Він – поріддя глибоких прадавніх карпатських печер та один з найсильніших чортячої когорти. Зазвичай Щезник (Щезби – саме так, єдиним словом із спонукальним нахилом, як табуйоване ім’я одного з втілень того, кого не кликали) і є гори, тому народженим ними він примушений все життя проводити серед порослих смереками скель та продмухваних всіма вітрами полонин. Тут він всемогутній, а поза межами Карпат – слабкий наче немовля.
В народі кажуть, що у нього багато облич від надкрасивого парубка на ратицях (нечистим взагалі погано вдається відтворювати людські ноги) до страшної волохатої потвори зі свинячим рилом, а ще будь-який неживий предмет в Карпатах теж може вмить перетворитися на хранителя гірських таємниць, якщо торкнутися його без належної пошани.
Затишна долина, підступи до якої з усіх боків захищають сиві гірські велетні в зелених обладунках смерек (з півдня та південного заходу – Горган і Явірник (1467 м), із заходу — Щивка, Чорногориця, Синячка, Ковпака, зi сходу —Маковиця (987 м)) – піди-знайди когось серед цього українського високогірного раю, тим більше, що природа сама забезпечила все необхідне для щасливого життя: і криштальною річковою водою, і смачною природною їжею, і вдосталь матеріалом для будівництва прихистку.
Недарма ж людина вподобала цю місцевість за довго до появи цивілізованого світу з його кордонами, коли можна було обирати місце для свого проживання за покликом серця та міркувань комфорту без будь-яких обмежень. Українські пара-пращури залишили по собі чимало матеріальних згадок кам’яними знаряддями праці (с. Дора), язичницькими святилищами (стежка Довбуша), глиняними предметами побуту (с. Ямна)…
Їх, суперменів, від яких залежали життя мільйонів, було всього троє: Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Правда про їхній подвиг мало хто з тих мільйонів знає, адже чого варта трагедія, якщо вона не відбулася – людство не вдячне, хоча той другий вибух під четвертим реактором Чорнобильської атомної міг на століття поховати майбутнє Східної Європи…
Вже п’ятий день в Україні вирувала найбільша техногенна катастрофа новітніх часів, а окупаційна радянська влада продовжувала гнати українців від мала до велика на вулиці для добровільно-примусового святкування «Дня праці» при повній інформаційній блокаді рівня небезпеки трагедії. От тоді небеса вирішили нагадати, про себе ще раз – в «світле» свято працюючи в Чорнобилі експерти помітили, що пляма ядерного синтезу продовжує розповзатися і повільно пожирає товсту бетонну плиту, яка відділяла аварійний четвертий реактор від резервуару з п’ятьма мільйонами галонів води під ним (остання призначалася для теплообміну на електростанції).
Вона була народжена для світських раутів, пишних балів і життя без печалі, але жила вони цим життям лише на театральних підмостках та знімальному майданчику, отримавши повний випробувань та страждань шлях заручниці радянського режиму.
Вже народження маленької Мірочки, як близькі називали Маріетту Капніст-Сірко, за кілька місяців до початку Першої світової війни не віщувало дівчинці нічого доброго, хоча перші роки серед розкоши столичного особняку та полтавського маєтку дух насуваючихся глобальних змін майже не відчувався – в графському домашньому театрі Ростислава Ростиславовича ставили театральні вистави (до речі саме там юний талант вперше був признаний вибагливим професійним суддею, другом сім’ї закоханим у її мати, Федіром Шаляпіним).
Злочин з неясними мотивами та нез’ясованими замовниками, слухання справи за яким тривало одинадцять місяців, але так і не дало жодної обґрунтованої відповіді на ключові запитання, окрім імен безпосереднього виконавця та його напарника…
В реєстрі головних життєвих досягнень Вадима Гетьмана були: участь у розробки та прийнятті Конституції України, посада заступник голови постійного Комітету Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності, академічний науковий ступень Міжнародної академії інформатизації, керування Національним банком України, за його підписом в обіг вийшли перші гривні…
22 вересня 1939 року Польща здала Львів на поталу московським окупантам, стара Європа знов віддавала землі своїх союзників в марних сподіваннях на замирення одночасно двох агресорів, які вже поділили її навпіл. Того осіннього дня до столиці Галичини зайшли переможці – типові росіяне з монгольсько-калмицькими обличчями, не чесані, не голені, в брудній різноплановій м’ятій формі… Вони викликали скоріше огиду, а ніж страх.
