Вона народилася в українській Одесі зразка 1889 року зі величезними крилами поетичного таланту за спиною, під нещасливою зіркою особистого раю, щоб увійти в літературну історію країни, нагороди якої вона не визнавала і закінчити своє життя так і залишившись загадкою. Ім’я їй Анна Ахматова з дворянського роду інженер-капітана II рангу Андрія Антоновича Гордієнко.
У дворічному віці вона покинула батьківщину разом з переходом батька у служіння московському великому князю Олексію Михайловичу, щоб після розлучення батьків через три роки з матір’ю Інною Еразмівною Стогової повернутися в Україну – то були Євпаторія, а потім Київ.
Він народився в родині духовних служителів (два його діда були священниками, а батько – професором Київської духовної семінарії), з дитинства оточений християнськими принципами смирення і чесноти, він все життя протиставляв себе Богу, граючи на боці його противника в ясновельможних променях гордині.
На долю Михайло Булгакова випало чимало випробувань від так завзято ним підтримуваних червоних рад: звинувачення в «літературному білогвардійстві», вилучення його п’єс з репертуарів всіх театрів країни рад, неможливість друкуватися, позбавлення абсолютно будь-яких коштів існування, не дивлячись на спроби найнятися хоча б двірником. Це майже довело його до самогубства, на випадок чого в кишені завжди був припасений револьвер.
Своє робітничо-селянське щастя майбутній головний організатор геноциду українського народу почав шукати з юнацьких років в робочих гуртках, повстаннях і переворотах – тобто там де невгамовна енергія, цинізм, байдужість до людського життя при відсутності необхідності працювати могли дати владу і гроші. Але удача вихідцю з чорноробів посміхнулася лише разом з ледачим люмпеном під кумачевими прапорами, які прийшли грабувати і вбивати всіх, хто багатший.
Партійні посади для Павла Постишева з ореолом жертви царського режиму і ходкою в сибірські табори після 1917-ого посипалися як з рогу достатку, що дозволило йому, поступово набираючи бали серед нової комуністичної «еліти», перебратися в 1923 році в теплий український клімат, хоча кар’єру тут довелося практично починати заново з посади завідувача організаційно-інструкторським відділом Київського губкому КП(б) України.
Ненаситна жага влади паморочить розум і вбиває душу. Той, хто піддався їй спокусі, перестає бути людиною, здатний зневажити всі соціально-особистісні правила і догми заради примари владарювання. Українська історія з жахливою періодичністю падала в руїнах з волі таких недалеких тиранів «з грязі в князі» і ледачого народу, готового йти за солодкими обіцянками популістів в солодких мріях про багатство без зусиль. Один з найяскравіших прикладів минулого – колишній слуга Богдана Хмельницького, для легалізації якого була придумана нова посада кошового отамана на Запорізькій Січі.
З одного боку він строчив вірнопідданські листи московському цареві з обіцянками урізати права українського козацтва після вступу на гетьманську посаду, а з іншого – активно сам та через своїх поплічників підсапував козацтво з обіцянкою повсюдної вольниці і рівняння всіх в багатстві не залежно від чину. Тоді ж активно готувався грунт для Чорної ради (без участі старшини) для обрання нового ватажка Лівобережжя, яка відбулася в порушення правил Січі в червні 1683-ого в Ніжині – Брюховецький домігся свого, а його опонент Яків Сомко ледь зміг накивати п’ятами.
Дехто називав його тираном, інші – складали про нього жарти, а треті – і зараз з душевним трепетом згадують роки його правління. Він – класичний приклад радянського партократа, котрий пробився крізь тісні ряди своїх поплічників по ідеологічній зброї прямо до вершини радянської влади і зумів протриматися там довгі вісімнадцять років.
Леонід Ілліч Брежнєв – одна з одіозних фігур радянського політикуму з українськими робітничо-селянськими коренями і трудовою практикою за плечима, з червоною ядерною кнопкою в руках і стані близькому до недієздатності. Він йшов до вершини влади через всі перешкоди, не гребуючи будь-якими методами і засобами, про що яскраво свідчить факт його пропозиції перед пленумом ЦК 1964 року тодішньому голові КДБ Володимиру Семичасному про фізичне усунення Микити Хрущова через авіа- або автокатастрофу, отруєння або арешт (до речі сказати останній був його хрещеним батьком у великій московській політиці).
Як міг він, хто народився в сім’ї українських патріотів, де батько довгий час був членом націоналістичної організації «Просвіта», а три сестри – активними прихильницями ОУН, причому Марія була заручена з командиром боївки Борщовичі-Пикуловичі Іваном Лабою («Кармелюк»), стати тим, кого прокляв свій народ. Мабуть, в настільки сильній духом сім’ї Богдан Сташинський був тією самою слабкою ланкою.
Пішовши по стопах батька на початку свого усвідомленого дорослого шляху як активний прихильник ідей вільної України (поширення націоналістичних листівок, збір коштів для опору, агітація), після першого ж затримання 21 квітня 1950 року на станції Львів-Підзамче за фіктивним звинуваченням в безквитковому проїзді і перепровадження до відповідної установи по боротьбі з контрреволюцією львівський студент продав всі свої ідеали новим господарям з Міністерства державної безпеки СРСР. Правда, паростки каяття таїлися десь в надрах його душі,бо в майбутньому він виправдовувався бажанням врятувати сім’ю від репресій. Хоча на ділі молодий агент із завзяттям строчив доповідні записки для своїх нових господарів у тому числі на своїх батька і сестер, про що свідчать нововідкриті архівні документи.
Як багато прикладів пам’ятає сучасна історія, коли наділені владою на догоду своїх амбіціям чи з примхи своїх господарів впадали в безумство переслідування інакомислячих, забуваючи що колесо історії-дивна штука і часом робить непередбачувані повороти, щоб перетворити вчорашніх катів в безправних жертв їхніх сьогоднішніх послідовників того ж режиму. Але людина-загадкова істота, яка геть не бажає вчиться на прикладах інших і повторює помилки минулого з ослиною впертістю…
Всесильний і могутній нарком внутрішніх справ Української РСР Балицький Всеволод Аполлонович. Одного його ім’я в середині 1930-х валило жах всіх від старого до молодого на безкрайніх українських просторах як одного з найжорстокіших, безпринципних і нещадних заплічних справ майстри каральної політичної машини сталінського режиму. Десятки тисяч загублених лише за неприйняття радянського режиму і любов до своєї батьківщини життів на його рахунку.
Одне його ім’я через десятиліття наводить жах на ворогів української землі, в його житті більше міфів ніж правди, його доля – низка трагічних подій, а смерть – досі залишається нерозгаданою таємницею. Але його незломлений дух як символ вільної України, за якою парять крила тисяч небесних ангелів, які склали свої голови за нашу свободу на чолі зі Степаном Бандерою.
Мюнхен. Вимушена еміграція. Постійна охорона з числа членів Організації українських націоналістів у зв’язку із загрозою для життя і запекла боротьба (нехай і у вигнанні) за свободу рідної землі від радянської чуми з крихітною іскрою надії на перемогу.