Пишний, гордий, славний паничу!
Славний паничу, добрий Іване!
Молод же ти в військо ходити.
Є в нього ненька, ненька рідненька;
Як виправляла, то научала:
«Синку ж мій, синку, синку Іванку!
Ой як підеш молод до війська,
Да не вихвачуйся з-поперед війська,
Не зоставайся да позад війська,
Держися війська все середнього».
Ой в полі, полі, близько дороги,
Ой дай, боже!
Близько дороги намета стоїть,
А в тій наметі N… сидить.
А коло його все слуги його
Держать шапочки за околички.
«Чи сам пойдеш, чи й нас з[а]береш
Ік турецькому царю на войну?»
«І сам пойду, і вас заберу,
І вас заберу у Туре[чч]ину».
Ой, не рости, кропе (рядок повторюється двічі)
Високо та й у городі, (рядок повторюється двічі)
Ой, не ходи, старий, (рядок повторюється двічі)
Коло моїх та ворітечок! (рядок повторюється двічі)
Ой, не топчи, старий, (рядок повторюється двічі)
Кудрявої м’яти! (рядок повторюється двічі)
Я того старого (рядок повторюється двічі)
Од роду не любила, (рядок повторюється двічі)
По його слідочку (рядок повторюється двічі)
Каменем да покотила. (рядок повторюється двічі)
Українська традиція приготування крашанок та писанок сягає тисячоліть, задовго до появи християнства на землі (про що наочно свідчать чисельні знайдені на теренах країни артефакти). Причому сам обряд їхнього приготування розписаний до дрібниць з прадавніх часів.
Обрядове вживання крашанок і писанок приурочене до останніх днів Великого посту, Світлого та Фоминого тижнів, переважно до перших днів Великодня. У Куп’янському районі Харківської області один із членів родини вистоює Діяння та утреню в ніч під Світле Воскресіння з писанкою в кишені, яку потім зберігає як домашній талісман протягом року (спов. Пелихов).
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
І по ногах ланцюг б’ється.
А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками, -
Нехай йому із водою…
Ось-ось чайка надо мною.1