Острів як остів – чимало їх всемогутній Хаос розкидав земними просторами серед блакитного шовку водяної гладі. Звичайний, але надзвичайний, бо на невеличкій в планетарному масштабі (всього в три тисячі гектарів) частинці скелястої суші відокремленої від всесвіту бурхливим дніпровським потоком залишили свої віхи кожний народ, який вважав українську землю своєю, починаючи з часів ранньої бронзи.
При чому Хортиця, як один з трьох концентраторів надпотужних енергетичних потоків матінки-Землі на лівому березі Дніпра (інші два – то Кам’яна могила та Кам’яні могили), служила місцем священнодійства за тисячі років до появи християнства – урочища та балки острова рясніють дивом збереженими чисельними капищами, святилищами, вівтарями. Саме тому тут досі знаходять поховання, та не простих смертних, а найшановніших та наймогутніших представників свого часу.
Є десь на кордоні між Донеччиною та Запоріжжям загублена серед безкраїх родючих українських полів одна природна дивина, яка зберігає тисячоліття пам’яті цієї землі. Вона пам’ятає, як вітри Часу заносили на своїх крилах сюди гунів, готів, скіфів, кімерійців, а потім також швидко розчиняли їх в хмарах піску великого Хаосу… Величні гранітні Кам’яні могили, котрі колись були заввишки три тисячі метрів, за мільйони років поглинула земля, полишивши на поверхні лише два ланцюга великих та малих вершин на площі в двісті гектарів, як нагадування про минуле.
П’ять найбільших перлин – дві зі сходу (Лягушка та Гостра), три із заходу (Панорама та Витязь з перевалом Брама Сонця між ними та декілька в стороні – Південна), кожна з яких має за твердженнями доглядачів-науковців свій характер, свою структуру, свої властивості на межі з непізнанним.
Козаки і вода моська чи річкова, все одно – це дві нероздільні суті вільного українського буття. Не дарма ж на Січи з давніх-давен ходила приказка: «Козак з водою, як рибалка з вудою». Адже кришталеві хвилі давали вільному війську втамувати спрагу, наїсти повні шлунки смачної риби та захиститись від усіх ворогів – піди, знайди їх серед безкрайньої гущавини плавнів.
У разі несподіваної небезпеки українські воїни привчені були шукати порятунку насамперед у воді, тому далеко від неї не відходили: пірнув козак, тихенько відламав собі очеретину для дихання і заліг на дно на довгі години і навіть досвідчене око не розрізнить її серед сотень тисяч таких же стебел, що стирчать з ряски. Виринав на поверхню вже коли татари відходили, втомившись марно очікувати появи нирця. А бувало плив так під водою, долаючи кілька кілометрів, щоб уникнути неприємної зустрічі з ворогом.
Пошук засобів приборкання свободолюбного українського духу та знищення національної самоідентифікації окупаційна московська влада продовжувала з моменту крадіжки шляхетного імені та давньої історії Русі, здійснених за розпорядженням царя-сатрапа Петра І в 1721 році, коли золотоординський Московський улус розчерком пера став Росією. В хід йшли самі підступні методі: заборона української мови, спалювання книжок українською, закриття україномовних шкіл, арешт провідних діячів українського визвольного руху, примусове перевдягання в вишиванки «нічних метеликів»… царська охранка була здатна на все.
Але тільки хвороблива уява озвірілого московського люмпену, що дорвався до абсолютної влади на змощених кров’ю своїх та чужих штиках, могла вигадати геноцид української нації через голодомор – в 1921-1923 роках це була перша проба пера із кількістю жертв у кілька сотень тисяч (офіційна статистика того часу неповна і надає лише загальне уявлення про розмах трагедії). Отамани червоних (Ленін, Троцький, Дзержинський…) ще не могли до кінця повірити, що контроль над Україною в їхніх руках, тому намагалися награбувати якомога більше, щоб на випадок втечі персональні мільйонні рахунки в Швейцарії забезпечили їм розкішне життя за кордоном до кінця їхнього життя.
Зачаровуючи каміння кольору крові, їх з давніх-давен в різних культурах вважали символом великої пристрасті в двох її крайніх проявах – любові та ненависті. Недивно, що людський поголос наділяє рубіни магічними властивостями та породив на світ чимало історій-легенд на межі двох світів у вічній боротьбі добра із злом. Саме такою є сповідь про рубінові сережки Наталії Гончарової, доля їхня звивиста і зачепила своїм крилом чимало людських історій.
На сторінках історії вони з’явилися в якості подарунока на шістнадцятиріччя Наталії Гончаровій, від матінки, праправнучки гетьмана Петра Дорошенка, Наталії Іванівни. Золотий витвір мистецтва витончено-прекрасний в своєму поєднанні рубінів та діамантів мав подарувати її дівчинці справжнє кохання… але жартівниця-доля вирішила інакше. Життєвий вибір вибір доньки (якийсь поет з африканськими коріннями, до того ж затятий пиятика, картяр і бреттер) категорично не сподобався матері, тому горда Наталія Іванівна відібрала дарунок, але було запізно, рубінові сережки зробили свою справу – 2 березня 1837-ого Пушкін на сьмому роцы подружнього життя був вбитий на дуелі, поводом до якої біла честь його Наталії.
Пропаганду, як засобом масового керування людською свідомістю, московські «революціонери за розрахунком» досконало опанували за довго до гітлерівської Німеччини, і ще питання хто у кого навчався. Недарма ж лідер більшовицького перевороту 1917-ого, товариш знаний під партійною кличкою «Ленін» (він же Володимир Ульянов) казав, що головним з усіх мистецтв є кіно, як зброя масового ураження найбільш великої кількості людей незрілого, позбавленого критичного мислення розуму (правда останню частину фрази він опускав, щоб не бентежити народ незрозумілими словами).
До речі, цей «безсрібник» (що ховався від царської «охранки» не десь-там в країні Третього світу, а на розкішних курортах Швейцарії) станом вже на 1921 рік, по факту через рік-півтора після сталого встановлення червоної влади в тому числі на українських теренах включно Крим, мав на особистому рахунку в швейцарському банку величезну суму в сімдесят п’ять мільйонів франків «експропрійованих» в рамках грабунку та розпродажу приватної власності захоплених територій.