спрямована на шкоду — насилання хвороб і нещасть. Саме чаклунові приписували здатність перетворювати людей на тварин (найчастіше — на вовків), позбавляти подружжя можливості мати дітей, сварити людей між собою, шкодити худобі чи «робити» на смерть.
Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п’ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп’ять додому та й пішов у путь-дорогу куди бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок.
Десь-не-десь, в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею і князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:
- Ходімо зі мною до моря, послухаєм, як морські люди пісні співають.
От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів видать у своїх синів вправу: котрий з них найвмілій буде, а котрий на його царстві хазяйнувати. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби. Князь глянув та й питає свого старшого сина:
- Сину мій любий, що б ти із цих трьох дубів зробив?
Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть той їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
- Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
«Хованка» – один з різновидів традиційної української дитячої гри більш відомої сьогодні як «Хованки» (раніше «Приховки»), але у специфічному, деталізованому варіанті, який має глибокий військово-патріотичний та історичний контекст.
Основні відомості
Тип гри: рухлива (моторна) та пізнавально-сприймальна (розвиває фізичні якості та кмітливість).