Всі окуповані українські села і міста перетворилися для радянської еліти на місце паломництва для грабунку. Малоосвічені представники країни «робітників і селян», які хлинули на західноукраїнські землі в пошуках наживи та ексклюзиву, дуже швидко перетворилися на невичерпне джерело жартів та глузу для місцевих від мала до велика. Ну що ще залишалося, не плакати ж? А приводів радянська «еліта» давала, хоч відбавляй.
Він став тим догоровказом української волі, що народилася в рік, коли впали багаторічні кріпацькі кайдани з української души, духовно спадкуючи тільки-но померлому Великому Кобзареві. Важко пояснити цей дивний збіг планет і ключових для відродження нації дат, але саме в 1861-ому народився Євген Харлампійович Чикаленко.
Доля не тільки подарувала йому щастя народитися в заможній сім’ї великого латифундера та рантьє, а ще в Єлизаветградській реальній школі переплела його життя з майбутніми зірками української культури – сидів поруч із Панасом Тобілевичем (Саксаганським) (через якого познайомився з його братами Миколою Садовським та Іваном Карпенко-Карим), в тому ж класі навчався Олександр Тарковський (батько поета Арсенія і дід кінорежисера Андрія Тарковських).
В українських народних традиціях тісно переплелись язицництво та християнство як гармонійний симбіоз та тріумф толерантності мирного співіснування та космополітизму нації завжди відкритої для нового та шануючої спадщину пращурів. Прекрасним прикладом цього твердження служить християнське свято Благовіщення пресвятої Діви Марії та одночасно язичницьке – третьої (після Стрітення та Сорока Мучеників) зустрічі весни 25 березня.
Саме останнє з прадавніх часів у українців знаменувало остаточну перемогу весни над зимою та дозвіл на початок польових робіт (до цього моменту землеробні клопоти вважалися великим гріхом). В цей день місцева громада збиралася разом на традиційне щорічне Віче з головним питанням про визначення порядку обробки полів чи городів сім’ям без годувальника (удовицям, сиротам та одиноким), землю яких орали і засівали гуртом, першочергово, безоплатно як запоруку злагоди та згуртованості всіх її членів.
Він так і залишився до останнього подиху українцем, хоч три чверті свого життя прожив у блискавичному Парижі і сам президент де Голль при врученні ордену Почесного легіону пропонував йому французьке громадянство. Він зробив для відродження французького балету більше, ніж будь-хто в ХХ столітті, і це попри війну та поневіряння. А рідна країна дізналася про свого знаменитого сина-вигнанця лише через п’ять років після його смерті.
Той хто через десятиліття стане винахідником неокласичного стилю балету народився в звичайній українській родині середнього достатку, нічого особливо примітного в сім’ї помічника лісничого Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко, що мешкали під Києвом в селі Пирогово, не було окрім коріння – рід Лифарів походив від славних козаків Запорізької Січи з чисельними грамотами від гетьманів та кошових отаманів – маленький Сергій з широко розплющеними очима слухав історії канівського діда про славетне минуле рідної землі.
Мало хто з українських диких чи свійських птахів може поспоричатися з півнем за лідерство в народних повір’ях, легендах та переказах. Він – цар подвір’я та господар всієї домашньої худоби, не дивлячись на те, що вона перевищує його за габаритами часом в десяткі разів, бо двічи народженний (один раз в яйці, інший з яйця) він – володар двох світів. Красень-півень із червоною короною на голові, козацькими сережками в обох вухах і золотими шпорами на ногах, ну хто може кинути йому виклик?
В народному світогляді півень символізує народження нового дня, жар сонця та темряву небуття, а ще вогонь, войовничість та силу, іншими словами – саме життя від початку до останнього подиху. Саме тому в українських селах різати господаря двору (головний оберіг добробуту та миру оселі) почиталося за великий гріх та прирівнювалося до заклику зла, злиднів та смерті до хати.