Понеділок, перший день по неділі (після неділі), в народній уяві малювався таким собі сивим дідом, який виступав провідником душ померлих між світами, залежно від земного життя небіжчика – до вирію чи пекла – та мав виключне право відчиняти райську браму (що ототожнювало його з християнським святим Петром). День традиційно мав печально-мінорне забарвлення, тому переважна частина прикмет та забобонів з ним пов’язаних носить заборонний або обмежувальний характер.
Він вважався невдалим для зачинання будь-якої нової справи, особливо вдягати нової сорочки, тим більше не варто було вирушати в дорогу (бо подорожнього спіткатимуть негаразди та неприємностей, а час шляху значно затягнеться), побілена в понеділок хата — до тарганів в оселі та коморі, винесена з пічки жужалка — до шуляка у курей, прати речі — піднімати гори старі негаразди, посадити квочку на яйця — вилупляться лише півники, щось комусь позичити — до злиднів, жінкам не можна було мити голову, прясти та шити-вишивати (бо долю змиєш чи зашиєш)… Взагалі понеділок за народними повір’ям — важкий на роботу, і якщо почнеться нещастями-негараздами, весь тиждень йтиме «важко».
Розкіш палаців наповнених шедеврами мистецтва та літератури в оточенні пишних паркі з екзотичними рослинами, по затишних алеях яких з парасольками від жарких сонячних променів в руках розгулюють витончені панянки в вишуканих сукнях і гарцюють на на тонконогих рисаках кавалери з витонченими манерами… От тільки весь той романтизм європейського Середньовіччя — сильно прикрашена картинка, намальована сучасниками крізь свою призму ідеальних уявлень і мало відповідаюча реальності, яка була геть інакшою.
Бруднющі вузенькі криві міських вулицьвулички залити нечистотами, в яких іноді за потужного дощу міг потонути вершник разом з конем, адже водогону, каналізації та зливних стоків в тодішніх європейських містах не існувало. Самі будинки, що стояли суцільною стіною обабіч, представляли собою непоказні споруди холодні взимку та перетворені на пекло жаркого літа, позбавлені будь-яких естетичних прикрас і здебільшого топлені «по чорному». Не далеко пішли від них і прославлені, сповнені протягів та холоду замки, підлогу яких хоч для якогось тепла вистеляли соломою (до весну вона вся спрівала). Тут же бігали чисельні вуличні собаки використані в якості живих грілок, бо каміни не давали і сотої дещиці потрібного тепла в зимові холоди. Саме тому верхній одяг та взуття жителі європейського Середньовіччя скидали лише в ліжку (в Англії досі існує закон, за яким чоловік має розлучитися з дружиною, якщо вона має холодні ноги). І це при затишних теплих оселях українців, де пічка з грубою опалювала одразу кілька кімнат, де підлогу підмітали та мили кілька разів на тиждень, де вуличне взуття залишали біля входу, перевзуваючись в домашні капці, а влітку бігали в хаті босоніж.
Віра завжди лежить десь за межами раціонального, тому походження майже кожного святого для тієї чи іншої громади місця оповито містичним фльором в квінтесенції чисельних легенд, переказів, міфів…, свідки яких і нині з палким завзяттям готові свідчити перед Богом і людьми про їхню реальність, не дивлячись глибину віків першоподії.
Не оминула ця доля і Свято-Георгієвський на Вінничині, який хоч і не може похвалитися кількістю сивого пилу століть на своєму історичному минулому, але компенсує це яскравістю барв відносно нової легенди своєї появи на світ, тим більше само визначення «печерний» ментально занурює його в ті далекі часи, коли на українських теренах з’являлися перші монастирі вириті завзятими християнськими ченцями на Дніпровських, Дінських та кримських пагорбах.
Мед, мак, вода, квіти, винесення рештків Всечесного Хреста з константинопольського храму для спасіння від епідемії (українська неофіційна версія — хрещення в Почайні дванадцяти синів Володимирових), пам’ять дев’яти Макавійських мучеників, а за старовинними віруваннями ще й кінець теплого літа… в цей день, 1 серпня, зійшлося так багато знакових дат, що сам він в народній уяві перетворився на суцільне свято із суворою забороною на будь-яку роботу (що традиційно стосується лише надважливих подій українського календаря), не дивлячись на початок Успенського посту.
Світле свято останньої в поточному році качки меду, як символу тепла сонячних променів (вважається, що цього дня бджоли закінчують свій сезон збору нектару, прідготувавши стільники для зимівлі) в яскравих барвах останніх квітів минаючого літа під мелодійне брязкання стиглих макових коробочок тісно переплетене в українських традиціях з печальним поминами дев’яти апокрифних Макавійських мучеників та візантійським винесенням з храму Ісусова святого Хреста для захисту від лютуючих в Середньовіччі чисельних епідемій (хоч деякі науковці і заперечують його приналежність до Спасів).