Вони приходять в цей світ по волі невідомих сил, щоб надихнути чи занурити в прірву зневіри. Їм відкривають свої таємниці минуле і майбутнє, хоча власна доля захована від їхніх очей товстою чорнотою пелени незнання. У них багато імен ворожка, вороха, ворожея (чоловік – ворожбит), а в перших українських документах це слово згадуються в край негативному контексті по асоціації з ворожістю (грамота поборника християнства Володимира Мономаха до Олега Святославіча від 1096 року).
В народі існує дві протилежні думки щодо походження ворожок – одні стверджують, що ними стають після науки у наставниці цієї магічної науки, а їхні опоненти – що цей дар дається від народження. Хоча в стародавніх опусах навіть описаний ритуал добровільного переходу на той бік буття при обов’язковій вірі в Ісуса Христа: дев’ять днів провести в повному мовчанні з яйцем під лівою пахвою без вмивання та молитов, а через дев’ять днів з того яйця має з’явитися чортик, який і буде нашепочувати новій ворожці минуле і майбутнє у ліве вухо. При цьому свій дар перед смертю вона має віддати спадкоємиці, інакше – останні земні години пройдуть в страшних муках.
І хоча поселення на цьому місці існувало за багато тисячоліть до появи на сторінках офіційних літописів в якості одного з прикордонних містечок князівства Ольгерда Гедиміновича закріплених за Литвою після перемоги над татарами на Синій Воді в 1362 році, вперше Вѣничя фігурує під власною назвою саме в переліку «Списку міст руських». Хоча повноцінна фортеця, яка надавала поселенню міський статус, з’явилася кількома десятиліттями пізніше з легкої руки Федіра Коріятовича.
Витоки назви «Вѣничя» або «Вѣница» (русько-литовська) за припущеннями деяких істориків можно знайти в поясненнях старослов’янських словників до слова «вѣно» («віно»), як юридичного понняття з шлюбного права «посаг» чи «придане за наречену» і торкається переходу права власності на нерухоме майно в якості спадку чи подарунку при офіційному укладенні шлюбу. Причому торкається це поняття виключно жіночої статі. В останньому твердженні і полягає суперечливість цієї етимологічної теорії, бо історичні відомості зазначують, що Ольгерд після визволення подільських земель роздав їх саме племінникам через «презволѣнія» з призначенням війтов замість отоманів (що не є даруванням).
Він дволикий Янус української міфології, непостійний та підступний в своїх нескінченних раптових перетвореннях. Він – добро у злі і зло в добрі. Несподівані жорсткі зміни (нема різниці позитивні чи негативні) – його рук справа. Тому перед його волею можна лише схиляти покірно голову і приймати як є. Він володар підземного царства, великий Карачун (в іншій інтерпретації «Корочун»).
Родом вірування у всесильного повелителя імовірно походять з прародителів тюркської, куманської та кипчацької культур, представники якої лишили для нащадків азово-чорноморського регіону чимало лексичного спадку. Науковці вважають, що дослівно «карачун» перекладається як «суцільна темрява», хоча пізніше московити перетворили його на «абсолютне зло», трактуючи як «кінець» та асоціюючи із раптовою смертю.
Народжений в заможному довоєнному польському Диніві зразка 1902 року в сім’ї поштового службовця Ярослав Галан був просто одержимим пролетарськими ідеями під впливом завзятого москвофіла-батька, який хлібом-сіллю зустрічав у Львові російські окупаційні війська в 1915-ому. Вже в 22 хлопець вступив до Комуністичної партії Західної України і з тієї пори до кінця своїх днів ніколи їй не зраджував.
Після московської окупації Галичини він став одним з літературних глашатаїв боротьби радянської влади з українською національною свідомістю та греко-католицькою церквою. Всі його оповідання, п’єси та памфлети були наскрізь пронизані висміюванням національно-клерикальної ідеї українства. Завдяки цьому він користувався повною підтримкою червоної влади, і навіть особисто був присутній на Нюрнберзькому процесі в якості кореспонденту газети «Радянська Україна».
Давно літопис Жолкви пишеться на пожовклі сторінки історії, частина з них губиться з часом, але матеріальні свідки ніяк не хочуть забути те, що може і варто було забути, бо пам’ять – найкращій зберігач минулого. Саме тому час від часу в місті і з’являються провалля на ламаній замок – костел – домініканський кляштор – мури.
Один з хрестоподібних виходів вмурованих цеглою тинькованих підземних ходів і зараз прекрасно видний з іншого боку гори Гарай. Місцеві легенди (адже на факти їм не дала перетворитися колишня місцева радянська влада, яка щільно засипала всі натяки на провалля без досліджень) стверджують, що ходи ті йдуть також не тільки на вершину вищезгаданої гори, де колись розташовувався літній королівський палац Яна ІІІ Собеського, а й до самого Львова. Причому останній був заввишки таким, що вершник міг вільно риссю їхати, а для напування коня – на рівній відстані зроблені спеціальні отвори з тесаними ємностями для збору води.
