Десь на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш, лежать українські традиції гостинності і зараз широко розповсюджені серед місцевих сімей (навряд чи до кого в гості зненацька не приходили друзі – родичі – чи просто знайомі). Вони, навіть, є невід’ємною офіційною частиною представницько-дипломатичного етикету від протоколу прийому вищих посадових осіб і до святкових заходів місцевого рівня.

Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця (межа меж ними була завжди лише примарою), який постукав в двері. Хоча за неписаними правилами народного етикету без потреби гості намагалися не турбувати господарів в будні дні чи під час осінньо-весняних польових робіт. Змусити порушити їх могли лише невідкладні справи, та й то в такому випадку ритуал прийому максимально спрощувався, обмежуючись привітаннями з обов’язковим запрошенням до хати (на що чемний гість мав обов’язково переступити поріг, щоб показати свої добрі наміри).

Читати далі »