Хто б міг подумати, що син генерал-майора, астраханського губернатора і правителя Кавказького намісництва виявиться таким завзятим сільськогосподарським діячем. Ні, звичайно ж дитинство і юність Віктора Скаржинського проходили за шаблоном: Херсон, Миколаївський кадетський корпус, благородний університетський пансіон в Москві, служба в Департаменті народної освіти в Петербурзі. Але голос крові кликав його назад в херсонські степи, і лише через шість років сталася відставка і повернення додому в 1811-ому.
Однак зайнятися своїми «Трикратами» Віктору Петровичу завадила війна 1812 року. І хоча губернія була звільнена від військового призову, він був одним з перших, хто зібрав ескадрон ополчення в 188 осіб та повністю його обмундированого і озброїв. Херсонці воювали під прапорами загону генерала Медера в Несвіжі, а потім корпусу адмірала Чичагова. Причому військові заслуги Скаржинського свого часу відзначали воєнній міністр Барклай де Толлі та герцог де Рішельє.
Його ім’я в кінці фамільної братії де Рібас незаслужено померкло на сторінках історії затьмарене яскравою зіркою Йосипа, який заснував місто-порт на березі Хаджибейської затоки. Але велич його життя і безкорисливість дарів назавжди зберегли ім’я Фелікса в серцях вдячних одеситів.
Наслідуючи приклад своїх старших братів спадковий іспанський шляхтіч з Неаполя опинився на службі у російської корони, назавжди закохавшись в безкраї простори української землі. Ізмаїл, Городище, Дубенка… – всюди він з відвагою стояв пліч-о-пліч з Йосипом і Еммануїлом в боях за землю нової батьківщини, а потім в якості волонтера української армії всіляко допомагав протистояти домаганням Польщі. Тому рішення Фелікса де Рибаса залишитися в Одесі після відставки 1797-ого в чині прем’єр-майора цілком зрозуміло.
Гени підприємництва та фінансової дбайливості були у нього в крові – дід-чумак, ганяв своїх навантажених сіллю волів від Сум до Петербурга, батько – ярмарковий торговець з бакалійної крамницею в Сумах… але юному даруванню від комерції не вистачало розмаху в своєму напівпровынційному рідному місті – у віці двадцяти п’яти років з багажем знань Сумського повітового училища за плечима (більшого не дозволили погані фінансові справи сім’ї) Олексій Кирилович Алчевський відправився підкорювати процвітаючу столицю Слобожанського краю.
Пробою пера в Харкові для нього стала чайна лавка на Сумській, але це скоріше був спосіб закріпитися в місті і зробити собі серед місцевих обивателів добре ім’я, тому що масштаб даного підприємства знову-таки був невеликим.
Його життя – одне ціле з наукою. Його праця – ціла епоха в культурі. Його спадщина – безцінна частина історії та мовознавства, археології і фольклористики, літератури та етнографії України. І все це, не дивлячись на звання академіка, під грифом «українофіла», «націоналіста» і «контри» – в залежності від освіченості чергового уряду та його фобій, пов’язаних з Малоросією.
Матеріальне втілення праць і пам’ятник на честь Дмитра Івановича Яворницького – це Дніпропетровський історичний музей, їм заснований і названий на його честь. Тут кожен зал буквально дихає теплом з такою любов’ю зібраних руками метра експонатів, який усі свої сили захопленої молодості і впевненої зрілості віддав на збирання, дослідження, аналіз, опис…