Задовгі тисячоліття до появи християнства праукраїнці жили в гармонійному поєднанні з природою та всесвітом за ретельно продуманою системою анімістичних вірувань (лат. «animus» — душа, живе), в якій кожна сутність довкілля (небесні світила, явища природи, рослини, звірина…) мала душу, і задля гармонійного співіснування з ними людині треба було підтримувати баланс з головним принципом «не нашкодь» на чолі. При чому вони стосувалися кожної сфери життя без виключень і більшою частиною залишилися в житті сучасних українців, не дивлячись на двотисячолітню агресивного витіснення християнством та його церковниками.

Ці натуралістичні вірування, вибудовані на виведених за багато століть природних закономірностях та принципах, допомагали пращурам в організації свого повсякденного життя серед навколишнього хаосу повсякдення. З плином часу вони ставали все більш прагматичними, реалістичними, домовитими… Фактично з розвитком суспільства відбувся перехід до антропоморфічної (грец. «antropos» — людина) чи людиноцентрічної системи цінностей, поклавши весь тягар відповідальність за власний добробут та навколишнє благоденство на людину, привчаючи її причини власних невдач шукати в собі та своїх власних вчинках. При цьому були збережені первинні анімістичні канони, що в тандемі призвело до появи у природних сутностей людських рис (звідти походять сучасні мовні обороти: сонце сідає, грім б’є, вітер свище…) та циклічність буття (весна народжується, природа взимку помирає…).

Читати далі »