Затишна долина, підступи до якої з усіх боків захищають сиві гірські велетні в зелених обладунках смерек (з півдня та південного заходу – Горган і Явірник (1467 м), із заходу — Щивка, Чорногориця, Синячка, Ковпака, зi сходу —Маковиця (987 м)) – піди-знайди когось серед цього українського високогірного раю, тим більше, що природа сама забезпечила все необхідне для щасливого життя: і криштальною річковою водою, і смачною природною їжею, і вдосталь матеріалом для будівництва прихистку.
Недарма ж людина вподобала цю місцевість за довго до появи цивілізованого світу з його кордонами, коли можна було обирати місце для свого проживання за покликом серця та міркувань комфорту без будь-яких обмежень. Українські пара-пращури залишили по собі чимало матеріальних згадок кам’яними знаряддями праці (с. Дора), язичницькими святилищами (стежка Довбуша), глиняними предметами побуту (с. Ямна)…
Їх, суперменів, від яких залежали життя мільйонів, було всього троє: Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Правда про їхній подвиг мало хто з тих мільйонів знає, адже чого варта трагедія, якщо вона не відбулася – людство не вдячне, хоча той другий вибух під четвертим реактором Чорнобильської атомної міг на століття поховати майбутнє Східної Європи…
Вже п’ятий день в Україні вирувала найбільша техногенна катастрофа новітніх часів, а окупаційна радянська влада продовжувала гнати українців від мала до велика на вулиці для добровільно-примусового святкування «Дня праці» при повній інформаційній блокаді рівня небезпеки трагедії. От тоді небеса вирішили нагадати, про себе ще раз – в «світле» свято працюючи в Чорнобилі експерти помітили, що пляма ядерного синтезу продовжує розповзатися і повільно пожирає товсту бетонну плиту, яка відділяла аварійний четвертий реактор від резервуару з п’ятьма мільйонами галонів води під ним (остання призначалася для теплообміну на електростанції).
Злочин з неясними мотивами та нез’ясованими замовниками, слухання справи за яким тривало одинадцять місяців, але так і не дало жодної обґрунтованої відповіді на ключові запитання, окрім імен безпосереднього виконавця та його напарника…
В реєстрі головних життєвих досягнень Вадима Гетьмана були: участь у розробки та прийнятті Конституції України, посада заступник голови постійного Комітету Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності, академічний науковий ступень Міжнародної академії інформатизації, керування Національним банком України, за його підписом в обіг вийшли перші гривні…
22 вересня 1939 року Польща здала Львів на поталу московським окупантам, стара Європа знов віддавала землі своїх союзників в марних сподіваннях на замирення одночасно двох агресорів, які вже поділили її навпіл. Того осіннього дня до столиці Галичини зайшли переможці – типові росіяне з монгольсько-калмицькими обличчями, не чесані, не голені, в брудній різноплановій м’ятій формі… Вони викликали скоріше огиду, а ніж страх.
Всі окуповані українські села і міста перетворилися для радянської еліти на місце паломництва для грабунку. Малоосвічені представники країни «робітників і селян», які хлинули на західноукраїнські землі в пошуках наживи та ексклюзиву, дуже швидко перетворилися на невичерпне джерело жартів та глузу для місцевих від мала до велика. Ну що ще залишалося, не плакати ж? А приводів радянська «еліта» давала, хоч відбавляй.
В українських народних традиціях тісно переплелись язицництво та християнство як гармонійний симбіоз та тріумф толерантності мирного співіснування та космополітизму нації завжди відкритої для нового та шануючої спадщину пращурів. Прекрасним прикладом цього твердження служить християнське свято Благовіщення пресвятої Діви Марії та одночасно язичницьке – третьої (після Стрітення та Сорока Мучеників) зустрічі весни 25 березня.
Саме останнє з прадавніх часів у українців знаменувало остаточну перемогу весни над зимою та дозвіл на початок польових робіт (до цього моменту землеробні клопоти вважалися великим гріхом). В цей день місцева громада збиралася разом на традиційне щорічне Віче з головним питанням про визначення порядку обробки полів чи городів сім’ям без годувальника (удовицям, сиротам та одиноким), землю яких орали і засівали гуртом, першочергово, безоплатно як запоруку злагоди та згуртованості всіх її членів.