Майбутній рятівник мільйонів людських життів вперше побачив світ в звичайнісінькому українському містечку Нова Прилука (тоді на Київщині, а зараз – Вінничині) в нічим не відзначеному 1888 році. Народження в звичайній єврейській сім’ї, де мати Фредія (Лондон) Ваксман – володарка промтоварної крамниці, а батько Яків Ваксман – орендар земельної ділянки, обіцяло хлопцеві розплановане на роки вперед життя, яке до якогось моменту таким і було.
Хоча вже в хедері, де він отримував початкову освіту, Зельман Абрахам Ваксман виявив неабияке почуття громадянської відповідальності та відмінні організаторські навички: ще до шістнадцятиріччя заснував школу для малозабезпечених дітей, де викладав мови, арифметику та історію, організував групу хлопців для догляду за хворими, підчас єврейських погромів 1905-ого очолив місцеві загони самооборони…
Знаменитий римський собор святого Петра – найвеличніша та найвпізнаваніша споруда католицького світу. Хоча і для християн усіх інших конфесій він залишається найшанованішою реліквією, як існуючий з дорозкольних часів на місці, де прийняв свою мученицьку смерть за віру святий апостол Петро в садах нейронового цирку ще на зорі існування Християнства.
Головний храм Ватікану, де з другої половини IV століття проходили папські коронації, залишався серцем єдиної церкви аж до Великої схизми 1054 року, тому святі визнані до тієї трагічної дати фактично на зараз є єдиними для всіх християнських течій. Серед цього пантеону золотими літерами вписані і величні постаті українців, княгині Ольги та Володимира Хрестителя, ім’я яких моляться, заклинають, вірують та сподіваються.
Неоголошена війна Московії проти України йде вже четверте століття перманентно змінюючи фази від гарячої до холодної. Фактично цілеспрямоване знищення мокшанами українського етносу почалася з того самого моменту як малоосвічений ставленик Німеччини-Голландії Петро І, перейменував цю країну трясовин та багнюки на Росію, запозичивши цю дещо трансформовану назву у своїх західних сусідів в розрахунку на перспективу привласнення їхньої території разом із давньою історією, європейською культурою та світовою славою, щоб прикрити своє рабське походження.
Саме тому справжня історія Росії – це її сама страшна та охороняєма державна таємниця, розголоснику якої загрожує смерть (чому є немало історичних прикладів). Для підтримання легенди про слов’янське походження цих фіно-угрів за наказом їхньої цариці, до речі теж німкені Катерини ІІ, історики переписали сотні стародавніх літописів Русі-України. І кожен наступний спадкоємець московського престолу без урахування зміни державного устрою та лозунгів, за якими жила їхня країна, намагався всіма засобами знищити українську ідентичність через тотальну брехню, підміну понять, русифікацію, приниження історико-культурної спадщини та фізично стерти з лиця цілу націю через голодомори, бойові дії, вбивства…
Можливо передісторія дерунів на європейській частині Земної кулі починалась зовсім ні в Німеччині, і зовсім не з картоплі, бо, як свідчать українські легенди, вони були священною їжею українських пращурів, які ототожнювали їх з головним божеством-покровителем всього сущого на землі, великим Хорсом (або Даждьбогом). Готували ці маленькі сонечка з грибів, моркви, цибулі та кабачка…
Хоча документальна передісторія дерунів починається в Європі зразка 1551 року, коли іспанці привезли з Нового Світу небачений до того овоч – картоплю. Правда некмітлива тогочасна публіка не одразу зрозуміла, що з ним робити – в хід йшли його квіти для клумб, дамських капелюшків та чоловічих петлиць, спробувані ж наземні ягоди вишуканим європейцям категорично не сподобались, і тільки після роз’яснень Педро Сьеса де Леона в «Хроніка Перу» надрукованих два роки по тому вона з’явилась на столі спочатку іспанців, а потім заполонила весь континент.
Фактично 27 січня 1918 року за старим стилем стало офіційною датою відліку української незалежності ХХ століття – саме тоді був підписаний Брест-Литовська мирна угода, яка для країни поклала край Першій світовій війни, в котру вона була втягнута московською імперією Романових. Фактично Україну, як самостійну державу, де-факто цим документом визнали інші підписанти договору: Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарське царство – відлік пішов.
При чому червоний люмпен, який на перемовинах представляв Московію, сам визнав незалежність Української народної республіки підписанням мирної угоди 3 березня 1918-ого, що було забезпечено в тому числі сумнозвісним боєм під Крутами, який зупинив просування військ російських загарбників в глибину української території.